У поле його зору увійшла знаменита трійця руських патріотів, що повернулася з графського маєтку в Дикові — зі славою вчених. У книгосховищі родини Тарновських вони знайшли і описали рукописні документи з часів Данила Галицького, збірник церковних і цивільних законів — "Kopмчу книгу", республіканські правила древнього Новгорода; про цю подію заговорив учений львівський світ, до молодих теологів посипалися листи від харківського професора Ізмаїла Срезневського, київського — Михайла Максимовича, від чеського вченого Павла Шафарика, і побажав зустрітися з "Руською трійцею" московський академік Михайло Погодін, який подорожував у той час Європою.
Дунін–Борковський зацікавився хлопцями, відшукав їх і запропонував свої послуги: він має можливість друкувати їхні поезії в "Dzienniku mod paryzkich", може теж видати окремі дослідження книгою у перемишльському видавництві; особливо зацікавив його компетентний у слов'янських літературах семінарист Іван Вагилевич, який до того ж досліджував родоводи польських графів і князів; пан Юзеф попросив Вагилевича вивести і його родовід.
…У смокінгу, з метеликом під шиєю вперше увійшов Вагилевич під руку з Борковським до візитової зали ожидівського палацу, де на молодого вченого чекало товариство панства Сєраковських. На кріслах у першому ряді сиділи поважні пані й панове, в другому — панни і кавалери; Іван уже встиг отесатися у Львові серед вищих кіл і справив на ожидівське панство добре враження; пан Сєраковський, худорлявий, сивий і холодноокий добродій, ліниво подав Іванові руку, зате його дружина, золотоволоса пані Анеля, мило всміхнулася, обдала гостя ласкавим поглядом й запитала: "Чи пан Ян ощасливить нас лекцією про цікаві знахідки в Диківській книгозбірні?"; Вагилевич відповів чемно: "Ви мені робите честь"; пан Владислав промовив з легким роздратуванням у голосі: "Хіба спершу повечеряємо, Анелю"; під час цієї розмови Іван встиг пробігти поглядом по обличчях панночок; пан Борковський по–змовницьки стиснув його за лікоть й прошепотів до вуха:
— Дивись пильно, твоя валькірія, про яку ти мені говорив, може бути серед них.
І в цю мить Іван її побачив: то була вона, зеленокоса літавиця — волосся насправді мала зеленкувате, розтривожені очі панни уникали його погляду, вона втискалася спиною поміж своїх сусідок, щоб заховатися; в Івановій пам'яті пробриніли незрозумілі для нього слова дівчини: "не хочу, не буду" — що вони мали означати, чого вона боялася і тепер боїться? Вагилевич увіп'явся в неї поглядом, подався вперед, та спинив його шепіт пана Юзефа:
— Не поспішай… Ти матимеш нині можливість вдосталь набутися з нею. То вона?
— Мабуть…
— Будь спокійний, Янє. Мораль тут своя… Таємнича валькірія буде нині твоєю.
Після вечері в танцювальному залі заграла музика; Іван у супроводі пана Юзефа заходив до зали, скрадливо розглядаючись по боках: на банкеті Юлії не побачив, не було її й тут; повз нього пливли в полонезі пари, він стояв біля ватрана, бо танцювати не вмів; букові поліна палахкотіли, язики полум'я відбивалися червоними близнами на обличчях кавалерів і дам, немовби–то по них вдарялися плазом шаблі й просякала кров; Вагилевич проглядав кожну пару, але Юлії таки не було, і його огортала тускна самота; Іван враз забув її образ, й це додало відчуття непоправної втрати. В цю мить на зап'ястя опущеної руки лягла чиясь долоня, холодна, мов шкіра полоза, Іван оглянувся й побачив пана Юзефа, який на мигах зазивав його йти за ним.
Слухняно, з витеребленою від власної волі душею Іван подався за графом; удвох пробиралися крізь темряву коридорчиками, сходами, галереями; Вагилевич тримався за руку пана Юзефа, аж поки не занурився в цілковиту пітьму, й тоді зачинилися за ним двері. Довго стояв незрушно, йому здалось, що опинився у вовчій ямі, та нарешті повіяло на нього теплим подихом, він простягнув руку і діткнувся до гладкого, немов повісмо, волосся, рука опустилася й спинилася на грудях дівчини, й Іван почув, як б'ється її серце.
— Юлія?
— Так… Чому ти дозволив завести себе сюди?
— Хіба ти на мене не чекала?
— Я не в своїй волі, ти нічого не розумієш…
Іван пригорнув до себе дівчину, пальці нетерпляче розстібали ґудзики на її блузочці, потім руки опустилися й квапно підбирали фалдовану спідницю, тіло Юлії було гаряче; вона взяла Івана за руки, поступилася назад, лягла на диван, і він втопився в пекучій каламуті; був ненаситний, ненаситна була й вона, обоє шалено кохалися в пітьмі ночі, аж поки Юлія не зів'яла, тоді вона відсунулася, й ніби її не стало в алькові, і тільки згодом Іван почув шепіт, що долинув звіддаля:
— Ти насправді любиш мене?
— Я тебе чорно покохав…
— На одну ніч?
— На все життя.
— Але ти не знаєш, хто я…
— Зеленокоса літавиця.
— Так дивно назвав… Ти більше мене не побачиш.
— Але чому?
— Тебе хочуть висміяти, і я виходжу з цієї гри… Але хіба я могла сподіватися, що мій блуд для мене самої переміниться на кохання?
— Так хто ж ти?
— Не питай…
Іван схопився з дивана і став, розпростерши руки, щоб Юлія не вислизнула з кімнати, він ступав то в один, то в інший бік, шукав її, занімілу, руками й не знаходив і врешті почув, як війнуло на нього повітрям — то мимо пройшла Юлія, і зачинилися за нею двері.
Уранці під час сніданку панночки значуще переглянулися, коли до їдальні зайшов Вагилевич, захихотіли й стихли раптом під суворим поглядом пана Юзефа, тільки то тут, то там — збоку, за спиною — прослизали, мов зміючки, шепоти: "Наш Байрон по вуха закохався", "О, панна Юльця незрівнянна!", "Та, певне, прецінь грабіна з доброго дому", "Ха–ха, ще й з якого дому!"; Іван оглядався й натикався на невинні погляди заздрісних збитошниць; він насправді почував себе осміяним, бо зневажалася його любов; до страви навіть не діткнувся, а після сніданку, коли всі розійшлися з їдальні, спинив пана Юзефа й запитав:
— Де Юлія?
— Юлія?.. А–а, панна грабіна мусила поїхати додому… в Кривчиці. В неї лиха мачуха…
— Не кепкуйте, — зважився піднести голос Вагилевич і тут же поник під насмішкуватим поглядом графа.
— Заспокойся, Янє. Вчора відбулося твоє хрещення у вище товариство, віднині ти наш. А в нас своя мораль… Таких Юлій матимеш, скільки захочеш… А якщо надумаєш повернутися до своїх святоюрців, які, до речі, зовсім тебе не потребують, то за тобою може потягнутися шлейф з цієї ночі…
— Я маю вважати себе зашантажованим?
— Ні, заангажованим… Пане Янє, твоє місце тут. Як я міг би допустити, щоб такий розум пропадав серед рущини?
Погордливі слова графа вдарили образою в Іванове обличчя, та водночас і підлестили йому, й нице вдоволення засмоктало під ложечкою; він умить струсив його, немов бруд з рук, й поклонився графові:
— Дозвольте попрощатись…
— Не дурій, Янє, — пан Юзеф поклав Іванові руку на плече. — Адже на тебе чекають у візитовій залі, ти ж обіцяв виголосити лекцію про диківські скарби. Ходім.
І Вагилевич покірно подався до зали — йшов і з кожним кроком все більше відчував, як принижує його чужа сила, як задавнений страх, що методично розтоптував гідність, впокорює його й цієї миті, проте образа, завдана не лише йому, а всьому народові, страх долала, він усе сміливіше крокував й серед людських тіней шукав хоч одного обличчя, яке б підбадьорило його. І знайшов: пані Анеля не відводила від Вагилевича погляду, заворожувала, щоб не змалів перед цими жорстокими людьми, які наважилися його висміяти; погляд пані Анелі додавав Іванові отухи, і він не зчувся, як вбрався у сміливість; волхви, які все знали, бо ж бачили на цій землі Христа, нашіптували йому правдиві речі, й Іван заговорив:
(Продовження на наступній сторінці)