Я подався далі, обминаючи кишлак, перейшов хисткий місток через річку й побачив урешті галявину, оточену тополями: на ній стояли колом святково вбрані люди, а посередині — у папахах з каракуля й червоних архалуках — грали ашуги. Тарист дрібно дзвенів мізрабом[29] по струнах тара, витинав смичком по інкрустованому перламутром грифі каманчист, видував зурнач плакучі трелі, а барабанщик вибивав пальцями на думбулі дріб і співав хвалу весні. Він виводив зіль[30], що звучав не як голос, а відлуння голосу, і здалося мені, що від цієї фіоритури розпускаються на деревах бруньки і молодиться змерхла трава на кряжах. Мелодію підхоплював альтом тарист, а каманчист — дискантом; барабанщик у самозабутті імпровізував пісню про розмову ріки з валуном — хто довше проживе — і віддавав хвалу Кошкор–чаєві, його вічній молодості. Він переходив з теми на тему, співав про красуню Гюльнар — "о пожалій, відкрий вікно, а люди нам простять, нахились, поцілую тебе, темно, ніхто нас не бачить" — і плакав від надміру почуттів.
Та враз ашуги перестали грати; з натовпу вийшов олень–маска, він пішов по колу, похитуючи рогатою головою, зупинявся перед тим, кого вподобав, і чогось просив, а люди ніби не розуміли, чого хоче олень, — подавали йому хто жмуток сухої трави, хто гілку, інший на глузи підносив камінця, та олень нічого не приймав і йшов по колу далі, аж поки з гурту не вийшла дівчина — чарівна, мов красуня Пері, і подала йому пшеничні зерна. Тоді людина скинула з себе маску оленя, взяла в жмені зерно і почала розсівати довкола. Підневільний райят виворожував для себе святковість праці.
А тоді музика заграла мажорної — ці бравурні звуки долинали до мене, коли я стояв на горі, — я дослухався до слів пісні, яку заспівав увесь натовп, і стерп від страху за людей: свято весни народ поєднав з прославленням качага Набі, котрий гуляв із сорока побратимами в Аджикентських горах, наводячи жах на беків і комендантів, — за такі пісні не один сміливець пішов етапом у Сибір, і я дивувався і радів, що нове покоління позбувається липучого почуття страху, яке було властиве нам. Я вловив у пісні назрівання бурі, що гряде, вона прославляла не нового борця, а останнього качага, та головне — народ співав! І я знову подумав: де є пісня — там життя, а де життя — там і боротьба.
Несподівано для мене хтось у натовпі пронизливо свиснув, і всі повернули голови в мій бік — я стояв неподалік галявини.
Тарист підвів руку, заспокоюючи народ, повернувся і почав поволі підходити до мене, пильно приглядаючись. Його насторожене ворожістю обличчя щораз лагіднішало — побачив, видно, що я не кетхуда[31] і не царський урядник, зупинився навпроти мене, спитав:
— Ти з Єлизаветполя?
— З Гянджі, — відказав я.
— Аферим![32] — вигукнув тарист: — Ти наш. Ти не донесеш начальству, що в Ял–кишлаку, як і у всіх кишлаках Єлисаветпольської губернії, у всьому Азербайджані від Кури до Араксу, співає народ про качага Набі — нашого захисника від царських посіпак, беків і ханів…
— Розказуй, розказуй про Набі, — заохотив я, побачивши, що тарист зупинився на слові.
— Він родом з Гянджинського повіту, — просвітліли очі ашуга. — Бек побив його батька, посадив у тюрму. А Набі убив бека і зі своєю відважною ханум Ходжар, яка не гірше за нього їздить на коні й без промаху стріляє на скаку, втекли в гори. Сорок качагів там зібрали. Недавно спіймали Ходжар, та визволив Набі її з тюрми — і смерті їм обом не буде ніколи… Ти чув казку про хлопця, який знав пташину мову і говорив людям почуту від птахів Божу правду? Це Набі. А знаєш казку про молодшого лінивого брата, який ловить старшого, майстра на всі руки, щоб виміняти його на золото? Це наші беки. Вони хочуть усіх нас зробити ранджбарами[33]. Та відбере в них золото Набі, і ходитимуть вони, мов шакали, по смітниках, і розриватимуть могили, мов гієни, шукаючи персня або золотого зуба, щоб потайки продовжити видимість багатства, і дурманити їх буде трупний запах золота, як нині дурманить, бо скільки повбивали за нього люду!
Ашуг вдарив мізрабом по струнах тара і заспівав по–російськи — немов для того, щоб зрозуміли пісню про Набі всі на світі:
Золотой самовар, серебряный чайник,
Загуляет Наби — задрожит начальник!
Накрив струни долонею, спитав:
— Ти хто?
— Учитель, — відказав я.
— Ти наш. Ходи з нами випити шербету, добрий чоловіче.
…Я пив їхній шербет. Як колись на грузинській кеенобі, я зрозумів тоді, у Ял–кишлаку, що і цей народ почав боротися.
Я хотів би побачити нового борця, який стане на місце останнього качага. Та пора ступати на Сірат–міст, тонший від жіночого волоса, гостріший від леза меча, гарячіший від вогню. Праведний пройде по ньому, мов блискавка, і стане безсмертним, грішний упаде в пекло — джаханнам, і його забудуть.
Мені тривожно, що буде зі мною. А зрештою, це не так ї важливо. А от чи впадуть, коли настане Страшний суд — війна за правду, — чи впадуть у джаханнам кровопивці?
Хто засвідчить ці мої тривоги?
Джелал Унсі–заде
Кажуть вірмени: не шукай обітованої землі, вона там, де ти народився. Але приказка легко мовиться, та по–іншому діло робиться Мені, азербайджанцеві родом із Карабаху, довелося все життя прожити в Тифлісі, і хоч я всю свою енергію і знання віддав своєму народові, мушу зізнатися, що до Грузії звик і, незважаючи на те, що не раз був обізваний "шайтаном" (грузини навіть мусульманський базар назвали "шайтан–базаром"), полюбив цей сусідський край. А втім, гість їсть не те, що хоче, а чим пригощають. І тому не вірю, що десь у світі могла б знайтися людина, яка не тужила б за рідним краєм. Звичайно, якщо вона здорова… Молився до Грузії Ніколоз Бараташвілі, помираючи в Гянджі, не переставав снити в тифліському Сейдабаді про азербайджанську Нуху Мірза Фаталі Ахундов, до останньої хвилини думав про свою вітчизну Михайло Лермонтов, і, напевно, печалилася за Україною душа старого Миколи Івановича Гулака, який майже півстоліття свого життя віддав Грузії і Азербайджану.
Я хочу повести про нього мову нині — він заслужив на добре слово азербайджанця.
Познайомився я з ним особисто в кінці минулого десятиліття. Перебуваючи вже у своєї прийомної дочки в Єлизаветполі (Гянджу названо іменем дружини Олександра І), Гулак приїхав до Тифліса, щоб занести в редакцію азербайджанської газети "Кяшкуль" перекладену російською мовою поему Мухамеда Фізулі "Лейлі і Меджнун". Я був редактором цієї газети аж до її закриття 1891 року.
Небагато минуло часу відтоді, як я востаннє бачив Миколу Івановича, проте ледве впізнав старого. Дуже змарнів, зсутулився, висох, а шкіра на обличчі хоч і не надто поморщилась — стала восково–жовтою. Зате мав Гулак молоді й виразні очі, що свідчило про його добру пам’ять і міцне моральне здоров’я.
Я викликав тоді в своїй пам’яті його образ двадцятилітньої давності, коли мені ще доводилося працювати мусульманським законовчителем у Тифліському кадетському корпусі, а він щодня в точно визначену годину квапився дрібним кроком угору по Головінському проспекті вранці і вниз — після обіду. Бував я кілька разів на його лекціях з питань точних наук у "Тифліському гуртку". Мене весь час вражали його замкнутість і обережність, адже ми, молоді, знали про його минуле і пошепки — з повагою й захопленням — перемовлялися між собою, поглядаючи в його бік. І раптом — саме тоді, коли найбалакучіші сміливці заховалися в мушлі мовчання, — Гулак виступив, скажу вам, з відверто революційною лекцією про Шота Руставелі.
Бувають отакі несподіванки. У людини два вуха і один рот — два рази слухай, а один раз говори. Але в найслушнішу пору Гулак довго вичікував свого часу для виступу. А відтоді пера вже не відкладав.
Мене, звісно, більше приваблює той бік його діяльності, який стосується моєї національної культури. Баглося, щоб такий ерудит, як Гулак, узявся за дослідження азербайджанської літератури — тюркську мову і фарсі знав досконало. Нам, як повітря, треба слова російськомовного вченого!
Я можу розповісти, до яких парадоксів доходило, коли наших великих поетів виносили на європейський кон чужинецькі дослідники, котрим явно бракувало сумлінності й порядності Гулака. Ну, хоча б…
Нам важко тепер, наприкінці дев’ятнадцятого століття, уявити, що на його початку західний світ майже нічого не знав про Нізамі. Іноді надто довго відбувається інкубація великої слави… Гете! Гете, звісно, знав. І сказав своє слово. Отож про нього… На початку нашого століття австрійський вчений Йозеф фон Гаммер у книзі "Історія перського красного письменства", захоплений екзотикою, міфологією, фольклором Сходу, поставив Нізамі в таємниче семизір’я персомовних поетів — бо ж сім небес, сім подвигів, сім красунь! — і нікого більше не назвав, крім Фірдоусі, Румі, Сааді, Хафіза, Джамі, Анкарі, чим викликав здивування старого Гете. Узявши від Гаммера тему для свого "Західно–східного дивану", великий поет вигукнув: "Чому вони, перси, так себе обмежують, адже, крім цих семи, я знаю багато поетів, кращих за мене!" А він і не здогадувався, що сакраментальну сімку вигадав для Європи не перс, а австрійський барон!
(Продовження на наступній сторінці)