«Манускріпт з вулиці Руской» Роман Іваничук

Читати онлайн роман Романа Іваничука «Манускріпт з вулиці Руской»

A- A+ A A1 A2 A3

Він тривав недовго. Втомлені й голодні міщани, яким було обіцяно смажене на вогні м'ясо і кілька бочок доброго вина, так ретельно взялися воювати, що за мить розтрощили в'їзну вежу, міст не витримав ваги й напористості і завалився, вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися і впали, обложені щодуху повтікали з фортеці,— когось же таки насправді придавить! — і поздавалися в полон, врешті, твердиня розсипалася зовсім — реготнув натовп на ринковому майдані.

Вольф Шольц, який задумав було розтягнути останній штурм надовше, з острахом позирав тепер на Жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився під ноги, сперши на руку голову; бургомістр скористався задумою регіментаря і, рятуючи становище, наказав підпалити картон і дошки.

Полум'я бухнуло в небо, видовище було вражаюче — подібно, напевне, горів справжній Смоленськ, а трибуна поволі порожніла, гетьман наказав подати карету. Тоді нижні лавиці трибуни зайняли переможці й переможені, розпочався бенкет.

На дахах ще маячіли хлопчаки, вони розійдуться найпізніше. Між двома рядами димарів на Гуттерівській кам'яниці стояли групами по троє чорносутанні новіції й схоласти єзуїтської колегії — збиратися великими гуртами і по двоє не дозволялося спудеям львівського новіціату [6].

Новіцій Зіновій, шістнадцятирічний син реєстрового сотника Михайла Хмеля, котрий служив у одеського старости Яна Даниловича, притулився до комина, на крок відступивши від схоластів Броніслава й Казика. Тільки на крок — більше не можна, вони все одно підійдуть, бо їм наказано опікуватися схизматом Зіновієм, який за час навчання в колегії повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.

А новіцієві ще марилися заолеські поля, і Вороняцький кряж, і тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокій ярузі, з якої видно тільки небо.

Схоластам наказано було зробити все, щоб він про це забув. Щоб почав існувати спочатку, так — наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам'ятає, на гаварецьких горбах.

Схоласти стояли позаду Зіновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на Ринку, а тільки дикого коня, котрий із сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует.

Зіновій дивився поверх дахів і враз побачив... Сутінки впали на гаварецьку полонину, а на ній стали гуртом коні — сірі коні збилися над коритом чи васагом, повним якогось їдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидів на білому коні, стягнувши поводами його голову аж до колін, у білого коня скапувала жовта піна на землю, загнузданий, та ще не впокорений білий кінь не хотів їсти — невже це той самий? — а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихі полонинські трави і було просторо й вільно, а на жодному бидлові — ні шлеї, ні уздечки. І сходили з горбів до табуна поодинокі сірі коні, хоч їх не підганяв ніхто, хоча стелилися довкола соковиті трави.

А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, граціозний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця; сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім — так спокійно, що й не здригнулася голова,— чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося; він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита.

— Пустіть рожевого коня!— скрикнув Зiновiй i отямився. Ринок галасував, горiла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Вiн повiв рукою по шиї, немов хотiв намацати тонку волосiнь, яка спiймала тiльки що рожевого коня; ступив крок по рiвному даху i зупинився, почувши тихий владний голос:

— Новіціуш Зіновій! Хіба вже хтось повелів вам вертатися до бурси?

Абрекова не відходила од вікна цілий день. Бо й справді — такі оказії трапляються у Львові не так уже й часто. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на Ринку — стинали тоді голову козацькому отаманові Іванові Підкові, в той день на ратуші обвалилася галерея: чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо,— й перст божий; іншого разу святкували коронацію Зигмунта III, нинішнього короля, але такого, щоб воювали на Ринку, ще не було.

Льонця давно уже виспалася і пішла до праці, Письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що він просить грошей,— навіть не оглянулася, потім він щез із хати,— дідько його далі, як до Лисого Мацька, не занесе,— а на Ринку йшла війна; гриміли гармати, дзвеніли шаблі і врешті впала фортеця й загорілася.

— Bij schyzmatow, bij! [7]—кричали п'яні вояки, коли вже їм дісталася нагорода за рать.

— Щоб я так з місця не рушилася,— мовила сама до себе Абрекова,— аби не ця пиятика, то вони б нині не тільки Смоленськ, а й саму Москву взяли!

Аж сплюнула — так їй це все сподобалося. Таки оглянулася до кімнати, бо рипнули двері. Очам своїм не повірила: на порозі стояла пані Дорота Лоренцовичева в чорній оксамитовій сукні, з дукатами на шиї,— отц справжня львівська пані, яка на вулиці не дивилася ні на кого, хто нижче за патриція, а в костьолі вміла бачити самого Ісуса, бо чогось зітхала весь час, звівши очі до розмальованих склепінь: "О Єзу, Єзу!"; пані Дорота, пухкенька й рум'яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гідною впевненістю й ласкавою посмішкою. В руці вона тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову: невже на Ринку перекрили воду, але ж чому не послала слугу?

— Абрекова,— масно мовила Дорота,— будьте, пані, така гречна, потримайте в себе цей... цю посудину... один або — найбільше — два дні...

Абрекова нічого не зрозуміла, вона навшпиньках підійшла до пані Дороти й заглянула в дзбан.

— Гриби?!

— Ви знаєте, нині буде така ніч: всього можна сподіватися, та п'яна голота напевно піде грабувати, а вас... вас хто зачепить?

— Ну, а гриби аж так в ціні підскочили, ласкава пані? — наївно спитала Абрекова.

— То зверху — гриби,— прошепотіла, довіряючись, пані Дорота,— А під ними — персні, хрестики, ланцюжки... діадеми, браслети, завушниці... І все те золото, золото...

— І ви не боїтесь давати його мені... не боїтеся, що я вкраду? — зблідла Абрекова.

— Ви?! Як це — ви вкрадете? Та вас усі знають... Ваша бідолашна Гізя служила в мене, і я нічого не можу сказати... Та й про Льонцю ніхто чогось такого не говорить... Як можете на себе наговорювати, Абреко-о-ва! Ну, зрештою, ви б і не посміли... Поставте там, на кухню, отак, так... ще трохи далі посуньте, о-о, між ті найчорніші баняки...

Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби... Обережно всунула між сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець — золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя Льонці й Гізі — щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки Абрекова.

Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечір'ї п'яні співи. Два пахолки з бардами — може, вже й інші — все ще стояли біля її дверей. Один повернув голову, спитав:

— No, to со powie dzisiaj pani Abrekowa? [8] Дивилася мовчки на нього, довго думала.

—То ся добром не скінчить,— сказала нарешті.

 

Розділ другий

АВ INITI0 [9]

Славний майстер сідлярського куншта, молодий і в науках битий Юрій Рогатинець, яко православний, зостав в цеху вигнаний, то о книгах почав пектися і друкарню покійного Івана Москвитина викупив у лихваря, на що я теж пожертвував дві лепти із свого вбожества.

З манускрипта [10]

Я—отакий собі Мацько аж з. двома прізвищами. Називають мене Лисим, бо чомусь на моїй голові не виросло жодного волоска, а підписуюся Патерностер — так мене назвали, коли я був ще хлопчиком і навчався письма у дячка при Богоявленській церкві на Галицькому передмісті. Не знаю, чому дали мені латинську прозиванку [11], я ж бо православний русин, але то таке: обізвуть ніби на жарт, а чіпляється оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стільчика.

Мешкаю на Руській у наріжному будинку, вікна з моїх двох кімнат виходять на вулицю Шкотську, а у дворі в мене — свій підвал. Коли магістрат дозволив русинам торгувати вином і горілкою, я відкрив у тому підвалі невеличку пив'ярню. Слава богу, вже сплатив борги, а коштували мені помешкання й підвал аж 1273 золотих, до того ж 135 — рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син і жінку маю (вона, правда, допомагає торгувати в корчмі, проте витрачаю на неї щоденно не менше шести грошів), крім того, сплачую податки — чопове і шос, то можете самі тепер зрозуміти, що працювати мені доводиться більше, ніж коневі.

(Продовження на наступній сторінці)