Та отець Єпіфаній і тепер не зрушився з місця: страх і кривда уже не напливали до душі — душа переповнилась. Він покірно опустив руки і думав: "На все воля Божа, а комусь треба жити на землі". І, думаючи це, зрозумів, що взяв на себе вічне ярмо і тавро зрадника… "Але чому — зрадника? —боронився іще. — Я не кинувся до отвору потаємного ходу, бо хіба затулив би його? Я не спробував рятувати дітей, бо все одно не врятував би і марно загинув. А жити комусь треба на землі… Бодай для того, щоб розповісти людям".
Думав так, та знав, що про побачене не писне й слова, бо за те не буде йому пощади ні від кого: власть імущі жорстоко покарають, а люди спитають: "Ти бачив це і не збожеволів? Ти бачив це і стояв без руху? Ти бачив це і не кинувся на допомогу? То як після цього ти можеш бути мужем, другом, батьком?"
Знав отець Єпіфаній, що віднині замовкне навіки.
Батурин горів. Горіли хати, палаци, церкви і людські трупи. Липкий сморід розносився зловістям по світу. Уцілів лише будинок страченого Мазепою генерального судді Кочубея, в якому за плату колишньої батькової зради залишилися живі й неушкоджені Кочубеїха з дочкою Мотрею. За наказом царя Меншиков їх пощадив.
Сіятельний князь оглядав полонених і наказував — кого стратити на місці, кого відвести до Глухова на муки. Були тут Чечель, генеральний осавул Гамалія, полтавський полковник Герцик. Не було лише Мазепиного небожа — полковника Андрія Войнаровського. І це згірчувало князеве вдоволення прожитим у битві днем.
Полковник Ніс торкнувся долонею плеча отця Єпіфанія, але той стояв каменем, очі його були скляні, немов у мертвого, він дивився неблимно на полковника, ніби побачив його вперше.
— Хто ти? — спитав.
— Як то — хто? Полковник Ніс…
— Не знаю тебе…
— Здурів! — жахнувся полковник. Він штовхнув Єпіфанія в спину й повів його до будинку Кочубея, немов бранця.
Кочубеїха з дочкою Мотрею, жоною генерального судді Чуйкевича, який подався з Мазепою за Десну, чекали судної миті. До самого надвечір’я долинав з Гончарівки лемент мордованих людей, шибки вікон відбивали червінь пожеж, мати з дочкою ждали своєї черги, бо хто в цьому пеклі згадає заслуги страченого Мазепою генерального судді Василя Кочубея, який виказав цареві замисли гетьмана, — смерть буде всім, і Кочубеїха вкотре прокляла винуватця всіх бід її родини, а нині й Батурина.
Та ось долинув до її вух вереск дітей й слова благань: "Дядьку, не треба… мамо… тату..!", і цього вже слухати було неміч — уста Кочубеїхи заніміли на якомусь слові "отченашу"; ні крик, ні молитви, ані плач вже не могли видобутися з горла, і була б вона німіла до судної години, якби не обурив її спокійний, святий лик Мотрі, що сиділа на лаві під іконами; вибілене стражданням обличчя дочки випромінювало всю її красу, начеб мала вона витекти нині вся до краплі й полишити по собі тільки зморшки, бо й кому та краса знадобиться, коли світ гине; Кочубеїха помислила, що дочка збожеволіла, але Мотря глянула на неї чистими очима, немов заспокоювала, умовляла матір, що смерть — то не найстрашніше, і цей доччин спокій видобув з горла старої наибрудніше прокляття:
— Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна тільки ти!
— У чому я повинна, мамо? — спокійно відказала Мотря. — Що любила гетьмана й вірила в його рятівниче призначення на Україні? Що він мене любив?
— Ось його призначення! —показала Кочубеїха на червоні від полумені вікна. — Смерть усій твоїй Україні, ось!
— Хтось мусить на війні програти, мамо. І ще не знати, хто програв, — заговорила Мотря, не дивлячись на матір, і ніби не до неї вела свою річ. — Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запічку, вона завжди народжується в крові, тільки ми ніколи не бачили, не зріли зблизька смерть за волю…
— Ти і тепер, в цю страшну мить, з ним розмовляєш! — засичала Кочубеїха. — Наслано на тебе, наслано!
— Немає волі тобі там, де люди стали покірним бидлом. А Україна ще бореться, — закінчила свою мову Мотря.
Кочубеїха німіла від спокою дочки гірше, ніж від страху: ким це — Богом чи сатаною спіслано на Мотрю ту облудну віру у волю цього тричі проклятого краю, який уже дві сотні літ стікає кров’ю та слізьми і все марно, марно… То чому б не змиритися з долею і спокійно споживати хліб, який дає ще земля?.. А тепер очима, немов жерій, зблиснуло закривавлене лезо сокири, і дві голови відділено від шиї — Кочубеєва ті Іскрина, а гетьманська сива голова — на плечах, і обвислі нуса, і сірий холодний погляд з–під насуплених брів. Це видиво прогнало отупіння, і вимовила Кочубеїха останній проклін дочці:
— Кров батька впаде на твою голову!
Втім хтось загрюкав у двері, хтось шарпнув їх, немов хотів зірвати із завіс, і на порозі стали два посланці смерті. Любов Федорівна впала їм до ніг.
— Даруйте життя, о, даруйте життя, ми проклянемо Мазепу!
— Дайте оковитої, пані Кочубеїхо! І встаньте… — почула над собою знайомий голос, підвела голову й побачила на порозі товариша її покійного мужа полковника Носа, а поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясі, його вона не знала: був він молодий, вродливий, а очі мав безбарвні, ніби полудою затягнуті, крізь яку просвічувалися застиглі зіниці мерця.
— Врятуйте нас, полковнику, — лепетала Кочубеїха, підводячись з колін. — Ти ж себе врятував…
— Заспокойтеся, пані, — промовив полковник Ніс. — Ви давно врятовані тією самою ціною, що нині я… Зрештою, я відомстив за смерть вашого мужа.
Тоді підвелася з ослону Мотря. Вона підходила до полковника, обпікаючи його темінню чорних очей. Спитала:
— Як відомстили? Шо ви зробили?
Полковник ступив крок назад, відштовхнутий гнівним поглядом молодої жінки, та схаменувся, вийшов рішуче на середину світлиці й зареготав:
— Як? Як я відомстив? А йди–но, поглянь на майдан, то й побачиш!
Він підійшов до комоду, відчинив дверцята, дістав з полички бутель із сивухою, взяв два пугарі, налив, один подав отцеві Єпіфанію, а другий вилив собі у горло; отець зробив те саме; полковник налив по другій, і знову обидва випили; Єпіфаній робив ті самі рухи, що и полковник, ніби перекривляв його; так само змахував рукою, так само перехиляв пугар, кректав так само і витирав губи, а коли Ніс сп'янів і, помахуючи пальцем перед обличчям Мотрі, проказав: "Князь Меншиков дарує вам життя", це саме проказав і священик, і тоді Мотря зрозуміла, що пан–отець втратив глузд, а полковник Ніс — людську подобу. Промовила:
— Вовкулакою ходитимеш по світу і ніколи не настигне тебе смертна година!
Тоді вона зустрілась поглядом з отцем Єпіфанієм, впізнала сповідника Мазепи, припала до нього, заблагала:
— Що він сказав на останній сповіді перед своїм від’їздом за Десну. Що гетьман передав для мене? Ти знаєш! Нічого? Ані словечка?! Не може цього бути!
Єпіфаній не розумів, про що питає Мотря, коханка гетьманова, він нічого не тямив, тільки погляд її великих, затягнутих сльозою очей відбився в його душі й зостався там.
"А ти теж пролив кров, отче?" — питали Мотрині очі.
…Вдосвіта полковник Ніс розбудив Єпіфанія, той слухняно встав і витягнувся перед ним, мов козак на муштрі.
— Забудь, що вчора було, — мовив полковник.
— Що вчора було? — перепитав тим самим тоном отець.
— Не пам’ятаєш… Воно й краще. Кволий ти… Так ось, отче, віднині ти мій слуга, де б не був. Не послухаєшся— оголошу, що був зі мною в Батурині: який приход тебе тоді прийме? Хіба я, у свій маєток, цар дасть за послугу. Та неслухняного не прийму… Я крові не хотів, але коли вона з вини моєї аж так обильно пролилася, то мушу цідити її й далі. Втопити в ній те, що ти з амвона називав сумлінням. Вороття назад нема. А цар хоче крові, він не скоро вгасить нею спрагу. Спуску нам не дасть, розумієш?
— Чому я мав би проливати кров? — спитав отець.
"Тому, що ти вже пролив її вчора", — пролунав у душі голос Мотрі.
"Вчора я крові не проливав…"
"Ти благословив німими устами кровопролиття".
"І за це мені не буде прощення?"
"Ніколи".
Аж тепер отець Єпіфаній, немов блискавка прошила пітьму його пам’яті, згадав, що вчора сталося. Він скрикнув, бо полум’я пожеж спалило йому враз очі, від палу він на мить осліп, і мов уві сні закружляла перед ним карусель дерев’яної дзвіниці, за яку головками почіплялися діти й дригонять, дригонять ніжками. Йому стало страшно, що він бачив це і не рятував, не мстив!
— Чому я стояв, мов ідол?!
"А що ти міг зробити? — почувся співчутливий голос полковника. — Що? Протест нам ні до чого. Наш народ не повинен ніколи вириватися з підданства. Йому так краще, спокійніше. Він буде мирно працювати, а опікуни оборонятимуть його і за це братимуть данину, залишаючи нам на прожиток ковбас і хліба".
"А дух теж забиратимуть?" — мовчки запитав Єпіфаній полковника.
"Дух у тебе забрали тоді, коли ти дивився на конаючий Батурин".
— Що сталося в Батурині? —запитав Єпіфаній, впадаючи знову в непам’ять.
(Продовження на наступній сторінці)