Батько подивовано глянув на сина, й відвага юнака тривогою діткнулася його серця: відчув-бо непомильно, що невгамовна Остапова ненависть до окупантів, котрі не знали від нього милосердя й пощади, напевне погубить його, й на мить пошкодував, що ту лють він сам прищепив синові… Ще учнем Коломийської гімназії Остап Безрідний зазнав несамовитого болю, коли в тюрмі стратили Василя Біласа й Дмитра Данилишина, тоді він поклявся помститися за них, а за кілька років покинув гімназію і зник у глибокому підпіллі. За рік Остапова боївка загарцювала по всьому краю: горіли маєтки польських колоністів, пограбовано поштові заклади в Трускавці, Бібрці й Городку; безстрашний лісовий вовк Безрідний був невловимий: марно вистежувала його ватагу поліція, полишаючи в дебрях мертвими найсміливіших жандармів, які наважувалися надто глибоко проникати в тужанівські праліси.
І стих у душі Максима малодушний болісний зойк, він з гордістю дивився на сина, та все ж намагався погамувати його невтримну лють.
"Кров людська – не водиця, – сказав, понуривши голову, ніби не був упевнений, що говорить те, що думає. – Є різні способи боротьби, не тільки війна. Є й легальні…" – і загнувся батько під пронизливим поглядом сина.
"Легальні?.. – проказав здивовано Остап, бо аж ніяк не сподівався почути від старого підпільника заклику до угодовства. – Згідно з Христовою заповіддю: підстав другу щоку, коли по одній уже отримав ляпаса! О-о, це найулюбленіша засада українського обивателя… А його так довго малацкали по пиці, що йому й сподобалося, і він почав прославляти неволю. І ви теж, тату?"
"Не маєш права так розмовляти зі мною! – скрикнув Максим, й різкий тон його мови почав набирати висоти, наче він хотів перекричати Остапа, хоч той мовчав. – Ми п'ять літ воювали, немає в Україні ні клаптика землі, не политої нашою кров'ю!"
"Але ж програли – і саме через ту облудну надію, що хтось із окупантів битиме легше. І пішов Петрушевич до Денікіна, а Петлюра до Пілсудського… Ну то хто нині легше б'є – москаль чи лях?" – цідив крізь зуби Остап, і здалося батькові, що син його ненавидить.
"А певне, що лях! – не знижував тону своєї мови Максим, намагаючись опиратися Остаповому наступові. – Таки легше нам під Польщею… В нас українці виходять на фестини з синьо-жовтими прапорами, а що зробив би москаль, якби й за Збручем так? Наші селяни на Великдень їдять білу паску, а під большевиками – трупи власних дітей… Ви хочете розвалити Польшу, а вона, як упаде, то й вас роздавить, як казав Шевченко".
"Але ж як, батьку, маємо далі чинити? – аж гейби зів'яв Остап. – Гнути шию в легшому ярмі?"
"Мусимо мати союзників у боротьбі проти большевії, щоб могли, як вибухне нова війна, на когось спертися. Це можуть бути поляки, можуть бути німці – чорта лисого запросимо спільниками, аби тільки визволити Україну від Москви… Й така можливість неминуче настане: легенда про те, що Росія непереможна, облудна. Вона легко могла впасти і під Полтавою, і у війні з Наполеоном, і теж у Кримській і Японській війнах. Річ у тім, що Захід ніколи не бажав розвалу московської потвори і, на свою голову, захищав її, боячись Москви менше, ніж звільнених з-під її ярма народів. Тому ми мусимо заручитися в наступній війні, яка неминуче вибухне, і Польщею, і Німеччиною, і Францією…"
"Нашим вічним горем, тату, завжди була і є духовна криза провідної верстви: а може, хтось нас пожаліє. – Ця жебрацька ідеологія давно застаріла. Але ж народилася нова – радикальна, націоналістична. І перші ази в ній виписали таки ви, хоч цього як слід не усвідомлюєте. А ми, наступне покоління, допишемо її і перетворимо на чин, хай і кривавий. Ми сповідуємо заклик апостола Павла: "Коли сурми видають невиразний звук, хто стане готуватися до бою?" Тож подаємо трубний звук – з вірою в перемогу…
Перемогти більшовицьку Москву зможемо ми, батьку, – ваші діти, озброєні вами ж започаткованою ідеологією, застосувати яку для чину забракло у вас снаги…"
Михайло ніби сам із собою радився, пригадуючи розповіді діда Максима, а на Майдані, після виступу кандидата в Президенти України, стихав гамір, люди почали розходитися: хто до своїх домів, хто – на квартири, інші влаштовувалися в наметах; на акумуляторі жевріла маловольтова лампочка, ледь розсіваючи темряву, й голос Михайла долинав немов із потойбіччя – я уважно ловив кожне його слово.
"Ти ще не дрімаєш? – перепитав він стиха. – Ні?.. То слухай.
Розповіді мого дідуся Максима були для мене гейби насправді реставрацією фресок, схованих під тиньком часу. Коли згорьований неволею Максим Безрідний за хрущовської відлиги вернувся з Колими, мені минуло тринадцять років, й, можливо, був він зовсім іншою людиною, ніж та, яку я уявляю собі нині; ну а батька не пам'ятаю, я бачив його кілька разів уночі у своїх сім-вісім років. Образ батька змоделювала мати зі свого болю… Сказав якось мені вчений реставратор, що зображення Ярослава Мудрого у київській Софії інтерпретує те, чого ніколи не існувало: художник віднайшов у колекції польського короля Станіслава Понятовського аркуш із правдивим княжим зображенням, й то була зовсім інша парсуна… Чи не так письменники, змальовуючи історичні персонажі, знаходять в усталених легендами образах зовсім інші портретні й характеристичні риси, які згодом для читача стають стереотипними?.. Але на цьому ти краще за мене знаєшся…
І я так собі уявляю… Стоїть перед своїм сином Остапом розгублений адвокат і керівник Ходорівської повітової екзекутиви ОУН Максим Безрідний: з глибини його душі проколюється бунт проти сина, та б'ють в обличчя справедливі Остапові слова. Десять літ минуло відтоді, як Корпус Січових Стрільців відступив, здесяткований, з поля бою і склав полякам зброю в Луцьку; січовиків було інтерновано, і хоч незабаром вони розбрелися з таборів, все ж і донині залишилися інтернованими окупаційною Польщею; занурені в глибоке підпілля, не знайшли снаги застосувати до бойового чину створену в колишніх битвах націоналістичну ідеологію… Й, опустивши очі перед жорстким поглядом Остапа, колись безстрашний хорунжий, нині ж безсилий комбатант, згадує…
Усю світову війну Максим Безрідний прослужив незмінним ад'ютантом Євгена Коновальця – як до того дійшло, ти дізнаєшся із моїх записок. А коли Корпус Січових Стрільців був розбитий більшовиками під Бердичевом, Полковник перевів рештки свого війська до Луцька, де їх, як я вже говорив, інтернували, а в 1920 році випустили на свободу. Коновалець зі своїм штабом опинився у Відні й там створив першу клітину Української Військової Організації. Тоді ще була надія, що Антанта не віддасть Галичину Польщі, тож Коновалець вирішив створити основну сітку УВО на Західній Україні й з тією метою приїхав з Відня до Львова. Командантом УВО назначив полковника Романа Сушка, референтом у нього став Максим Безрідний.
Полковник Коновалець замешкав біля Високого Замку на вулиці Собінського у віллі пані Терміни Шухевичевої. Була то дружина славетного етнографа професора Володимира Шухевича, автора п'ятитомного етнографічного дослідження "Гуцульшина", відома емансипантка, яка разом із Костянтиною Малицькою зорганізувала у Львові "Клуб Русинок", перейменований згодом на "Союз Українок". У бабусі Терміни мешкав її внук, син повітового старости в Кам'янці Струмиловій – Роман.
В гості до пані Терміни часто приходили полковник Роман Сушко з референтом Максимом Безрідним, а також колишній поручник УГА Степан Федак зі своєю вродливою сестрою Ольгою – господиня їх приймала в "гуцульському покою", декорованому вишивками, ліжниками, різьбленими тарелями й підсвічниками – меморіальній кімнаті покійного професора Шухевича.
Панна Ольга в гостях була мовчазною, вона завше сиділа поруч із братом Степаном, немов шукала біля нього захистку серед надмірно авторитетного для неї товариства мужів, які пройшли через страшну війну й напевне відзначалися хоробрістю, чей же здобули високі військові звання – від поручника до полковника.
Мужі говорили про потребу подальшої боротьби, начебто їм замало було походів, крові і смертей, – війна для них ще не закінчилася, про що свідчили їхні військові мундири без відзнак; в Ольги складалося враження, що ці воїни перебувають на короткому перепочинку перед виправою на фронт, вони й називали один одного не на ім'я, а за званням, найстатечніший серед них був Коновалець, до якого зверталися не інакше як "пане Полковнику".
Ольга не відводила очей від Коновальця, намагаючись збагнути, як цей невисокого росту елегантний чоловік з вусиками, такий звичайний, чемний і небалакучий, зумів створити ударний Корпус Січовиків, котрі прогнали з Києва гетьмана Скоропадського, двічі завойовували столицю України й уцілілі вирвалися з табору інтернованих, – хіба ж йому не досить боїв, і що за сила нуртує в ньому, що він не вгамовується і створює нову військову організацію, невже війні ніколи не буде кінця; а хто його підтримуватиме на дусі в підпільних небезпеках, у мандрівках світами – без пристанівку, без родинного затишку?.. А ще Степан такий невгамовний, ніби він зараз не в затишній кімнаті, а у військовому штабі. Й наймолодший член УВО, нехтуючи рангами, спонукує команданта Коновальця до рішучого чину, надаючи своїй мові, мабуть, з пошани до Полковника, надмірної пишноти:
(Продовження на наступній сторінці)