Дубельт був добрий. До тих, хто злякався: до Куліша, до Білозерського, до мене… Та нізащо не повірю, що не боялися, не жалкували за волею, не впадали в розпач Шевченко, Гулак, Навроцький. Мусило таке бути — хоч один мент. Але перемогли вони страх і доброту тирана — коли це сталося, де викресалася відвага? Я бачив на власні очі, як Дубельт з затиснутими кулаками скакав цій трійці до очей, плювався матюками і з насолодою ката обіцяв найстрашніші кари. Гулак стояв, стиснувши жовна, Шевченко добродушно позирав на розлюченого жандарма, Навроцький прикушував посмішку. А я трусився, мов у лихоманці, і чіплявся за доброту Дубельта, мов за стеблину. Він добродійствував дедалі сердечніше. Сам приніс мені Біблію і світські книжки дозволяв читати, виклопотав для мене в Орлова побачення з матір’ю та Аліною, а коли Шевченка, одягнутого в солдатський мундир, саджали до повоза, вартовий відкрив знадвору віконниці, щоб я попрощався з побратимом… Після року ув’язнення в Петропавловській фортеці Дубельт відправив мене на вислання у Саратов з припискою: "Бути до нього милостивим, Костомаров — людина тиха". Я не маю сили противитися його доброті й донині. Дубельт живе, він є всюди, він у цю хвилину стоїть біля мого ліжка. Стоїть і, незважаючи на те, що кожної миті мене може забрати смерть, повторює своє застереження, яким напучував мене, коли я від’їжджав до Саратова: "Люди посередні добиваються видних місць, багатств, комфорту. А віддані високим ідеям, як сказано в Писанії, ходять у шкурах козячих, живуть у вертепах і земних проваллях". Не мав я багатства і віддавався лише праці — усе життя пройшов між високими сідалами й урвищами земними. Я не маю чим соромитись… Хіба за одну лише мить… Тож треба нині про все сказати вголос, бо звужується, як мовили древні, коло віків… Дубельт кричав на мене тільки один раз — на очній ставці у своєму кабінеті. Я вже знав, хто зрадник, я не мав уже права мстити Гулакові — він стояв переді мною чистий, мов дитина в льолі, та я повторив раніше сказане, зламаний добротою тирана, який і нині, після своєї смерті, стоїть біля мого смертного одра і напучує, і я слухаюсь його…
Не маю наміру, мов той злочинець, припечений залізом, виказувати спільників. Хочу тільки довести, що страх — не вада однієї людини, а соціальне явище. Достоєвський на слідстві у справі петрашевців звалив усю вину на свого кумира Миколу Спєшнєва, який створив, таємно від са–мого Петрашевського, список радикалів. Що примусило Достоєвського увійти в цей список: жадоба боротьби чи ризикована спроба перевірити страхом стан своїх майбутніх героїв, щоб потім у романі "Ідіот" через монолог князя Мишкіна передати читачеві почуття засудженого до страти, втіливши їх у геніальній формулі: "О, якби не вмирати! Я б тоді кожну хвилину віком зробив!"
Стривай, стривай. А хіба та політична фанаберія письменника не викупилася згодом — я не кажу про все, що створив Достоєвський, — цією однією формулою?
Надходить смерть. Я її чую. І, як засуджений до страти знайомий Мишкіна, хотів би кожну хвилину зробити віком — не ради біологічного існування, не ради праці, а задля того, щоб самому переконатися у доцільності чи недоцільності своєї поведінки.
Хай ніхто не квапиться кинути в мене каменем. Мій страх ніколи не був тваринним: я завжди зважував, яку користь принесу людям, оберігши себе від зайвого ризику. Я покорився обманливій доброті Дубельта, і мене минула кара, що постигла Гулака. Завдяки своїй обережності я зміг за двадцять літ написати майже триста праць. Гулак мусив мовчати… І якщо десять, бодай п’ять моїх книг знадобляться нащадкам, то й тоді… Я став штрейкбрехером під час студентських заворушень, але мене минула доля професора Павлова, який у Костромі не зміг написати й рядка.
Хай… Але що примусило тебе під час археологічного з’їзду в Тифлісі написати відкритий протест у редакцію газети "Кавказ", яка назвала тебе людиною партії, кирило-мефодіївцем? Що заважало тобі залишитися у пам’яті людей саме ним? Чи ж то розбій, ганьбу, продажництво проповідували ми у своїй молодості? Ні. Та до сьогоднішнього дня не зумів я викресати в собі не те що героїзму — звичайного альтруїзму, і в цьому не тільки моя вина. Переміг страх, який передався нам з молоком матері. Страх не отримати посади, страх втратити її, страх перед вимушеним неробством, страх не видати книгу, страх стати гробокопачем власного таланту.
Шукаєш виправдання, а його немає. Треба було шукати іскри мужності. Ти шукав?
Так. Один раз у житті я спробував позмагатися із всесильним почуттям страху, щоб не бути більше його рабом. І тоді він мене остаточно переміг.
Сьогодні мені вже не здається нездійсненною колишня ідея Гулака про фізичне знищення царя. За останні двадцять років у російського царя стріляли двічі і тільки один раз промахнулися… Але тоді, навесні 1866 року, після придушення польського Січневого повстання, часи ребелії, здавалось, назавжди відійшли в минуле, і ніхто й не допускав, що у країні хтось подумає підняти руку на імператора.
Я саме закінчив працю "Смутное время", вона виявилася вельми актуальною, її зразу взявся друкувати "Вестник Европы". Моє дослідження ще раз підтверджувало, на історичних фактах, підступний характер польської шляхти, що так яскраво виявив себе за часів Гришки Отреп’єва й Марини Мнішек і не змінився й донині. Тож коли стався замах на царя, я — як і більшість громадян — був переконаний, що це польський рецидив.
Четвертого квітня надвечір я вийшов з Публічної бібліотеки, де працював весь день, і помітив якесь нервове пожвавлення на вулиці: люди збиралися, про щось голосно розмовляли, вигукували, обурювались, жестикулювали. Я підійшов і дізнався, що сьогодні в обідню пору якийсь терорист вистрелив у Олександра II, коли той проїжджав біля Літнього саду у відкритій кареті. На щастя, злочинець, а ним безумовно був поляк, промахнувся. Кажуть, його схопили.
Увечері в Олександринському театрі ставили оперу Глінки "Життя за царя", а після спектаклю відбувся антипольський шабаш. Та на другий день газети сповістили: стріляв у царя двадцятип’ятилітній студент Московського університету, родом із Саратова, — народник Дмитро Каракозов.
Розчарування було дуже прикре, хтось ще розповсюджував версію, що Каракозов — вірменин, та врешті вірнопіддані були змушені змиритися з тим, що замах визрів у яскині російської коромоли.
Того ж дня до мене прийшли два літератори з проханням підписати адрес, у якому група найвірнопідданіших службовців висловлювала своє обурення з приводу нечуваного злочину. Підлабузництво й моральна нечистоплотність цих літераторів, які використовували нагоду, щоб забезпечити собі лояльне реноме в офіційних колах, були огидні, і мене дійняла образа: як посміли вони звертатися з подібною пропозицією до професора Костомарова?! Я вже знав, що терорист належав до народницького гуртка Миколи Ішутіна… чи ж не в подібних товариствах — кириломефодіївців і петрашевців — гуртувалися ми кілька десятиліть тому? Хто дав право підходити з таким до мене? І тут я відчув, що через відстань багатьох років волає до мого сумління не хто інший, а Дубельт, жадаючи конкретної плати за свою доброту. Я зрозумів, що моя втеча в нейтральну, здавалось, науку — глибинну історію Русі, яка нібито не має нічого спільного з політичними віяннями нинішньою дня, була ілюзією, від мене вимагали сплати боргу.
Тоді я вперше позаздрив Тарасові, який до останнього подиху був незалежним, хоч як важко йому доводилося: хто посмів би підступитися до нього з такою ганебною цидулою, сподіваючись на підтримку? А до мене підійшли… Гнів струсив мною, і я, невільно ставши у відверту опозицію, відмовився поставити свій підпис.
Був готовий до всього, адже адрес, який мені підсовували, явно провокаційний — Третій відділ винюшковував настрої серед інтелігенції. У Петербурзі розпочалися арешти.
А мені здалося (я втішав себе!), що цим рішучим і ризикованим кроком я зумів нарешті відгородитися від липучого страху перед повелителями. Акції Каракозова не схвалював. Я й сьогоднішній вчинок народовольців Желябова, Кибальчича і Перовської вважаю нічим не виправданим свідомим самогубством: у Росії гине цар, його заступає новий, народ чекає змін, а все залишається по–старому. Я не розумів і не розумію нових методів боротьби, мені дано вміння фіксувати події, а не передбачати їх; не знаю, що і як зміниться у нашій імперії — може, ніколи нічого й не зміниться, а люди житимуть, проте я знав і знаю, що боротьба точитиметься — тож після акції Каракозова мені здалося, що я, подолавши страх, зможу підготуватися до тієї боротьби. Я вирішив піти на страту Каракозова, щоб уздріти насильницьку смерть і поставити себе на місце засудженого.
Восени 1866 року, роздобувши вхідний квиток і зібравши всю силу волі, я поїхав на Смоленське поле, де страчували терориста. Спокійно спостерігав, як виводили блідого, схудлого, настільки виснаженого юнака, що, коли прив’язали його до ганебного стовпа на ешафоті, щоб зачитати вирок, він зсунувся на поміст. Каракозова підвели і потягли до шибениці, священик прочитав молитву і дав поцілувати хрест, кат одягнув засудженого в сорочку з ковпаком, натягнув на шию зашморг.
(Продовження на наступній сторінці)