Не виходячи з провалля часу — в сутності свого попередника або ж себе самого в колишньому житті, — прийшов отець Миколай до села над Дністром. Допитався до помешкання вчительки; господиня пильно приглянулася до нього й звеліла почекати. В тому довгому чеканні, поглинутий минулим часом, з якого місяцями не виходив, відчитуючи текст патерика, отець–професор побачив, як гладка стеля стає склепінням, кам’яні стіни товстішають й кімната перемінюється в тісну келію. Двері келії тихо прочинилися, й та сама господиня, тільки в чернечому облаченні ігумені, впустила попереду себе вродливу послушницю у білій намітці: послушниця підійшла до отця, діткнулася пальцем до білого комірця на його шиї, даючи зрозуміти гостеві, що вона впізнала в ньому станіславівського целебса, яким він стане у майбутньому, й пояснила йому, що опинився він у Мединському жіночому монастирі й що вони обоє перебувають ще в дорозі до крилоської межі, на якій колись зустрінуться і з якої розпочнеться їхнє друге життя. Й не чекаючи спонуки, повела послушниця оповідь, яка мала б хоч на одне поприще наблизити їх до життя наступного.
Зореслава вела розповідь довго, та раптом стихла, а за мить отець почув її останні слова:
— Далі ти сам вестимеш свої оповіді писцеві, адже нічого злого з ігуменом не трапилося — хіба ж ти не сам ним єси?..
Отець–професор прокинувся з дрімоти й побачив перед собою записані листки патерика, які щойно чистими були. Протер очі й продовжував відчитувати дрібно списані сторінки.
Розділ сьомий
Благочестивий ігумен Страдчівської печерської лаври Миколай Конрад відпустив на відпочинок свого писця Ісайю, якому в плебанії щоночі розповідав про минулі історії свого життя і краю, а він при свічці записував; ігумен перечитав записані сторінки і, як почало благословитися на світ, вийшов на узлісся пущі й творив там молитву до багряного кружала сонця, що викочувалося з–поза левандівських горбів, припадав ниць до землі, дякуючи Господу за те, що несподівано, начебто гарячим людським благанням впрошено, відступив з Галицького краю Бурундай, і важко було втямити ігуменові, чому після того як князі Данило й Василько під примусом татарського нойона поруйнували укріплення навколо Львова, Володимира і Холма, віддавши Галицьку, Волинську, Теребовлянську й Белзьку землі на поталу орді, — раптом щезли багатотисячні Бурундаєві кирієни.
А сталася в орді велика переміна, якої довго чекали й дочекатися не могли хани, еміри, темники й нойони — чільники численних орд, що розповзлися по Азії та Європі, — коли випустить останній дух всевладний і через надмірну самоповагу бездіяльний, сопушними виразками на тілі вкритий великий хан Батий. І як про його кончину дізнався Бурундай, завернув своє військо з недоруйнованої Галичини, залишивши неприступну Тустанську фортецю, в якій монастирська послушниця Зореслава ревно молилася до Холмської Чудотворної ікони, лик якої зберігала у своїй пам'яті, відколи нікому не знайома черниця принесла її з Холма до Мединського жіночого монастиря Святої Ірини, схованого від людського ока в ізворах над бурхливою Лімницею.
Квапився Бурундай до Сараю, куди теж поспішали хан Ногай із Самарканда й емір Телебуга із Суздаля, щоб першими увійти до намету покійного хакана, над яким лопотів зелений стяг із зображенням чорного крука, що тримає в пазурах криваву здобич.
Ігумен Миколай Конрад складав молитву Господові за те, що зрідла татарська орда в Галицькому краю, й хоч залишилися в ньому ординські баскаки — стоптана рілля дає ще стільки приплоду, щоб люд, сплативши ординську данину, поземельну подать від плуга, харч для ханських урядовців та корм для коней, ще й митні збори, все ж прогодовує себе й поволі забуває про той страх, коли під копитами татарських бахматів прогиналася земля, горіли села й вовки вже не хотіли їсти трупів…
Стояв ігумен Миколай на горі, що здавлювала печерне підземелля Лаври, й налюбуватися не міг красою страдчівської пущі, перетятої голубою биндою Верещиці, яка у видолинах утворювала озерця, вкриті лататтям та водними ліліями, й пробиралася між порослими сосняком горбами до Дністра. Було тихо й мирно над землею, ніби ніколи не зазнавала вона нашестя дикої орди, й просив ігумен Господа, щоб так тривало завжди, й забував у цю хвилину, що лихо ще не минуло, що над озером по той бік Яворівського тракту муляє очі плосковерхий намет татарського баскака, а в його слободі на Левандівці чорніє майдан, до якого з довколишніх волостей звозять кметі подать, щоб звідси відправлялося людське добро караванами на схід, й ховалася у яворівській пущі плаха, на якій ханські опричники страчували неплатників та бунтарів, — знав про це народ і жив утихомирено під страхом жорстоких розправ.
Упоєний тихою надією, осягав ігумен зором величну споруду храму Різдва Пресвятої Богородиці, яка добудовувалася на Лаврській горі на кошти волинського князя Володимира, сина Василька, який рік тому вслід за королем Данилом спочив у Бозі: молодий властитель Волині пожертвував дві жмені золота на побудову церкви в Страдчі, ще й Євангеліє і Псалтир у дорогих оправах подарував для впорядкованого скиту; любувався ігумен Миколай монастирськими угіддями, на яких ченці вирощували городину для трапезної й виноград для церковного вина, а ще й чепурним будиночком приходської школи, де юні послушники здобували науку, потрібну для переписування священних і світських книг, та найщиріше дякував Богові за те, що допоміг йому оновити Страдчівську обитель, яка за татарського лихоліття грішним вертепом стала.
…Чимало часу минуло відтоді, як чернець Миколай Конрад разом із своїм попутником Пантелою Маломужним покинули сторожку в поліській пущі, коли орда хана Куремси відкотилася з–під Луцька на схід. Дійшовши до Бродів, вони розсталися, й кожен пішов своєю дорогою: чернець на Галич, а прочанин у свій край над Смотричем.
Й огорнуло тоді ченця давке відчуття одинокості, до якого, зрештою, звик на службі переписувача священних книг у Києво–Печерській лаврі. Та ось несподівано зустрівся йому на страдній дорозі товариш, і пізнав приречений на самотність схимник радість від спілкування не записаною в пам'яті, а живою мовою: можна нею розмовляти вголос, а не лише думати й утримувати свої знання, почуття і враження затаєними, немов у книзі, й ділитися ними із самим собою…
Сподівався чернець Конрад: як тільки допитається до Страдчівської лаври, розворушить там ченців до освітньої діяльності; обізвуться тоді книги голосними звуками, й відшельники тлумачитимуть пізнавану мудрість, осягаючи істину й передаючи її розуміння юним допитливцям, які будуть приходити до монастиря, щоб добувати з книг життєвого досвіду.
Так думав чернець Миколай, досягаючи до семи горбів, що здибилися під самі небеса над тихоплинною річкою, немовби розсердилися на одноманітну рівнину, що збіглася з усіх кінців світу до широкого русла намулистої течії, крізь яку не проглядалося дно; над річкою бовванів млин з гамірним двором, де шарваркували візники біля навантажених мішками із зерном возів, а на берегах обабіч ріки тяглися рядочками хати рибалок, римарів, кожум'яків та сідельників — жило тут ремісниче селище, назви якого чернець допитатися не міг, а може, воно й ніяк не називалося — дізнався лише, що річка зветься Полтвою, — і як перейдеш через місток, то вийдеш на дорогу, яка поведе тебе до татарської Левандівки, де живуть ординські опричники, однак краще туди не наближатися: гуляє там тічня мисливських собак, а неподалік слободи стоїть шибениця, то в той бік навіть не позирай, а до Страдча від Левандівки рукою подати…
Перекидаючи з плеча на плече важку торбу з книгами, човпав чернець рівниною, обрамленою в далині темним сосновим бором, і навіть гадки не мав, щоб якось поменшити тягар, краще сам упаде, ніж мала б пропасти бодай одна книга… А скільки тих кладезів мудрості залишилося в Києво–Печерській лаврі — у келії преподобного Антона з Любеча, й стискалося в ченця серце від болю за них, напевно вже втрачених, і ніхто ніколи не почерпне з тих книг потрібних знань, й залишиться народ збіднілим на ваготу безцінних фоліантів, спалених і потоптаних ординськими кіньми.
Й нарешті з одного боку дороги заголубіло дзеркало тихого озера, а з другого пробивалася крізь густий сосновий ліс, немов стріла, випущена з лука, вузька стежка, що стрімко спиналася під гору, на лисій вершині якої чапіла ветха дерев'яна капличка, а з неї виглядала на світ почорніла ікона із зображенням Божої Матері, вставлена за покритим фіолетовою сніддю склом кіоту.
Біля каплиці стояв із складеними до молитви руками молодий чернець у довгополій вицвілій рясі, в надломленому куколі на голові. Здогадався Миколай, що печерна обитель десь недалеко звідси, і спитав у ченця, де вхід до печерного монастиря і чи може він побачити іїумена.
— Нема вже в нас душпастиря, втік від ординщв, хоч вони до монастиря й не наближалися, боячись розпивати нашого Бога, — відказав чернець. — А в келіях замкнулися покутники, лише я один, ієрей Ісайя, ще ходжу до каплиці молитися.
— А монахи, котрі не складали обітниць, де вони — на роботах?
— Розійшлися за ялмужною по людях, а покутники завдають собі тяжких мук за спасіння від орди… А ти хто будеш?
— Я ваш ігумен, з Києва присланий… Проведи мене в печери.
Вони опустилися стежкою вниз, пробираючись крізь хащі, і увійшли в нору, що вела до печер. Те, що побачив чернець Миколай у келіях, мало було схоже на дійсність — радше на чистилище нерозкаяних душ.
(Продовження на наступній сторінці)