Дервіш наказав обом скинути взуття і обмити в басейні руки, обличчя, ноги. Потім він знову кивнув рукою і пішов попереду, ведучи їх у сутінне приміщення мечеті. Показав на сходи, що вели вгору, а сам зайшов до середини. Марія подалася на галерею, заґратовану мушарабіями [27], і, затамувавши подих, придивлялася крізь решітку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку.
Один за одним зайшли дервіші з опущеними головами і стали в коло. Останнім увійшов шейх [28] у зеленій чалмі. Він сів посередині на баранячу шкуру, і всі тоді сіли. Хвилину мертво мовчали. Враз убігли два послушники, тягнучи за собою дорогі, мов ланцюг, чотки з зернинами, завбільшки з волоський горіх. Кожний монах схопив по зернині в руки, а тоді шейх затягнув:
— Ви побачите бога-творця в останній день суду лице в лице так, як бачите тепер подібних вам. Всі, хто поклониться ідолам, замість істинного бога, будуть скинуті в полум'я вічне.
Пішли чотки по руках монахів. Сусід передавав сусідові, а при дотику до кожної зернини всі кричали голосно "аллах!".
Марія бачила, як здригнулася Мальва від першого викрику і здивовано підвела на матір очі, потім вдивилася в зал і вже не відводила погляду від дервішів. Слово "аллах" повторювалося стільки разів, скільки зерен було на довгій вервиці, безнастанно билося у вухах, гіпнотизувало, і здавалося, що нічого в світі не існує, крім цього слова. А коли мусульманський бог був уже прославлений дев'яносто дев'ятьма іменами, схопилися дервіші і почали своє божевільне радіння — зикр, їм мало було зерен на чотках, вони кричали, називаючи ім'я аллаха сотні разів, билися в конвульсіях, падали на кам'яну підлогу, заливаючись піною в екстазі.
Марія лячно глянула на дочку, кинулась до неї, щоб винести її геть з цього скаженого содому, та враз упало в матері серце: вона побачила у сутінках, як горять очі в дівчинки, як ворушаться її губи. Склавши молитвою руки, Мальва повторювала: "Аллах, аллах, аллах..."
Це приголомшило Марію. Вона зрозуміла, що трапилось у цю хвилину: дочку не злякав зикр дервішів, а заворожив; дитина увірувала в того аллаха, який заповнив тут весь її світ, свідомість, і, можливо, вже ніколи не схоче знати, яка віра була в її батьків, та й узагалі не повірить, що може бути щось інше, крім магометанського бога, на світі. Знала, що це трапиться, коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку і збігла сходами вниз. Та в передсінні зупинив її Мурах-баба.
— Ти куди тепер? — прохрипів. Він схопив правиці Марії і Мальви, підвів їх угору. — Повторюйте обидві за мною, чуєш... Во ім'я бога милосердного, милостивого. Слава аллахові, панові світів...
Рука Марії безвільно опустилася, а дочка... тримала набожно підняті два пальці вгору і пошепки повторювала за монахом:
— Слава аллахові... цареві дня суду... Воістину тобі ми поклоняємося... веди нас прямою дорогою....
Мурах-баба зірвав із Маріїної шиї хрестик і владно наказав:
— Топчи ногами!
Марія схлипнула, сахнулася, дервіш шпурнув хрест під ноги дівчини, і та потоптала.
— Тепер ідіть, — сказав Мурах-баба. — Коли ж бо посмієш не прийти сюди на кожне ранішнє і вечірнє богослужіння, наречемо тебе безумною, і вік свій скоротаєш у тімархане [29] серед божевільних. Бо безумний той, хто не вірить єдиній правді на землі.
Мов із чаду вибігла Марія і на безлюдній вулиці, оглянувшись, зітхнула:
— Прости мене, мій боже... Ми не топтали хреста, це снилось. Прости...
І закам'яніла, — Мальва, звівши руки до неба, молилася:
— Воістину тобі ми поклоняємося і в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою...
Шепіт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом міста, викриками муедзина з мінарета мечеті Муфтіджамі, з клекотом невільничого ринку, куди прибували нові й нові невільники вмирати за віру, каратися за неї, топтати її і родити ворогові здорової крові лицарів.
Так природно...
Свінула думка в Марії — втікати! Геть звідси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тіла і духу, це місто вповзає в душі людей, засмоктує: ще день, ще година, хвилина — і вже несила буде вирватися повік.
День хилився до спочинку, червоне, закіптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе-оба. Марія поспішала знову до північних воріт, шаль зсунулась їй на плече, очі жінки злякано бігали під чорним надбрів'ям, розхристалось передчасно посивіле волосся.
— Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? — спотикалася, підбігаючи за матір'ю, Мальва. — Я хочу їсти, хочу до хати. — Сльози стікали по запилених смаглих щічках, залишаючи брудні сліди.
Марія згадала про дукат, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стіною Кафи, де живуть євреї і караїми. Тільки ж вечоріє вже.
— Ходімо, доню, швидше, зараз купимо їсти. Вони вже наближалися до воріт, коли з провулка вибігла зграя смаглявих хлопчаків. З криком, реготом обступили їх, закидали грудками землі, камінцями.
— Джаври, джаври, джаври [30], — верещали вони.
Метнулася Марія, щоб вирватися з кола напасників, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтан, за волосся, не вгаваючи кричали слово "джаври".
Злякана Мальва плакала, притискаючись до матері. Марія відірвала від свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навідмаш ляснула одного-другого по голених головах. Ті сторопіли на мить, а далі загаласували ще дужче, з хвірток почали висуватись закриті яшмаками [31] голови татарок, вони теж викрикували, "гяур яман" [32], вимахуючи погрозливо руками, і вгамувались аж тоді, коли Марія з Мальвою заховалися в тісній бічній вуличці.
Краще, ніж за два роки неволі, зрозуміла Марія, що таке "гяур". Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хіба цього надовго стало б? Перший азан і — не вклякни на вулиці — знову презирство, перше слово дитини не по-татарськи — знову каміння і ганьба. Що робити?
Тривожні думки перервали такі знайомі, давно не чуті звуки: на дзвіниці вірменської церкви тихо, вкрадливо загомонів дзвін. Зупинилася, слухала. Війнуло на неї далеким і ніжним, як дитинство, спогадом: вечірні дзвони на Україні, сипле гомін росу на степ, м'якне тирса, і соняшники опускають голови до молитви...
Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала і, оглядаючись весь час назад, лебеділа крізь сльози:
— Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу...
Марія не чула скигління доньки, повільно йшла на переривчасте теленькання дзвону, з заздрістю, подивом і боязню дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик.
Скільки їх у Кафі? Чи є в них діти? Що їдять? Як живуть серед вічного приниження і знущань, яких вона зазнала тільки що? На що надіються ці люди, задля чого жертвують собою, адже день їхнього спасіння ніколи не настане. Вони ж ніколи не вийдуть за ворота Ор-капу, бо — християни. А все-таки ідуть на поклик совісті, за совістю, щоб умерти самими собою.
І Марія йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дівоцтва. Ніколи до них не дійдеш.
— Я не хочу бути джавром, мамо...
— Не плач, доню, ти не джавр. Ти... мусульманка.
— Яка мусульманка?
— Дізнаєшся... Навчишся... Ой, навчишся на мою сиву голову!
— Ну, яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б'ють, не кидаються за це камінням?
— Ні, дитино, за це хліб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я гріх візьму на душу, щоб вивести тебе колись із цієї страшної землі.
Дійшли до самої церкви. Біля паперті стояли пониклі старі люди. Якась жінка привітно посміхнулася до Марії. Була одна мить, коли Марія хотіла ринутись до входу і впасти пластом на церковний цемент. Але тільки одна мить. Не відповіла на привітну усмішку жінки, відвела погляд. А в пам'яті повз потоптаний хрест і її совість пройшли маслоставські лейстровики з переяславським полковником Ілляшем Караїмовичем на чолі, які прийняли шляхетські бунчуки, аби тільки жити. Їх називав Самійло яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часів. А що здобув полковник Самійло своєю гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед польськими бунчуками? Смерть собі, а сім'ї — неволю.
— Дивися, Мальво, — сказала Марія, підвівши голову. — Дивися і запам'ятай: це божа церква. В такій, як ця, ти хрещена. Колись, як виростеш, мусиш її пригадати. А нині ми мусульмани і розмовлятимемо з тобою по-бусурманськи.
Мальва, втомлена і голодна, спала, опустивши голівку на материне плече.
— Тепер ходім до Мураха-баби на вечірнє богослужіння, доню. Ходімо послужити іншому богові, якщо наш забув про нас.
Ішла Марія, смиренна, скорена, зі зсутуленим сумлінням. Загорнула обличчя шаллю і не звертала уваги на людей, що виходили на вулиці й голосно про щось гомоніли, на яничар, які збирались на площі біля мечеті і кричали:
— Слава султанові султанів Ібрагімові!
Марію ніщо на світі не обходило. З сонною Мальвою зайшла на хори монастиря і аж тепер зрозуміла, що, напевно, трапилась у бусурманів якась велика подія. Дервіші богослужили так, як і тоді, тільки після кожного викрику "аллах" зривалися з місць і верещали:
"Світло очей наших султан Ібрагім!", а після відправи загриміли в барабани, запищали на флейтах.
"Нового ідола собі обрали і радіють", — подумала і зійшла вниз, байдужа, втомлена, виснажена.
На подвір'ї стояв Мурах-баба. Очі його світилися стриманим задоволенням.
(Продовження на наступній сторінці)