А втім, подумав я, подібної процедури не варто було б і починати, адже моя тодішня скупа річ розлого записалася в книгах, які я встиг донині написати й віддати світові, і може, вони, як я мріяв ще тоді, зміцнили дух хоча б однієї людини кріпостю віри в незнищенність національної ідеї й вічність мого народу, якому та віра потрібна, як кисень.
Сонце вже вихопилося з полону соснових галузок й почало тихо спадати вниз, мов карнавальна кулька, з якої витік гелій: я втямив, що до вечора недалеко, й ночувати подамся в Янів до сестри, яка стала господинею в батьківському домі, й для згадок про доморосів залишилося в мене небагато часу, а ніхто з них не приходить на умовлене місце, щоб допомогти згадати минуле, що промайнуло, мов блискавка, і утопилось у пропасті літ.
Ніхто не прийде… Молодин, в якого замість обличчя чорна кора налогового пияка, а перед ним капелюх для жебранок, в руках гітара, на якій залишилося тільки три струни, він навіть не впізнає найближчих друзів — то як може прийти, та й чи треба… Антон знайшов собі вітчину на Зеленому Клині й повертатися в незалежну Україну не хоче й не може — там пустив свій корінь у землю, яка стала йому рідною… Ореста вже, певне, вийшла на вчительську пенсію в Ужгороді, вона могла б прийти… Мирон встиг побувати в тюрмі за розповсюдження забороненої літератури, з проголошенням Незалежності вийшов на волю, був обраний депутатом Верховної Ради України від Залізничного округу, до Львова приїжджає нечасто, я лише один раз зустрічався з ним у Києві; його приятелі збираються без нього на пляцу перед кінотеатром "Маяк" навпроти костьолу Святої Єлизавети, грає в ніс постарілий брудний Філько, затуляючи пальцем то одну, то другу ніздрю, крива бабця Каролька й досі не втомлюється танцювати під ту музику, а пан За–ніц без Мирона не має з ким політикувати, тож більше часу проводить в барі "Пиво–води" на Городецькій, де збираються завсідники випити і про політику побалакати й де грає на гітарі п'яний Аркадій…
— А може, Ліда?..
Про що ж я говорив тоді? Може, й не говорив, а продумував, бо вже не давав мені спати задум розлогого роману з найболючіших епізодів історії України, уявлявся мені цілий цикл романів — гордих і болісних…
Тьмяне світло стаєнної ліхтарні падало на обличчя моїх друзів, що стояли за сповідальним каменем і слухали…
Що я хотів сказати доморосам, які зібралися у страдчівських катакомбах у той безнадійний час, коли несміливі сподівання на бодай мізерну крихту свободи здиміли в угорському пеклі, а їхнє місце посіла загроза кар за найменший проблиск вільнодумства? Ми всі ніби враз відчужилися, боялися зазирнути одне одному у вічі, щоб не піддатися ще більшому почуттю резиґнації і страху; сприяла нам у цьому темінь печери, проколена пломінчиком стаєнної ліхтарні, яка щедро освітлювала лише моє обличчя, й мені здалося, що на мене дивляться мої друзі з надією на розраду.
Я вловив ці позирки й сповнився почуттям відповідальності й сміливістю, адже хтось з нас мусив зрунтати це відчуження хоча б одробинкою оптимізму, цю місію я взяв на себе й сказав:
— Ми повинні в нинішній темряві засвітити вогник надії на нашу невмирущість, і тим вогником має стати пам'ять. Чей стоїмо на стації хресної дороги, де упали ченці й отець Миколай Конрад, й ми маємо піти тією дорогою до самого кінця, хай би якою довгою вона була, й нагадати людям про всі жертвоприношення, які відбулися на ній, а тих стацій безліч на нашій землі, немов ран на тілі Христа, тож мусимо написати, розмножити й передати людям літопис жертв, бо без пам'яті про них перестанемо бути нацією…
— Якби менше пафосу, Ігоре… — пискнула Ліда.
— Помовч, Сороко, — прозвучав у темряві голос Доленка. — Є в житті хвилини, які вимагають пафосу…
Я продовжував:
— І хай ятриться болем пам'ять про упадок останньої фортеці Галицької держави — Одеського замку в нерівній боротьбі з військом польського короля Яґайла, хай спалахне вогник надій, засвічений у школах львівського ремісничого братства, хай заболить нас чорнота ріллі на місці зруйнованої Січі і зжахне соловецька яма, у якій чверть століття мучився останній кошовий…
— Й нехай дими Батурина проїдять наші закислі байдужістю очі усвідомленням нечуваної зради полковника Носа, який провів таємним ходом московську орду в саме серце гетьманської столиці, — перейняв мій монолог Антон Доленко, — й покличмо на нашу хресну дорогу старчика Сковороду, розумом якого захоплювалися французькі енциклопедисти…
— І хай відіб'ються на ній, — вклинився у нашу молитву Мирон, — сліди Шевченкових мук і Франкової науки, і хай нестерпно заболить нас жертва святого мученика отця Миколая Конрада й подвиги героїв–упівців, які гинули за Україну в підземних схронах…
— Мусимо створити цей літопис для священної і злої пам'яті й тільки тоді зможемо сказати: "Ми витримали всі страждання на хресній прощі й заслуговуємо на воскресіння!" — завершив я присягу…
Чи насправді ми тоді присягали, не знаю. Можливо, це нинішня моя уява, та я впевнений: саме тоді зродилась в мене постанова написати великий історичний роман у багатьох книгах під назвою "Хресна проща".
Й Антон Доленко сказав тоді, я це добре пам'ятаю:
— Хто б не написав цей літопис — ти чи я, чи всі ми разом — все одно він не прорветься до людей крізь цензурні заборола. Треба перехитрити ворога, як це робили східні поети: спочатку писали фальшиві присвяти ханам і беям, а потім додавали до них свої шедеври, яких повелителі, запаморочені похвалами і від того п'яні, — не читали.
Ліда підійшла до сповідального каменя, на піщаній стіні захиталася її тінь, нібито душа відділилася від тіла, й заговорила:
— Не можна бавитися у піджмурки з правдою, Антоне. Гоголь так уже маскувався, що й не стямився, як запродав душу нечистій силі…
— Ну і що, — обірвав Лідину мову Аркадій. — Чорт заплатив йому вічною славою!
— За яку його мучило сумління до самого скону, — додала Ліда. — Це ж не когось там з його персонажів, а самого переслідувала нечиста сила у "Вії" та в "Ночі під Івана Купала".
Вихопився нарешті Мирон:
— Зате Гоголь умертвив національну російську літературу — не відбулась вона, ставши паляницею із української муки, замішаної на квасних московських дріжджах. Не народилися або покінчили самогубством Цветаева, Єсенін, Маяковський, а властиву російську літературу творили нащадки українських гетьманів та священиків: Толстой, Достоєвський, Короленко, Чехов, Бунін… Такі вони російські, як Джозеф Конрад — англійський… За рецептом українця Гоголя, який пустив по світу Плюшкіних, Коробочок та Чичикових, вони дали перевертни? — Смердякових та Раскольнікових…
— І однак це література, яку читають у всьому світі! — заярився Аркадій, і Ліда з подивом глянула на нього, адже він ніколи не встрявав у літературні суперечки, і їй здавалося, що для цього в нього бракне розуму і знань. — Не назвемо нашими твори цих письмеників тільки тому, що вони за походженням українці. Та й Гоголь ніколи не був українським патріотом, то й не треба тягнути його за вуха в нашу літературу. Згадайте, як він ревно перепрошував чорта, працюючи над другим томом "Мертвих душ", в якому намагався показати російський позитив…
— Й не прийняв чорт Гоголевої ялової плати, письменник спалив твір! — аж підстрибнув Мирон. — І послав по світу арідника в подобі Чичикова, який у різних шостасях й донині заманює своїм вишуканим хамством читачів!
— То що з цього виходить? — посміхнувся Аркадій, і важко було Ліді збагнути, чи він сам переконаний в тому, що мовить. — А те, що не надавайте за прикладом Гоголя масок, а здирайте їх з обличчя, як це зробив Хвильовий. Коли йдете на битву, піднімайте заборола, нехай ворог бачить, хто ви. Маски вам не допоможуть, вони тільки зганьблять. А коли не зумієте цього зробити, то ставайте краще шевцями, а не літописцями, хоч якась буде з того користь…
— А він має рацію, — сказав Мирон.
Мовчала тільки Ореста, її й не видно було в печерних сутінках.
Врешті ліхтарня згасла, й ми всі розгубилися у напівтемряві. Синютка й Доленко сховалися в пітьмі чернечої ніші, й могло здаватися їм, що нікого більше в печері немає. Мирон крутив ґудзика на Антоновому піджаку й переконував його, що настав час по–новому дивитися на рідну історію.
— Усі наші помисли, — говорив він, — звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом — козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля — і яка ж то пиха нас діймає, що з–над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо проте, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…
— Але ж було, було? — пробував сперечатися Антон.
(Продовження на наступній сторінці)