— Я повертав до тебе у Володимир, брате, й доповіла мені служба, де ти перебуваєш, то я не забарився сюди прибути у поважній справі. Ознаймую тебе: нове лихо насувається на наш край, тож ніби й не гоже волинському князеві в такий час мальовидлами забавлятися, а варто йому дружину лаштувати та й самому помислити, як має повестися в такій скрутній оказії… Хан Ногай зайняв Пониззя, і маю звідомлення, що далі йти не збирається, зате нойон Телебуга вже вирушив із Суздаля на Львів з незліченими туменами, щоб встановити в Галичині своє право й покон і піти далі на Ляхи… То щоб ублажити його й позірною покорою захистити від татарви наш люд, таку пораду хочу тобі дати: зустрінемо його перед Галицькими воротами Львова з хлібом–сіллю й коштовними подарунками, на які татари вельми ласі, й долучимося до нього із своїми дружинами в поході на Краків, а ще дасть Бог, що візьму я Краківську землю у своє посідання…
Князь Володимир довго мовчав, і на його завше осінене лагідною усмішкою обличчя лягла тінь прихованого обурення, та здолав він у собі гірку нехіть до брата й мовив:
— У цій кліті я, достойний брате, не забавляюся, а духовну поживу готую для людей і їхню віру християнську зміцнюю, бо тільки з нею єдиною зможуть вони протистояти чужинцям, адже стало відомо, що татари встигли прийняти магометанську лживу релігію, й грізнішою від ординських кривих мечів і дубових пороків зброєю стане вона для нас. Бо як орда колись таки схлине, отруйний невольницький слід у душі народу залишить… І не хліб їм, а камінь піднось! Бо коли б я так учинив, як ти радиш, — чи не випаде тоді з моїх пальців пензель, чи у вапницях фарби не переміняться на гноївку, чи втримається в моїй руці ложка до обіду, а меч у битві, й чи стріли в колчанах моїх воїв не струхлявіють? Гріх великий задумав ти, брате Леве… Й коли ж то стане тобі доста тих земель: маєш Белз, Берестя, Перемишль, Галич, Ярослав — ніхто їх у тебе не відбирає, навіщо тобі ще й краківська лядська земля? Чи ж то свою ти вже так доладно впорядкував, що на чужій лад наводити хочеш?
— Супроти такої сили, як татарська, може встояти тільки держава, на кшталт Римської збудована… — невпевнено заговорив Лев, й перепинив його Володимир, примусивши замовкнути.
— А ти забув, що з Римом сталося?
Промовчав Лев й мовив по хвилі:
— То хоч своїм скарбом поділися зі мною. Сутужно стало в мене з грішми: спору данину щорічно Сараєві сплачую, й мовлять баскаки: Данило не віддав Батиєві свого Галича, то хай князівські сини сплачують ханові ту ціну, якої Галич вартує… Тебе ж до такої податі ніхто не змушує…
— У мене інша подать, Леве, й тому моя скарбниця теж зубожіла: віддав я золото на побудову храмів, на утвар церковну, на ікони, на фарби, на школи переписувачів.
— І таким робом ти хочеш перемогти татар? — єхидно засміявся Лев.
— Саме так — це найнадійніша зброя, брате! На бранних полях випадають з рук переможених булатні мечі, а мисль і віру ніхто ще не міг здолати, хіба що голови стявши. Та й це ще не остаточний програш: голів у народу багато, і якщо в них панує наш Бог, наші звичаї й закони — ніхто нас знищити неспроможний… А золото — я його Богові віддав, то в нього й попроси…
…Чернець Йов, який у сусідній кліті, де книги, слухав розмову вінценосних братів, таке згодом записав у літописний манускрипт:
"Розсерджений на брата князь Лев квапно покинув літній палац Володимира Васильковича, й подалася його дружина, замаєна бандерами із зображенням крилатих левів, до Львова, а на любомльському палаці сумно звис долі стяг із срібним хрестом на червоному полотнищі.
А ще Володимир сказав Левові на прощання:
— Настав час не так для боїв, як для думання і для плекання у людських душах добра. А ти злий, Леве. Злом не вибореш благості, зло ще тяжчу пізьму породжує. В цьому мав нагоду переконатися перед своєю смертю наш дід Роман, який чинив наругу і над чужою Литвою, і над своїм боярством. І твій вітець Данило теж пересвідчився в цій істині, коли злом за зло метався у Болохівському краю. То хай же воїном буде тіло, а розум — князем… Нехай іде Телебуга сам на Ляхи, а ми залишимося вдома — дух свій зміцнювати. Не на чужих займанщинах, а у своєму краю плекаймо силу мислі, яка колись спородить нове покоління, здатне повернути на списах до стольного города Русі Золоті ворота…
Й поскакав попереду своєї дружини на сивому коні князь Лев, щоб до самої кончини брата ні разу не навідатися до нього.
Лев Данилович зустрів у Галицьких воротах Львова нойона Телебугу з його диявольським почтом, вручив йому дорогі подарунки й подався за ним із своєю дружиною на Краків. Під Дебреценом зустрів їх бездомний князь Ростислав з недобитками, яких вивів з–під Ярослава, і, впавши перед нечестивим нойоном на коліна, благав, щоб той узяв його під свою опіку.
Й далеко в часі пропаща будущина чекала на нього, не знав–бо, певне, бродник мудрої притчі Даниїла Заточника:
"Убога людина пробує своєю скудною мислію міряти силу Божу, не відаючи того, що лише з досвіду життя праведного, а ще з книг мудрих можна прийти до Бога невидимого, оже мисль праведника летить вище взгляда і міряє те, чого не бачать очеса"".
Розділ десятий
Ігумен Миколай Конрад вранці вийшов з плебанії і, як кожного ранку, творив молитву перед притвором храму. В його щиру розмову з Господом, супроти волі, вклинювались побічні помисли, які він, мов докучливих мух, відганяв від себе, були ж бо вони далекі від високої слави Бога, хоча, певне, й угодні Творцеві, та все ж заважали йому наблизитись до небесного Провидіння, прісно–буденними будучи.
Діймала ігумена думка про лінивість ченців на роботах у монастирському городі, про недбале навчання новіціїв у школі, про неохайне оздоблення священних книг, про надбання до храму дорогої церковної утварі й іскусно вимальованих образів для нового іконостасу, який мав би утішити й до християнської віри ревніше прихилити прихожан із сусідніх із Страдчем сіл і хуторів, та найпаче — викликати побожний подив у Володимирського вікарія преподобного Йова, який пообіцяв відвідати Страдчівський монастир після Провідної неділі.
Однак найцупкіше чіплялася його мозку думка: чи допливли лушпайки писанок до Дністра й чи побачив їх прочанин Пантела Маломужний; в душі ігумена теплилася надія, що таки прибуде колись приятель до Страдча, уздрівши на воді великодню звістку, — якщо Господь ще тримає його при житті.
Й таки зовсім не вдалося ігуменові щиро помолитися: стоячи на Страдчівській горі біля порога церкви, він глянув униз і побачив, як із печери, тягнучи за собою двоколісного візка, вийшов чернець Ізидор — той, що ради спасіння душі по шию закопував себе в землю й, вивільнений ігуменом, щиро покаявся за вчинене святотатство, — чей посмів прийняти тяжчі, ніж Христові, муки. Тепер чернець завдавав собі набагато легшу покуту: дбав про порядок і чистоту в келіях, про сумлінність монахів у праці та про збереження в належному стані щойно вичинених і вже списаних пергаментів. Візочок був вивершений протлілими сувоями й запліснявілими книгами — десь–то Ізидор познаходив їх у келіях й задумав до візитації преподобного Йова розчистити печерні лабіринти… Ігуменові Конраду стала підозрілою така запопадливість ченця, він окликнув його, й Ізидор зупинився. Віддано дивився ігуменові у вічі з незгасною вдячністю за визволення з глиняної ями, а ще сподівався почути від нього слова похвали за ретельну службу, та враз зніяковів під осудливим поглядом наставника й зовсім урешті розгубився від його грізних слів:
— Ти що чиниш, негіднику?!
Ігумен Миколай почав виймати з візочка пергаментні сувої та книги, розгортав їх, придивлявся й охав від обурення, називаючи вголос заголовки письмен:
— "Історія Юдеї" Йосифа Флавія… "Палея толковая"… "Топографія" Козьми Індикоплова… "Ізмарагд" Йоана Златоустого… "Ізборник" Святослава… Де ж ти познаходив ці скарби, брате Ізидоре?
Чернець був вельми тим здивований, що ігумен називає скарбом прогнилий мотлох, й, не відчуваючи за собою провини, відказував, незворушно дивлячись у очі Конрадові й усе ще чекаючи заслуженої похвали за дбайливість.
— Усе це сміття, ваша святосте, гнило, замуроване в келії преподобного ігумена Йоакима, який покинув монастир, коли на наш край просунули татари… А я розмурував ту келію, бо гнилим сопухом тягнуло з неї, і як добрався досередини, мало не зімлів, побачивши закожушений смердючою пліснявою той непотріб, ще й блідими псюрками, схожими на опеньки під дубовим пнищем, порослий…
— Господи! — сплеснув у долоні ігумен й далі знімав з візочка пергаментні сувої й книги. — Прости йому, Боже, бо не відає, що чинить. А якого книголюба ми втратили — чи десь живе ще премудрий книжник Йоаким, який стільки скарбів поназбирував? А я досі нічого про це й не знав… Що ж це за манускрипт? Таж "Остромирове Євангеліє" 1056 року, ще за життя Ярослава Мудрого списане… А це що? "Київський літопис", складений у Видубецькому монастирі! — ігумен почав гортати манускрипт і враз захав: — Боже праведний, та це ж "Слово о полку Ігоревім"!.. Й куди ти зібрався вивозити це добро, бовване?
— Щоб у яру прикопати… — знизав плечима чернець й зовсім стерявся від вигуку ігумена.
— Saneta simplicitas![7]
(Продовження на наступній сторінці)