— Хане, я в десять разів сильніший за тих, яким ти сьогодні скорився. Сильніший я зі своїми ногайцями і від тебе. Але не личить міжусобитись тоді, коли на ханський престол послав аллах мудрого вождя. Сефер-ага перебуде лихий для нього час в Ор-капу. Така голова не повинна злетіти з пліч. І твоя теж. Можеш розраховувати на мене, хане.
Довго Марія чекала прийому в хана. Повернувшись із походу, він не впускав до себе нікого. Аж у намазний день [138], коли сусід сусідові приносить хийчагу [139] за упокій померлих душ, а перед воротами ханського палацу роздають жебракам і циганам їжу, Іслам-Гірей прийняв прохачів.
З трепетом заходила Марія до ханської канцелярії в супроводі мангушського кет-худи, який за добрий калим погодився посвідчити, що Марія і її дочка — правовірні мусульмани, що повертаються вони до гяурів, аби проповідувати серед них найсправедливішу на землі віру.
Залишивши чарики на сходах, Марія увійшла до канцелярії і впала ниць перед ханом. Іслам-Гірей мовчки кивнув на казнадара, що сидів збоку за столиком. Той велів розповісти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан кивнув. Марія висипала перед казнадаром купу алтинів, тоді писець, що сидів поруч, почав писати.
— Прочитайте, — заблагала Марія. — Не вмію я. Писець прогундосив:
— "Жителям Мангуша Марії і Соломії, які удостоїлись отримати цей красномовний хаканський ярлик, можна пройти через укріплення Ор-капу в Ногайські степи і далі, і ніхто з моїх слуг хай не чинить їм ніяких перешкод.
Великий хан Кримського улусу
Іслам-Гірей"
Збулося! Кінець неволі! Та невже це правда? Марія кланялась і плакала, вибігла з ханського двора і щодуху помчала ущелиною до Мангуша.
— Мальво! Мальво! Соломієчко! — кликала на своєму подвір'ї, але ніхто чомусь не одізвався.
Відчинилися ворота Стратонового обійстя.
— Стратоне-е!
Стратон викульгав на поріг, обличчя його було брезкле і осунуте; він якось винувато розвів руками. Тривога прокралась у серце матері.
— Де... де Мальва?
— Я не пускав, просив, погрожував... Але вона як не при своєму розумі...
— Та що ж трапилося?! — закричала в розпачі Марія, і закляклі руки звелися до горла, наче хотіла себе задушити. і
— Заспокойся, Маріє... Чей же не вмерла. Приїхав сьогодні до нас якийсь там ханський стражник і сказав, що хан велить... не велить, а просить, щоб Мальва з'явилася перед нього. Я нічого не розумію... Яким вітром може відати хан про нашу Мальву... А вона поїхала... Казала, що вернеться і все тобі розкаже. Маріє, не бери собі того так до серця... Плачем лиха не виплачеш. Грамоту дістала? То завтра підете...
— Ось вона, моя кривавиця... Ось вона. Я знаю... Теперь я вже знаю... О боже!.. В ханські наложниці моя дитина! — Вона простягнула до Стратона руку з грамотою, хитнулася, схлипнула і непритомна впала на землю...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Мати моя дорогая,
А я ж тебе не пізнала.
Скидай з себе свої лати,
Будеш з нами панувати.
Українська народна пісня
"Сказав пророк, хай над ним буде мир: підуть люди до раю по мосту-сірату, тонкому як волос і гострому як меч. І поведе їх Монкір..."
Цвяхом застряв цей хитромудрий хадіс у мозку Іслам-Гірея, і тлумачив він його сам, без хафізів, приймав його для себе, виконував собі з нього власну ханську тактику.
Багато днів після повернення з походу на Ляхистан Іслам не знаходив заспокоєння для свого сумління.
З усіх кутків, з-за канделябрів, через вікна з саду дивились на нього пронизливі очі з-під прискулених повік. Аталика прирік на смерть! Віддячив за науку, за врятування з неволі, за ханський престол.
А потім у пам'яті сплив почутий ще в Занджирли-медресе хадіс, неначе писаний для нього. Кожну людину веде свій ангел Монкір по тоненькій волосині риску. І тільки тим, хто ладен вигинатися, щоб зберегти рівновагу, хто може ущерблювати свою совість, вдається пройти по ній у рай. Ті ж, які йдуть прямо, падають у джаханнам...
Прийшов спокій до хана, а з ним дивне, блюзнірське відчуття вдоволення з перемоги над самим собою: для досягнення мети він зможе тепер усе зробити. Хай прямо йдуть ті, які мають тільки себе і своє сумління. У нього є Крим.
Довго не знав нічого про долю Сефера Газі. Йому бракувало аталика — не для заспокоєння совісті, для порад. Мусив тепер про все думати сам. Що зробити, щоб стати могутнім самодержцем, щоб тамгу він прикладав тільки тоді, коли захоче цього сам? З чого почати? Зморений голодом народ тягнеться до грабунків за Перекоп, а він знає, що зараз північних сусідів чіпати не можна. Беї тримають у своїх руках трон і військо — піти на них тепер нема ще сили. Порта поки що міцна...
Не приймав нікого, навіть калгу і нурредина. Чекав вістки від Тугай-бея. Цей залізний ногаєць стояв збоку, коли розшалілась злочинна битва за ясир. Не втрутився, коли хана оточили мурзаки. А в кінці подав йому руку. Звернутися тепер до нього, признатися в своєму безсиллі і стати залежним від нього? Ні, треба вичекати...
Нарешті з Ор-капу причвалав посланець з листом. Писав до Іслама сам Сефер Газі.
"Сину мій, я живий, і прийде час, що повернуся до тебе. Я радий, що ти вчинив саме так. Ти довів, що можеш бути ханом. Однак не зловживай моєю наукою, і аллах благословить твої наміри. Із спільниками будь дипломатом, а не іудою, з ворогами будь хитрий і підступний, як ядуча змія, а друзів, які тобі в пригоді можуть стати, не зраджуй. Друг ще простить, зате сама доля може часом помститися".
Вражений великодушністю аталика Іслам-Гірей спустився із спальних покоїв у малу мечеть і довго молився. Потім вийшов із палацу сам, без супроводу, і подався вгору понад Чурук-су в бік Качі. Вийшов стежкою на гору, звідки видно було резиденцію нурредині_ Казі-Гірея. Треба б поговорити з молодшим братом, порадитись, як бути з калгою Крим-Гіреєм, який став: на бік беїв. Але ні, ще рано. А може зовсім не треба... Добре, що Сефер Газі живий.
Повернувся і пішов горою по гребені до Чуфут-кале. Не хотілося сьогодні заводити ділових розмов. Минав букові безлисті гаї і поляни з промерзлими кущиками жовтобруньчатих ялівців; з низин тягнуло весняним запахом — там уже зеленіла трава, та й на верху хіба тільки за копичками ялівців сіріли клаптики снігу.
— Сефер Газі живий! — повторив ще раз уголос. — Він ще повернеться до мене, хай тільки я зміцнію. А зміцнію тоді, коли народ побачить різницю між мною і моїм попередником. Зніму військовий податок, який наклав Бегадир, відновлю на Перекопі торгівлю сіллю з гяурами, хай оклигає народ, хай наповнить животи. А тоді піде за мною всюди, куди я захочу. Тоді затисну в жменю Ширінів і Баринів, на першому місці на дивані поставлю погорджуваного Яшлава, і стане він моїм вірним псом. А Тутай-бея назову другом. Людські скарги вислуховуватиму на вулиці і не шкодуватиму своїх щедрот. А тоді скажу туркам: "Додому йдіть з усюдів: з Кафи і з Ахтіара, з Судака і Керчі!"
Бадьорий настрій охопив Іслам-Гірея. Згадалися молоді роки, польський полон, тривоги за ханський престол, турецька неволя, і враз рвійною хвилею вдарився в серце спогад... "Ти — хан". Хто сказав ці два короткі слова, що напророкували нинішний день?.. Він і Сефер їдуть з Акмечеті до Бахчисарая віддати останню шану покійному Бегадир-Гіреєві. Сефер Газі навчає молодого Іслама державного розуму. А назустріч — дівчина, струнка, тоненька, ще дитина, і прекрасна, як пуп'янок тюльпана на світанку. "Ти знаєш, хто я, дівчино?" — "Знаю, ти — хан..." Звідки вона була? Ага, з Мангуша, Мальвою себе назвала. І він пообіцяв її знайти, коли стане ханом. Та це було давно... Можливо, дотепер і заміж вийшла. Але він обіцяв, його обіцянка мала бути платою за ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати її і хоч подякувати... Так, у намазний день він прийме прохачів, а Селіма пошле по неї. Хай зажадає від хана, чого сама хоче.
...Після обіду намазного дня Іслам-Гірей нарядився в легкий одяг воїна і в дивно молодечому настрої, наче й не тяжів над ним тягар ханства, скакав на коні до Ашлам-сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з Мангуша. "Чи прийшла, чи розшукав її Селім? — думав дорогою. — І що сказати їй, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажає, щоб хан виконав колишню свою обіцянку?" При цій думці ніжне бажання, якого давно не знав, пройняло тіло. Наче юнак, скочив Іслам-Гірей з коня і рвучко увійшов до селямлика, розсунувши портьєри обома руками.
Посеред кімнати стояла дівчина. Чорні брови збіглися до перенісся, від скронь до підборіддя спливала молочна блідість і ще краще відтінила смоляне волосся і темно-сині очі.
Стояла з відкритим обличчям, непорушна, злегка тремтіла. До неї підходив той суворий і гордовитий хан, що недбало кидає людям на голови мідні монети. Ой, ні, не він... До неї ступав той самий лицар, якого колись зустріла в Ашлама-дере — з мужнім обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою...
Іслам-Гірей торкнувся долонею до її лиця і проказав, ласкаво усміхнувшись:
— Я не можу впізнати тебе, красуне, хіба по твоїх очах, що сині, як води дарданельські. Бачиш, сповнилося твоє віщування, і я готов сплатити тобі борг.
— Мідними монетами? — тихо спитала Мальва.
— Я зроблю все, що тільки ти захочеш. Але грошей, пам'ятаю, я тобі не обіцяв... — Іслам торкнувся в хвилевій задумі пальцями до бороди... — Я сказав тобі тоді...
(Продовження на наступній сторінці)