Ібрагім зрозумів: Hyp Алі не просить, а ставить ультиматум. Він знає, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може їх дати. Султана Мустафу вперше в історії Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив платню яничарам. Та цього хоч залишили живим. Жорстокішою була доля його сина Османа II. Після поразки під Хотином яничари зажадали такої ж, як і нині, плати за кров — золотом. Не знайшовши ні алтина в порожній скарбниці, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберігався у фортеці Едікуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей катастрофічне впав. Тоді шістдесят яничарських орт, весь стамбульський булук, збунтувались. Яничари поперевертали на кухнях казани з пілавом, забарабанили по них ложками, покидали тарілки і вийшли на Серальський майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому візирю і виставити її на золотій таці перед брамою — ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничар, вони вдерлися до тронного залу і зажадали плати справжнім золотом. Осман показав на дефтердара — то він розтратив скарб, але і це не допомогло. Яничари накинули султанові шнур на шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли містом на пострах Османовим нащадкам.
Не уник підступної смерті, зрештою, владний приборкувач яничар Амурат IV. А він, Ібрагім, їх ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж можуть і скинути. Не як повелитель, а як невільник, що ладен дати за себе будь-який викуп, проказав квапливо:
— По п'ятсот піастрів на орту... По п'ятсот!
Обличчя Hyp Алі проясніло — щедра була плата, і жахнувся Аззем-паша. Яничар-ага, кинувши переможний погляд на візира, миттю зник за дверима.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
В Туреччині та на брамі кам'яній
Там сиділи два братчики молодії.
Один сперся на поруччя, задумався,
Дрібненькими слізоньками умивався.
Ой стій же ти, милий брате, не журися,
Яка красна Туреччина — подивися!
Українська народна пісня
Мішки з грішми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну орту. З казарм вибігали яничари, намагаючись випередити один одного — хто перший схопить мішок, той отримає десять піастрів у нагороду.
Чорбаджі Алім — чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний кунтуш, стояв обабіч і чекав, коли його заступник по казармі ода-баша подасть йому мішок із грішми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав її переможцеві, а коли яничари розділили золото між собою, мовив урочисто:
— Я віддаю свою платню вам, хоробрі воїни, щоб ви сьогодні побенкетували на честь султана Ібрагіма.
Нині він міг бути щедрим. Алімові випало щастя, яке трапляється раз на десяток років одному з тисяч: він подав коронованому султанові чашу щербету. Йому тільки двадцять п'ять років, і вже чорбаджі, завтра з благословення султана стане булук-башею, післязавтра — яничар-агою. І хай буде благословенний той день, коли кримський хан Джанібек-Гірей вирушив трьома шляхами на Україну, щоб помститися козацькому гетьманові Тарасові Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тоді ногайці з України — безкарно. Тисячі бранців пішли на сириці до Перекопу, не надіючись ні на визволення, ні на викуп. І слава аллаху.
Яничари бенкетували. Порозсідавшись навколо котла, з якого курилась пахуча каурма [70], вони їли і крадькома запивали вином; збоку на килимі за тацею, вивершеною помаранчами і ананасами, сидів Алім і теж пив вино.
Все, що минуло, здавалось йому тепер вервечкою снів, бо дійсність для нього починається нині, а сни повинні канути навіки в небуття.
Та все-таки вони були.
Стояла колись білостінна хата посеред великого хутора, а в тій хаті, обсадженій головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрійком. Серединою села бігла курна дорога, вздовж якої струнчились двома рядами дерева, схожі на кипариси.
У дворі гелгекали гуси. Андрійко любив цей безугавний гам: він будив хлопця вранці і виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти ні за день, ні за два, тому часто аж смерком повертався додому і покірно вислуховував докори жінки, яку називав мамою.
— Де ти бродиш, козаче, до ночі? — сварила мама. Вона тулила до себе одинака і завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують... — Ось приїде батько з походу, поскаржуся йому.
Батька Андрійко бачив зрідка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупані, з шаблею при боці; гості звали його паном сотником. Знав Андрій, що батько воює з татарами у тій далекій кримській землі. Тут же татарів ніде не бачив, тому й не боявся їх, хіба іноді вночі, коли надворі гриміло, блискало і шуміли дощові потоки. Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, — звідки могли взятися ті злі люди, що їздять на конях і забирають дітей із собою? А навіть якби були, то як знайдуть його у високій, мов ліс, траві?
Баранчики білих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвеніло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалась обрію, — тоді чвалом біг додому, а по спині все-таки снувались мурашки страху.
Найцікавіше було ходити у степ із пастухами, що пасли громадську череду, її вигонили далеко, на цілий день, тоді мати сама споряджала йому торбину, з якої тягло спокусливим запахом свіжого хліба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотіли й форкали коні, пастухи, погейкуючи, віддалялися, а хліб солодко пах і ніде так не смакував, як тут — на степовій волі.
А коли ляжеш на спину і незворушно дивишся в глибоке небо, тоді бачиш усе, про що мріється: батько на яблукастому коні, а поруч з батьком він сам — на білому, і шабля в руках, і червоний жупан розвівається на вітрі. Ось мчать вони обидва, тільки вихор біля вух; втікає гостроверха татарва, шабля свиснула в повітрі — чах, чах! — летять погані голови з пліч, а коні рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять...
Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сірими обличчями, косоокі, люті, стоять над ним, щось викрикують незрозумілою мовою. Пустився втікати — та це ж татари! — один вершник зіскочив з коня, схопив його під пахву і посадив у сідло поперед себе. Андрійко запручався, заверещав, тоді йому заткали шматою рот і поскакали по безлюдді.
Потім було багато людей, які ридали, голосили. Андрійко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя — не знайшов нікого. Якась жінка сказала йому, що до його хутора татари не дійшли, бо звідкись начебто женеться козацька погоня.
Ще жевріла надія, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв'язані по кількадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, і лише гайвороння летіло слідом.
Татарин віз Андрійка в своєму сідлі, шмагав нагайкою ясирних, а до нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: "Якши джигіт, біюк бакшиш" [71].
Страшніше було на привалах. Дикі ногаї розв'язували дівчат, жінок і прилюдно ґвалтували, немічних і хворих вбивали — жах добирався до серця хлопця. Благально дивився в очі татаринові, і той чомусь приязно всміхався до нього.
"Чому? — думав Андрійко. — Чому косоокий ні разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покірно дивлюся в очі своєму панові? Он лежить чоловік із розрубаною головою. Він кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромної втіхи, — і тепер мертвий. Не допоміг нічого, а життя втратив. Був би сумирний — жив би. Б'ється дівчина в риданні — подвійне зараз горе в неї: безчестя і сирітство... Тож єдиний вихід для невільника — покора".
Смішним здалося зараз оте видіння в небі: він із батьком женеться за татарвою на коні. Дурниці, ніхто таку силу не поборе, немає козацьких погонь — це вигадка нещасних для своєї потіхи. Нема ніде того Трясила, що трусить кримською землею, — то мамина казка. Є тільки татари, які панують над усім світом і роблять те, що їм забагнеться. Треба з цим змиритися, інакше — смерть.
Скільки днів минуло — годі злічити. Зупинилася валка перед п'ятигранною вежею, що височіла над гнилою водою Сиваша. "Перекоп", — сказали бранці. Кінець вільних степів, ворота до вічної неволі. Буйні шовкові трави змінилися сухою колючкою, важкі чорні дрохви збилися понад берегом, наче отари баранів у полудневу спеку; на каменях, схожі на розбійників, чатували яструби, і ширяли під небом чорні орли. Чужинецька чужина...
І вже не залишилось в Андрійка ні крихти віри в те, що десь тут батько, сміливий і хоробрий, воює з ворогами, — це теж мамина вигадка. Ніхто ніколи не займав цих мурів, ані високого валу, що загородив перешийок від голубої гладіні моря до боліт, звідки тягне терпким запахом солі і гнилою рибою. Вежа вперлася задньою стіною у вал і двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татарів і бранців. Велика голова сови, висічена в камені між брамами, загадково дивилася на людей, що втомлені падали з ніг, і говорила до них розумними очима. "Така ваша доля".
Андрійко вдивився в очі нічної птахи: їй дано бачити світ тоді, коли його не бачать люди, тому знає вона більше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха знає, що все те даремно; люди на щось надіються, а птаха знає — нема на що. І тому промовляє мовчки досвідченими очима: "Заспокойтеся і покоріться. Така ваша доля".
(Продовження на наступній сторінці)