Останнього разу Іслам довго придивлявся до маленького Батира і вимовив дивні слова — Мальва й донині не може второпати, чому він так сказав:
— Не допусти аллах, щоб заговорила в тобі, як виростеш, козацька кров. Ще ж бо то не знати, як закінчиш ти діло, що я його розпочав.
Потім глянув ув очі Мальві і кинув ще одним словом — важко, наче ярмо надівав їй на шию:
— Козачка...
Так її ще ніхто не називав.
Слово це ніколи їй не належало. Може, матері, може, Стратонові — їй було байдуже. А тепер віддав його Мальві сам Іслам-Гірей — її муж і повелитель — і воно враз збентежило їй душу. Козачка... І в сина кров козацька. Докоряти почав хан.
Але ж чому стільки днів не приходить до неї? Заздрісні ханські жінки і бекечі вже давно приглядаються до неї, чи не вчепилася під її очима перша зморшка після того, як народила сина. Заглядала в свічадо: ні, ще красивішою стала. З несміливої тонкостанної дівчини розцвіла пишнотіла жінка — так з зарошеного вранці пуп'янка розцвітає опівдні лілея, і ще далеко, ще далеко до вечора. Чому ж хан не приходить?
Маленький Батир заснув.
Меним оглим, яш ярем,
Меним оглим, яш ярем [149]
наспівувала сонній дитині і приглядалась до чорних брівець сина: чиї вони — батькові, чи, може, ті, по дідові, козацькі? Яку справу ти мав би докінчити, і чому тривожиться хан? Хто їй пояснить ці його слова? Чей не насмілиться сама спитати..
Вийшла в сад. За нею подріботів євнух, махнула рукою, щоб вернувся, має ж вона право побути хоч хвилину сама.
Пішла стежечками до фонтана. Весняне небо нагніталося синявою в глибоку цямрину гаремного саду і відбилося в овальному басейні — перевернуте куполом униз. Оце і все її небо. Не бачити їй більше того справжнього, великого, прип'ятого до велетенського круга землі, а тільки це — відбите у мармуровому кориті ханського фонтана.
Голубий мармур ще більше згущував синяву неба, тихо падали краплі і ледь брижилася поверхня води, а на дні — побачила Мальва — застигли рибки, що одна за одною розігналися по жолобці, яким витікала з басейну вода, і чомусь зупинилися в розгоні. Приглянулася пильніше — тож неживі вони, хтось так удало вирізьбив їх у мармурі. Але чому різьбяр зупинив рибок біля входу, чому не висік їх у жолобці за басейном — на волі?.. Гм... А хіба можна їм туди? За цямриною причаїлась клювата мармурова чапля, не вийти їм ніколи з голубої тюрми...
Для чого це придумав майстер? Навіщо дав рибкам життя у тісному басейні і поставив грізну сторожу при виході на волю? Що думав невідомий митець, різьблячи цю сумну картину? Про кого: про себе — ситого, одягненого і скованого ханською службою або оскопленням? Про жінок, що томляться в гаремному раю, чи взагалі про примарність щастя?
Глянула Мальва вгору, і захотілось їй простору, неба, того неба над Чатирдагом, де можна рукою до зірки дістати, де бовдуряться вільні тумани і лягають на спочинок біля печер, щоб окутати прохолодою жовті кості тисячі козаків...
Козачка... А вони мчать на конях у гори, їм треба сховатися від незчисленного війська Кантемира... Куриться дим, виїдає очі, душить, та ні один не виходить здаватися в полон.
Так зримо постала перед очима казка старого Омара, діткнулася до зневоленого серця, зім'яла його, стиснула. Від пекучої туги защеміло тіло. Був цей щем схожий на кохання, але не такий, був це щем пекучий і солодкий, видушував він із очей сльози невідомо за чим, і відізвалось раптом незнане почуття давно забутою піснею:
Ой що ж бо то та за чорний ворон...
— Козачка... — прошептала Мальва, йдучи по вузькій стежці, і враз здригнулася: з-за густого лаврового куща дивилися на неї очі того самого євнуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипіла в грудях лють: хан підсилає скопця, не вірить їй, а сам же не приходить. А сам, певно, жирує в інших гаремах... Хотіла крикнути на євнуха, як сміє він не виконувати волі ханської дружини, але очі скопця дивилися нахабно, злобно, і зрозуміла вона, що євнух сильніший від неї, що він тут хазяїн, а вона — раба. Кинулася бігти — та куди, і хлюпнувся у серці пекучий біль за тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках...
Пішла, похилена, поміж клумбами, що біло пінилися кущиками нарцисів, відхилила хвіртку до Соколиної вежі — в проході теж стояв євнух, і прорвався гнів у лагідної ханим.
— Геть! — закричала, і щез скопець.
Вибігла витими сходами наверх, припала до мушара-бій. І тут довкола мури; високі мінарети Хан-джамі [150], за ханськими конюшнями — сторожова вежа, масивні ротонди усипалень, з заходу — гаремний мур, і лише з боку парадного входу — маленька щілина між сторожовими баштами, крізь яку видно вулицю, їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до матері, та як піде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан не приходить... І всюди хан, всюди хан, як ті мури довкола, як та чапля біля цямрини, а вона — золота рибка у мармуровому пишному басейні.
І враз неждано, наче грім з безхмарного неба, наче несподіваний гарматний постріл — з-поза парадних воріт хвилею вдарила дружна пісня, та самісінька материна — пісня її дитинства, десятками голосів ударила — свіжа, вільна, простора, як те небо, відібране в Мальви:
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає...
Хто ЇЇ тут співає? Чому тут? Що трапилось: на вулицях Бахчисарая лунає українська пісня, колись Мальві байдужа, нині така рідна?
Ступила на карниз, стала вище, і відкрилося перед її очима барвисте море кунтушів і жупанів: з Тисячоголової печери вийшли чубаті козаки на банкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п'ють кухлями вино; палає багаття, розвіваються на вітрі пелехи полумені, в повітрі несе смажениною; дружний регіт, постріли з мушкетів, і знову брава переможна пісня:
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає!
Прорвалася туга з-під серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, і потекли вони, давно жадані, висушені в дитинстві зневагою чужинців і нерозсудною матірньою любов'ю.
— Хто ви? Звідки ви? — трясла Мальва самшитовою решіткою і знемагала.
Тиждень тому Іслам-Гірей безцеремонне і грубо вигнав купців за стіни палацу — йому доповіли, що до нього їде Тугай-бей з почтом і разом з ним вертається в Бахчисарай Сефер Газі.
Хан стояв непорушне посередині кімнати у вичікувальній позі, забувши про свій ханський сан, коли увійшли вони обидва, такі потрібні йому зараз, сильні мужі Криму. Яку ж силу відчув Тугай-бей, що посмів увести в палаци ізгоя Сефера Газі?
В червоному хутрі з бобровим коміром і в зеленому тюрбані стояв біля порога аталик, якого зрадив вихованець. Ті самі примружені очі з осоковими прорізами, по яких не вгадаєш ні вдоволення, ні гніву, те саме поморщене обличчя і рідковолоса борода. Поруч із ним холодно-понурий Тугай-бей у жовтогарячій киреї. Він ледь нахилив голову, підкреслюючи стриманим поклоном свою незалежність від хана.
— Ефенді Сефер Газі побажав бачити тебе, великий хакане. Він хоче доживати віку в Бахчисараї, ширінський бей про це знає, але ніщо не може загрожувати твоєму агаликові. Один волос упаде з бороди Сефера Газі, і ор-бей Тугай покаже зухвальцям силу незліченних ногаїв.
Темні очі Іслама сховались під повіками, ніби хотіли приховати радість перед Тугаєм.
— Сеферу Газі, — сказав він, — рано ще думати про старечий спочинок. Він повернувся в Бахчисарай як найблагородніший радник хана, вповноважений і довірений ага.
На мить розплющилися очі в старця, і знову стулилися повіки, Сефер-ага поклонився ханові.
Іслам-Гірей відповів агаликові теж поклоном. Йому хотілося обняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Тугай-бей — не можна було давати волю почуттям. А в голові загасали знову ті самі думки, що колись: чи не хитріший Тугай від злобних Ширінів, які хотіли взяти хана силою? І чому саме сьогодні зважився приїхати з Сефером у Бахчисарай?
— Хане, — промовив Тугай-бей, не міняючи крицевого тону голосу, — до тебе йдуть посли з Запорожжя. Сіпнувся хан, ця вістка була надто несподіваною.
— Посли з Запорожжя? Від короля лядського йдуть? Чи не здогадався Ляхистан упоминки платити? Посміхнувся Тугай-бей краєчками уст. Сказав:
— До тебе йде сам гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, який не визнав себе підданим Ляхистану. Ми зустрічалися з ним учора на Перекопі. Я знаю його здавна. Це великого розуму і завзяття полководець. Він хоче розпочати війну з ляхами і йде в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але відмовлятися не варто. Тільки обережно треба з ним. Він хитрий, як лис, і звинний, мов змія. І гордий. Від мене, колишнього друга, відмовився брати фураж і баранів. Не хоче він теж зупинятися в Біюк-яшлаві, нашому посольському стані. Знайомих має на Ермене-маале [151].
Хан сів на міндер, оперся ліктем на подушку. Довго мовчав.
— Зостанься в Бахчисараї на кілька днів, Тугаю, — сказав нарешті.
— Залишуся, хане, — м'якше, ніж будь-коли, промовив Тугай-бей. — Вибирався я було на козаків цієї весни: паде худоба, чахнуть коні, знову голод у Ногайських степах. А тепер я готов із своєю ордою піти позаду козаків. Виграє Хмельницький з нашою допомогою — високий польський ясир приведемо, програють козаки — з них візьму живу данину.
(Продовження на наступній сторінці)