Розум, розум! Він даний людині лише для того, щоб вона кожної миті переконувалася в безсиллі того ж розуму, ніхто ж не може досягти Божої істини — марні потуги!; ти песиміст, Іване; а що таке оптимізм?; усвідомлення того, що сьогодні ти знаєш набагато більше, ніж учора, а завтра знатимеш більше, ніж нині; і так без кінця людина повинна усвідомлювати свою нікчемність перед абсолютною істиною?; зате цей процес називається розвитком, прогресом; а для чого той прогрес, коли немає в ньому кінця пізнань?; кінець — це Бог, який водночас є й початком, людина ж — бігун на коротких дистанціях; не хочу коротких дистанцій, хочу безперервності власного бігу; цього прагнув Фауст, і ти знаєш, як він закінчив; а я готовий, готовий!
Палку дискусію друзів перервав сміх Верещинського.
— Та зупиніться, не викликайте чорта з болота, він, можливо, вже й чатує під вікном, вичікуючи, поки хтось перший звернеться до нього по допомогу.
— Нічого страшного в цьому немає, — відказав Іван, — аби тільки зарвати в нього стільки сили, щоб утвердити найсвятішу ідею, яка дасть початок чинові.
— Яка ж ідея в тебе найсвятіша? — запитав Головацький.
— Ідея незалежності, брате. Передовсім особистої… Я задихаюся в постійній залежності від когось і від чогось: від владців, сусідів, непрошених гостей, нав'язливих прихильників, від обіцянок, милостині, чужої ласки, від бідності і від грошей, які хочу мати і ніколи їх не маю, від накинутих на мене обов'язків — я вічний раб, і таких, як я, мільйони, ми всі залежні, всі раби; я знав тільки одну вільну людину… Маркіян був залежний лише від любові до Руси — і та любов була його ідеєю. Я теж хочу її спізнати й заволодіти нею…
— Слова, слова, — змахнув рукою Яків. — Будь–яка ідея — пустопорожня фраза, якщо вона для свого здійснення не спирається на грунт реальної і не завжди для тебе приємної практики. Ти здобував знання, але заради цього мусив терпіти казармений режим семінарії. І коли, не без наших старань, наш народ усвідомить потребу незалежності, він буде змушений супроти власного бажання, з прикрої необхідності спиратися на сильного сусіда проти ще сильнішого. Цілковитої свободи немає, й сама ідея незалежністю ніколи не стає.
— Я з вами згоден, отче, — втрутився в розмову Верещинський. — Шлях до здобуття свободи вельми довгий, й по дорозі до неї треба заходити в розмаїті компроміси, вступати в невигідні союзи, приймати неадекватні до ваших поглядів орієнтації… Але якщо на тій дорозі не визріватиме сама ідея волі — як фетиш, то воля ніколи й не прийде; без викристалізованої ідеї свободи не здолати тих перепон, про які я щойно мовив. А її, молоду, незаплямовану й чисту, справді залишив нам Маркіян. На жаль, творця ідеї не стало: чи зуміємо ми пронести її далі — самі, без нього?
Запала мовчанка: ніхто на таке питання не зважився б — та й не зміг би нині відповісти; відчували, знали всі, що гряде буря, а як поведеться той чи інший під час градобоїв — хто мав таку провидність, щоб уздріти це?
Мовчки споживали вечерю, чаркувалися вишнівкою, тепер їмость уже вголос припрошувала; мовчанка стала затяжною, тільки панна Амалія тихо запитала й почервоніла, втямивши, що питання недоречне:
— А чому помер отець Маркіян?
— Хіба в Бога спитаймо, — зітхнув Головацький. Він підвівся, підійшов до книжкової шафи й узяв з полички товстий рукопис.
— Не хвилюйтеся, — сказав, — читати не буду. Хочу тільки похвалитися… Це копія найновішої моєї праці "Становище русинів у Галичині" — оригінал вислав до редакції лейпціґського журналу "Щорічник слов'янської літератури"… Про що вона? Audiatur et altera pars — хай вислухають і нас! Усі народи габсбурзької монархії ставлять нині свої вимоги до влади, зачувши подуви весни, тільки ми мовчимо, ніби й не єсьмо народом, а лише доважком до польщизни, як висловився колись Погодін. І справді, ніхто поважно нас не трактує, мало того — руські провідні, запобігаючи перед владою, затикають власному народові рота: недавно я дізнався, що ректор семінарії заборонив питомцям будь–що читати, крім Святого Письма, мовляв, між лояльними книгами доконче трапиться й крамольна…
— Перестаньте їсти, бо можете отруїтися! — обурено вигукнув Вагилевич.
— Тільки подумати, — розпалювався Головацький, і був він такий, як колись — заповзятий полеміст, який ніколи не уникав непоштивих випадів на адресу власть імущих. — Жменька словаків чи лужицьких сербів, навіть болгари під турками — всі видають свої журнали, тільки русини під австрійським скіпетром не мають ні часописів, ані літератури. Я про це написав, може, хоч тиха луна дасть знати Європі про наше існування…
— Найвища пора й нам обізватися, — підтримав Іван Якова. — Бо хто це зробить, як не ми, — Ірод? Та чи б ви й додумалися, чого зажадав від мене митрополит за висвячення? Вимагав написати зобов'язання, що я нічого не буду друкувати ні в краю, ні за кордоном… Це ж дикунство!
Головацький враз охолов: Іван надто загострює полеміку. Він підвів руку, немов у царських вратах.
— Не будьмо аж надто вимогливі, панове… Святоюрська дипломатія може нам не подобатися, але ж немає, немає в нас іншого національного інституту, як греко–католицька церква. Австрофільство митрополита й ректора семінарії — то ще не найбільше зло. Особливо загрозливе для нас полонофільство, — Яків пильно подивився на Івана, і той витримав погляд приятеля. — А віденський уряд, як не кажіть, все ж потроху демократизується…
— Та демократія — найпідступніший обман, — уже сердився Вагилевич. — Селянин має право скаржитися цісареві на пана, може навіть процесуватися з ним, та ніколи не виграє процесу. Однак він хоче вірити в ілюзію остаточного порятунку… Уряд налаштовує селянина проти пана, а пан хто — поляк, і мужик навіть думки не допускає, що є й панщизняні поляки. Отож… нині настає в краю революційна криза, а чи не обернеться вона на різню? Подумаймо…
Яків відгукнувся не зразу, він довго обдумував, що має сказати, і врешті висловив свій сумнів:
— Якщо австрофільство для нас шкідливе, а полонофільство й від нього гірше, то існує інша сила, на яку можна спертися…
— Не заходьте надто далеко, отче Якове, — застеріг Верещинський. — Не ловіться на московський гачок… Але чому ви, приятелі й мої, весь час топчетеся біля чужинецьких орієнтирів, а свій рідний, українофільський, ігноруєте? Таж нас десятки мільйонів!
— Українофільство — то Маркіянова ідея, — тихо проказав Яків.
— І що — вона для нас невластива? — наступав Верещинський.
— Властива, так, але, прийнявши її, ми мусили б ставити на тих же святоюрців — ні на кого більше.
— Панове, — підвівся Верещинський, глянув на приятелів, і доброта, як у батька до недосвідчених синів, зблисла в його очах.
— Дорогі діти, вас сам Бог прислав на Русь… І коли ви залишилися без керманича — самі вчіться володіти стерном. Для цього, правда, потрібно мати відповідну ідеологію, але ж вона вже є — Шевченкова, і ви теж її творите, всечесний отче, — показав на рукопис. — Яка ж найголовніша ваша засада?
— Не зрадити своїй хоругві ні за які вигоди й почесті!
— Тож станемо на цьому…
А втім, сьогодні ніхто нічого ще не знав: бродіння в суспільстві щойно розпочиналося, й ніхто не міг передбачити, які сполуки відбудуться під час ферменту…
Після вечері прогулювалися над каньйоном. Серпик молодого місяця канув поза смереки на чолопку Шешорської гори, а тоді посипався з неба метеоритний дощ, і провалля над Пістинькою наповнилось по береги золотими монетами зір.
Іван з Амалією відірвалися від гурту й зникли в темряві. І тоді, коли віддалилися голоси Головацького, Верещинського і їмості Марії, а потім і зовсім стихли, Іван узяв у долоні холодну руку панни Пекарської й проказав голосом, приглушеним від непевності, чи добре чинить:
— Будьте моєю дружиною, Амаліє…
І здалося йому, що тої ж миті десь за циганськими скелями, над хімчинською дібровою, пролунав короткий сміх літавиці; панна Амалія притулила долоні до Іванових грудей й прошепотіла:
— Зірка в серце запала…
І знітився Іван, вчувши банальну фразу, якою попівна, напевне, готова була привітати будь–якого жениха; йому хотілося взяти назад свої слова, проте в шепоті дівчини вчулася теж правдива щирість; на нього впритул дивилися віддані очі, і в них він побачив радість вивільнення від принизливих оглядин на редутових забавах, від очікування на залицяльників у батьківській плебанії, від торгів за її молодість й від безмежної гордості за освідчення знакомитого вченого, мудреця й приятеля самого Шашкевича.
— Я покохаю вас, — промовила Амалія.
Не шкодував за своїми словами і не втішився її признанням, тільки відчув у душі полегшу, що досьогоднішня дорога закінчилась, обірвавшись над глибоким каньйоном, й водночас пройняла його тривога перед новою, якої не знав.
Частина друга
Розділ дев'ятий
(Продовження на наступній сторінці)