— Цить! — прикрикнув Вітовт на Генне і звівся на весь зріст. — Ваше преосвященство, я не владний над тими, хто покинув мій край. І не на мені лежить вина за Ченстохову. У Флоренції бунт ремісників придушили флорентійські гранди, у Франції Жакерію розгромили загони дофіна Карла. Ви ж з королем посилайте своє військо на Шльонськ, адже про це і просить вас імператор. А в Литві я сам знайду силу приборкати коромолу. I Свидригайла — теж, якщо б він посмів виступити проти мене. А треба вам моєї допомоги — шліть послів у Вільнюс. Я закриваю конгрес, на якому мене ображено: своєю притчею ви дали мені зрозуміти, що ні я, ні мій народ не вільні… Ваша світлосте, — повернувся князь до Сигізмунда, — я не міняю рішення і ждатиму корони у своїй столиці.
— Клятвопорушник… — вимовив Ягайло, розплющивши маленькі очиці.
Свидригайло дізнається про це пізніше. А тепер він підвівся з дубового стільчика, одягнувся у кубрак і попрямував до світлиці. Дверник доповів: прибули русинські бояри.
У світлиці дубовий незастелений стіл прогинався під вагою дзбанків з винами, полумисків з м'ясивом і підливами, пахло шафраном і гвоздикою, тертим хроном і цибулею.
Князі й бояри — у передсінні їх роздягнули з шуб і шапок слуги — стояли у легкому поклоні. Свидригайло відсунув з грюкотом стілець, що стояв йому на заваді, швидким кроком підійшов до гостей і теж кивнув головою, якусь мить стояв, приглядаючись до облич своїх сподвижників, ніби оцінюючи здольність кожного.
Слуги в темно–фіолетових каптанах, підперезаних жовтими поясами, збилися гуртом, готові стати за спинами вельмож, як тільки ті сядуть за стіл; Свидригайло махнув до них рукою, щоб вийшли в сіни, а одвірному наказав стати за дверима.
— До столу, панове! — запросив гостей і сам сів на чільному місці.
Туровський князь Олександр Ніс, товстий, тісно обтягнутий атласним жупаном, і вдвічі молодший за нього князь Василь Острозький, прозваний Красним, сіли праворуч, як найближчі приятелі Свидригайла, — обидва вони супроводжували його колись з Крем'янця до Констанци; по другий кінець столу, навпроти господаря, примостився старий боярин Михайло Юрша, державець Луцького замку; ліворуч посідали князь Семен Гольшанський — у кірасі й налікотниках, наче прийшов на поле бою, а не на бенкет, і староста Олеського замку Івашко Преслужич–Рогатинський.
Свидригайло ще раз обвів поглядом гостей і зупинився на пещеному безбородому обличчі князя Гольшанського, з роду Гедиміновичів, наче вагався починати розмову в його присутності.
Гольшанський відчув вагання Свидригайла і, відсунувши убік високий кухоль, наче той заважав йому бачити князя, сказав:
— Стародубський князь Жигмонт Кейстутович, брат Вітовта, з причини хворості не прибув до Луцька, я тільки що звідти. Але він обіцяє тобі підтримку, княже.
— А ти, швагре Вітовта і стрию королеви Соньки, — Свидригайло свердлив Гольшанського захмеленими очима, — з ким ти будеш?
— Я — з Жигмонтом, — відказав твердо князь Семен.
— А коли Жигмонт піде з Ягайлом? — прискіпувався Свидригайло.
— Не піде Жигмонт з польським королем. Він з Литвою буде.
— В'єш вужівочку, князю… А Литва ж то — під ким сьогодні? — Свидригайло різко повернув голову до Олександра Носа й Василя Острозького. — Що ви скажете, братове?
— Ратники наші готові, — підвівся князь Острозький, поправляючи пояс на гаптованій золотом китайчатій свиті. — На перший поклик готові.
Свидригайло наповнив кухоль червоним вином, кивнув гостям, щоб наливали й собі.
— Що чув нового про коронацію, Юршо? — спитав у старости Луцького замку.
— Таємно радяться. Але знаю, що після нинішньої ради Сигізмунд пошле гінця до Відня з наказом, щоб вирушали посли з короною і клейнодами.
— За ваше здоров'я, панове–радо, — надпив Свидригайло. — Станемо ми при віденському дворі на сторожі корони. А на коронаційному бенкеті вип'ємо за довгі літа литовського короля! — Він закинув голову, перехиляючи кухоль і, витираючи вуса, приховав долонею злобну посмішку. Тоді його погляд упав на Івашка Рогатинського, який пильно дивився на князя і не пив.
— А ти чому постиш, пане Івашку? — вколов очима олеського державця, зі стуком опускаючи кухоль на стіл.
Івашко підвівся.
— Не захотів ти мене нині слухати, коли ми були сам на сам, то запитаю при всіх. Хочу, князю, твердо знати, за що маю випити. Я служив Ягайлові в Рогатині і, називаючись боярином, був рабом львівського старости Одровонжа. Я мав право дати своїй дочці віно лише тоді, якщо вона вийде заміж за католика. Я міг дістати герб і рівність з польським шляхтичем тільки ціною прийняття латинського обряду. Я перейшов служити Вітовтові. Що жде мене і моїх землян у Литовському католицькому королівстві?
Устав і Свидригайло.
— Я обіцяю вам, панове, коли перейму в спадок литовську корону, правити за вашою радою як провідник усього русинського язика.
— Але ж ти сам католик, князю.
— Блажен–бо муж, іже іде на суд несчестивих, там же за правду глас свій подає. Я ж насильно хрещений у латинство ще малим хлопцем, у Кракові, за велінням Ягайла.
— Але ж давав Ягайлові грамоту вірності.
— Та грамота була скріплена фальшивою печаткою.
— А перед нами якою печаттю заручишся?
— Ось мій сигнет! — Свидригайло зняв з великого пальця персня з гербом — золотим вужем між двома дубовими листками — і показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотіла у грудях, врешті він протиснув крізь зуби: — То яке тепер твоє слово, боярине?
— Згода, — відказав Івашко.
Семен Гольшанський повернувся до Свидригайла і мовив єхидно:
— А ти віддай Івашкові всю Русь — від Луцька до Києва, хай править нею від Литви окремо, і рожай шляхетський губить, і підносить рожай хлопський — пся крев!
— Князю Гольшанський, — підніс голос Івашко. — Русь уже правила від Литви окремо: Київська і Галицько–Волинська Русь. Литва теж правила окремо — там, де жмудь. Тепер нам разом судилося йти, тож не піднось себе надто високо. Боярин єсьм — шляхетського, як і ти, роду, чому кориш мене хлопською кров'ю? За те, що я боярин православний? То знай: якщо я і поведу своє військо, то тільки на ту межу, яка відділяє латинський світ від грецького!
— Твій замок, Івашку, стоїть якраз на тій межі, і тобі не треба нікуди йти, — уже лагідно мовив Свидригайло.
— Гаразд, князю. Замку я не здам, ніхто не в силі взяти олеську твердиню. Та стоятиму я там лише доти, доки стоятиме твій Луцьк, пане Юршо. Саме Олесько державою не може стати. Я ж маю відступ — на Волощину.
Похмурий Юрша приязно глянув на Івашка.
— Постоїмо, брате. За віру й землю нашу постоїмо.
— І не самі будемо, — додав Василь Острозький. — Гусити у своїй боротьбі називають православну церкву святою.
На Покровській церкві вдарив дзвін на вечірню.
— На цьому й квит, — сказав Свидригайло й гукнув одвірного, що стояв, чуйний, за дверима й умить появився на поклик. — Хай зайде челядь, а сторожі скажи, щоб впустили скоморохів, коли прийдуть.
Скоморохів довго ждати не довелося. Першими увійшли до зали дударі в коротких кошулях і вузьких штанях, вони, четверо, вишикувалися у ряд і, підвівши голови з прикладеними до уст дудами, привітали маршовою музикою іменитих гостей.
Імениті гості їли оленятину, зайчатину, птицю, слуги подавали з–за спин миски з яствами, забирали недоїдене. Дударі відняли від губ дуди і хором проголосили:
— Честь–хвалу дайте: на самий перед Господу Богу, Пресвятій Діві, господареві й усім посполу, що суть у тім дому!
Князі й бояри не зважали на привітання, напихали животи стравами і пили вино. Тоді наперед вийшли трубачі й бубніст, зала сповнилась голосним безладним виском та гримотом, аж свічки гасли в канделябрах — скоморохи домагалися могорича. Хлопчик–танцюрист пішов колом тріпачка і, зупинившись, заголосив, удаючи покривдженого:
— У тому Луцьку все не по–людську: довкола вода — всередині біда–а!
— Та годі, годі, — зареготав Свидригайло. — Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте їм їсти–пити!
Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з–за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворі дверей, і здалося бояринові, що цей гусляр схожий на когось із давніх знайомих.
Арсен же відразу впізнав рогатинського пана. Він опустив очі, перехопивши погляд Івашка, ніби чувся винним у тому, що нині зустрічався з його дочкою: у голові не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нині екзакторові дукат, а потім вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тоді, коли він у Рогатині вперше виступив перед людьми у скоморошій туніці, — уже тоді, ще зовсім малою, була боярівною. І треба ж було йому сьогодні йти на луцький ярмарок і на бенкет до Свидригайла тільки хіба для того, щоб побачити те, чого іще не бачив у Рогатині: велику пропасть, на одному краї якої стоїть він, недовчений спудей і скоморох, а на другому — боярин Івашко, власник маєтків, війська і своєї рідної дочки.
(Продовження на наступній сторінці)