Прокажені кинулися до вказаного місця, дерли землю і камінь пальцями, палицями, ножами, поки не натрапили на товсту залізну затулу з масивним кільцем. Затула була важка, хворі довго натужувалися, поки підняли. Сплеснув радісний зойк і стих: під затулою зіяла глибока нора, вниз вели стрімкі сходи, з нутра вдарило спертим підвальним теплом — був це потаємний вхід до львівського підземелля, про який знали лише староста, бургомістр і архієпископ.
Прокажені спустилися вниз і пішли гусаком темним вузьким проходом, який вів до ратуші й Низького Замку з відгалуженнями до архієпископського, старостинського й бургомістрівського палаців.
Біля першого відгалуження Кампіан зупинився й мовив:
— Я йду до Соліковського. Ви ж мене чекайте в консулярній залі ратуші.
...Архієпископ розставив на столі ляльки. Він давно вже не займався маріонетками: політичні події в світі і в краю випереджували одна одну, Соліковський ледве встигав уловлювати їх причини, тепер же, після поразки під Москвою, вони наче припинили свій біг, щоб передихнути перед новими, ще не відомими перемінами. Він розставив ляльки вряд, подумав, що доведеться робити нові, бо ж появилися нові люди на політичній сцені, вийняв з ряду ляльку Кампіана і викинув її в смітярку.
Тут міністрат повідомив, що сніданок поданий.
Дзвін давно вже замовк, тепер на Ринку лунали войовничі крики, галас, брязкіт зброї, чулися й постріли — всі ці звуки чітко долунювали до затишної їдальні, проте ні Соліковський, ні Мнішек, ані Шольц не звертали на них уваги, владці міста спокійно споживали м'ясні потрави, запивали вином і зрідка перекидалися словами, які не мали найменшого відношення до подій, що розвивалися в місті. Янко Бялоскурський гарантував патриціату й духовенству спокій.
— Це не наша справа, — повторив фразу, вже нині мовлену, Єжи Мнішек, коли на Ринку почастішали постріли.—Чей же не чужинці вступили в місто. А втім, це в компетенції польного гетьмана: приїде і наведе лад.
Тоді широко відчинилися двері, і до їдальні увійшов Павло Кампіан. Так він колись завжди заходив до архієпископа — не попереджуючи й не стукаючи, його поява була настільки природною і звичайною, що всі три львівські володарі в цю мить забули, ким є нині Кампіан і де він повинен бути; час повернувся назад — до архієпископської їдальні завітав на сніданок бургомістр. Вольф Шольц, як звичайний райця, подав руку іменитому гостеві, Мнішек привітався сидячи, Соліковський підніс Кампіанові руку для поцілунку.
Кампіан відсунув вільне крісло, сів і мовив до чемно усміхнених колишніх своїх колег:
— Тепер ми однакові — і тілом, і духом, панове. А в магістраті чекає на нас рада Сорока прокажених мужів. Пане Шольц, я згоден бути простим райцею, бургоміструйте собі далі.
Соліковський, Шольц і Мнішек поволі приходили до тями. Поштиві усмішки на їх губах враз мертво застигли, час повернувся на своє місце, і тепер вони втямили, хто до них прийшов і звідки. Привид... Але ні, не привид — живий прокажений Кампіан, безвіїй, засльозений, весь у плямах і гудзах, сидів поруч за столом; Соліковський схопився з крісла й, усвідомивши нарешті, що трапилося, закричав:
— Альнпека, Альнпека, Альнпека!! Кампіан поблажливо посміхнувся:
— Він вас лікувати не буде, як не хотів лікувати й мене. Але я дивуюся, чому ви, ваша ексцеленціє, так хвилюєтесь. Ми ж з вами започаткували колонію прокажених, ми й працюватимемо для того, щоб вона розросталась. Хіба ви забули: божий посланець в образі ангела наказав вам створити...
— То був сатана, сатана!..
— Хіба не все одно? Я пересвідчився, що з проказою можна жити: розум ясний і нічого не болить, а що сморід і гній... Коли стануть усі однакові, то ця хвороба буде такою, як нині нежить. І ніхто тоді не додумається зрівнювати патриція з голотою, кожен залишиться на своєму місці. А тепер подумаймо сукупно, панове, як нам заразити проказою все наше поспільство...
Дзвін у передранковій тиші був несподіваний і зловісний: мародери зупинилися. Лісовський подумав, що це сигнал для військової залоги, вигукнув:
— До мене!
Сполошені бандити стовпилися біля статуї правосуддя, Лісовський вискочив на лобний поміст, підніс шаблю — він у цю хвилину ще й не помислював про те, що за кілька років, криваво погулявши по всій Європі, стоятиме на такому самому місці в Буді, тільки із зв'язаними руками, — до нього підбіг Янко Бялоскурський, шепнув до вуха:
— У вояків і ціпаків не стріляти!
Аде довкола було тихо, тільки зрідка й ритмічно бевкав дзвін, у домах спалахували світла й гасли, лісовчики знову розділилися на три групи й поповзли — кожна до обраного кварталу.
І раптом звідусіль залунали крик, свист і галас. З вулиць і провулків, з брам і хвірток, з темних подвір'їв, немов з нір, вибігали люди — одягнені і лише в сорочках, чоловіки й жінки, з сокирами, молотами, сікачами, різницькими ножами, рогачами — кожен із своїм знаряддям праці. Були це медовари, шапкарі, мечники, бляхарі, ткачі, ковалі, сідлярі, різники — ремісники, завжди готові на тривожний звук ратушевої сурми зайняти свої місця на вежах. Але тепер їх кликала не магістратська труба, а Великий Кирило з дзвіниці Успенської церкви, тож утямив робучий люд, що патриції віддали його на поталу мародерам, щоб таким чином відкупитись від них.
Радитись не було часу. Єдиного ватажка ніхто ніколи не обирав, досі ремісниками командували старости й бургомістри, не було кому кинути клич до бою з ворогом, але ж у кожного однаково була своя домівка, у кожного були діти, у всіх разом було єдине місто, тому всяк нині став ватажком і, не змовляючись, без кличів, єдиною кривдою і люттю пройняті, забувши про цехові незгоди, ставши враз з поляків, українців, євреїв, вірмен тільки львів'янами, рушили від стін будинків величезним півколом на напасників — так наступає отара овець на гадючник.
Лісовчики не чекали такого опору, подались назад до ратуші, Лісовський скомандував стріляти, гримнуло кілька пострілів, хтось упав на брук, та це тільки розлютило юрбу; мародери задкували, величезне півколо ремесного люду нестримно звужувалося, оборонців було як трави та листу, а лісовчиків супроти них — жменька; озброєний оружжям праці натовп наступав, щоб взяти напасників під ноги.
У найкритичнішу мить, коли мародери були вже готові тікати навмання, вихопилися вперед два велетні з балтами. З гиком кинулися вони на ремісників, трощили по головах спритно й люто, міщани сахнулися назад, залишаючи на бруку вбитих, саме почало розвиднятися, хтось крикнув у панічному страху:
— Бялоскурські! Бялоскурські!
Зрунталась юрба, місто звикло боятися Бялоскурських, півколо зламалося і тисячний натовп, який ось-ось мав зім'яти напасників, відступив перед двома бандитами.
Янко шаленів. Регочучи й хекаючи, він бив балтою по черепах, по спинах, по руках, наче перед ним були не люди, а дрова; мертві падали йому під ноги, ніхто вже не чинив опору; Микольцьо мовчки масакрував людей на другому фланзі, а Янко по-сатанинськи реготав і весь у крові ганявся за втікачами.
Та враз зупинився. Він не був забобонний, не вірив ні в духів, ні в привидів, але ж біла мара йшла просто на нього — жінка в довгій сорочці з розпущеним лляним волоссям. Він на мить отетерів, більше з подиву, ніж зі страху, — хто це такий, що його не боїться, — опустив руку; то ж, певно, безплотний привид, бо чому не боїться? Жінка з прекрасним у своїй люті обличчям ішла на нього, зігнулася, підняла з бруку різницького ножа, і тоді Янко впізнав Льонцю.
Страх перед фурією, яка вдруге ось так наступає на нього, огорнув бандита, він відскочив назад, підніс балту, і тут довгий ніж наскрізь прошив його груди, вістря продерло сукняний каптан на спині й заблищало на сонці; Янко ще мить стояв здивований, балта випала в нього з рук, а тоді важко звалився на землю.
— Це тобі за Антоніо! — прохрипіла Льонця і, отямившись від солодкого почуття помсти, закричала: — Та бийте, бийте їх, псяюх, чого ви тікаєте, мов зайцi?
І кинулася з ножем на мародерів. Знову утворилося коло, ремісники ринули вперед нестримно й навально; Микольцьо Бялоскурський, побачивши смерть брата, в якого був лише виконавцем, кинувся навтьоки першим; лісовчики відступали, задкували до ратуші, а врешті безладно, кожен рятуючи себе, побігли стрімголов до Краківських воріт.
З магістратської брами вийшли на ринковий майдан прокажені...
"Того ж дня пан Юрій Рогатинець розшукав на Замарстинові Гануша Альнпека й ублагав його повернутися до міста лікувати заражених проказою. Мого ж Романа обрали ректором братської школи. Велика випала йому честь, та в сто крат більшою стане, якщо зуміє він кувати в дітей чисту совість, бо то є найкращий запобігливий лік перед проказою духовною... Минуло стільки років, я постарів і далі тільки те й роблю, що торгую вином, бо треба якось жити, та зрозумів я за той час, дивлячись на поведенцію то Дратви, то чада свого, то пана Рогатинця, а найпаче таки Льонці Абрекової, велику істину: кожна людина може. Може, най йому біс!" [65]
Розділ п'ятнадцятий
РОЖЕВИЙ КІНЬ
...крізь дні, і ночі, і віки — білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця.
"Черлене вино"
Туман осідав на дно гаварецького ізвору, немов каламуть у збовтаному плесі, голубі хвилі чистого повітря спадали із зелених схилів, наповнювали велетенську чашу, і коли останні пасмуги мряки розтеклися по ущелинах, Зіновій і Марко побачили внизу багатолюдний табір обшарпаних вояків, які сиділи довкола погаслих вогнищ.
Деякі ще куняли, але табір уже не спав, вояки чухмарилися, перемовлялися, дзенькали зброєю; коні стояли оподалік, збившись головами докупи, — покірні, стомлені й худі. Пастись їм було ніде: полога долина, вигризена й стоптана, мертво руділа, вільховий хащівник чорнів об'їденим пруттям; коні стояли над купою мерви, лопушшя й кислого хабаззя, назриваного в трясовинній улоговині над потічком, ворушили купину губами й не їли.
Гамір густішав, хтось затягнув бадьорої: "Wygraja, nie wygraja, niechaj nas znaja!" [66], вояки встали й рушили до табуна сідлати.
— Хто вони? — спитав шепотом Марко.
— Не знаю, але не Даниловича, — відказав Зіновій теж тихо. — Ти диви, які обдерті, чорні... А може, це ті, що з-під Москви... Казав батько: розбігаються. Так їм і треба, чого лізли... Думали — непереможні, всемогі.
Надавали їм руські... Ще б звідси їх, з обох боків...
Марку, як виростемо...
— Але чого вони тут? Може, на замок збираються напасти?
— Ф'ю-і-ть, де їм до замку, таким обірванцям! Одеський замок не могло колись взяти п'ятитисячне військо... Але рожевого коня сполошили, не прийде...
— Почекаймо ще трохи.
Сонце піднялося упівкруга над Вороняцьким кряжем, кинуло сніп світла понад гаварецькою долиною на протилежну гору й освітило на ній зелену лисинку, оточену старими буками.
І тоді з сивостволої бучини на галявину вийшов дикий кінь. Біла масть вифарбувалась вранішнім промінням в яскраво-рожевий колір, густа грива спадала з обох боків на шию, стрункий граційний кінь підвів до сонця голову і звучно, радісно заіржав.
Унизу форкнули худі коні, та жоден навіть голови не повернув: рожевий кінь побачив унизу побратимів і заіржав удруге.
Мародери оглянулись і остовпіли з дива. Сліпуче видиво, символ волі й незагнузданої сили, зухвалий виклик, протест проти попруг і шлей — дикий кінь іржав, немов насміхався над стриноженими співбратами і їх погоничами. Дивились і не вірили: на цій зграсованій, згризеній, витоптаній землі, де все упряжено, спутано, пораховано, зважено, відібрано, гуляє вільний кінь?!
Поручник Лісовський підняв руку, забороняючи жовнірам видати й звука, він навшпиньках підбіг до ватрища, де лежали вояцькі клунки і зброя, знайшов аркан і, скрадаючись, почав спинатися крутим схилом до галявини, де стояв рожевий кінь.
Хлопці помітили поручника, коли той підійшов до коня на віддаль довжини аркана, вони спочатку не могли второпати, чому скрадається вояка, що йому потрібно, та враз побачили, як закружляло арканове коло над головою напасника; Зіновій схопився і закричав:
— Вйо, вйо-о-о!
Кінь рушив з копит, стрімко помчав по голому кряжу, свиснув аркан у повітрі, а тоді сталося все достоту так, як тоді, коли Зіновій стояв на даху кам'яниці Гуттера і йому марилися гаварецькі полонини: рожевий кінь у бігу різко закинув голову, надривно заіржав і осів на круп; аркан натягнувся, немов струна; "вйо, вйо-о-о!"— закричали хлопці, і кінь рвонув з місця. Шнур уївся в горлянку, кінь задихався, хрипів, але біг скоком, волочучи по схилу мародера; з табору бігло кілька вояків на допомогу, вони спиналися на схил, по одному ловилися за аркан, дикий кінь, запінений і ще не здоланий, біг, та сили були не рівні, він повернувся й помчав на хлопців; шнур знову натягнувся, і кінь упав на передні коліна.
Зіновій допався до шнура, вийняв ножа; шнур був туго плетений, міцний, він тяв, пиляв, рубав, і врешті розірвалась тятива. Мародери покотилися схилом униз, рожевий кінь став на ноги, відхрапнув і шаленим галопом помчав на червоний круг сонця.
Стомлений Зіновій лежав на траві і в цю мить почув знову тиху й тужливу материнську пісню: "Ой Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.."; перед очима постав батько, запряжений у панську службу: на губах у нього догідлива усмішка, а в очах — біль; пісня залунала голосніше і вдарила в душу криком кривди одеських поселян, і заглушив пісню передсмертний стогін катованого Наливайка...
Зіновій підвівся, взяв Марка за плече, мовив:
— На волі мій кінь, на волі... Я ще його осідлаю, побратиме.
* * *
На Афоні, в тісній келії Руссікона, звідки видно тільки небо й сині води Егейського моря, тужив мніх Іван з Вишні за далекою Україною. Він не знав, що діється, що родиться, що виростає у рідному краю, квилив, мов сивий альбатрос у негоду, плакав і молився за нього.
Львів—Одеська 1976—1978