Дорошенко, слухаючи Беньовського, теребив пальцями бороду й був відсутній, поринувши в думи — певне, готувався виголосити скупу в словах і містку в сенсі реляцію, та, почувши лиху репліку Морштина, аж сіпнувся з люті, проте мовив спокійно:
"Козацька замежна політика, пане Морштин, спрямована не на підданство, а на рівноправні стосунки з союзниками при цілковитій незалежности кожної із сторін… Хмельницький, шукаючи підтримки в сусідів, лише умовно, як велить етикет міжнародних пертрактацій, називав себе підданим, проте підписував угоди, як державний регіментар — то з Іслам–Гіреєм і Яном Казимиром, то з московитами в Переяславі, а ще з султаном Магометом IV та з королем Карлом X Густавом і нікому не обіцяв ні територій, ні військового злиття, не делегував будь–кого вершити його зовнішню політику й ні до кого на службу не ставав… І Гадяцька унія теж не означала підданства Польщі, а була договором трьох незалежних політичних суб'єктів…"
"Облишмо суперечки, — втрутився король. — Вислухаймо до кінця пана каштеляна. Продовжуйте, Станіславе".
"Отже, прийшов до мене шваґро Юрій Немирич із несподівано цікавою ідеєю: якщо зжилися в одній державі, так вигідно для обох сторін, литва і поляки, то чому б не утворити Річ Посполиту трьох народів, долучивши до неї Україну під титулом "Велике князівство Руське" — і тоді триєдино стати проти московських наїзників? Чей відомо тобі, пане шваґре, що Москва вже засилає своїх воєвод до руських міст й до того ж намагається ліквідувати незалежність православної руської церкви. А чернь волає одне: як прийдуть московські воєводи, то всі люди стануть рівні! Не може хлопство забути польського панування… Звісно, не було воно солодке, але хай утямлять дейнеки: у прийдешніх віках їхні внуки і правнуки чорно пам'ятатимуть московське панування, викшталтуване у школі Золотої Орди!"
Обличчя Морштина злагідніло на таку мову Беньовського, а єпископ Шумлянський аж очі підвів, він склав, немов до молитви, долоні й не втримався, щоб не висловити вголос своєї нав'язливої думки про об'єднання трьох народів з однаковим віросповіданням в єдиній Речі Посполитій: яка то сила — республіка, де віра єдина! Сказав:
"Нашому об'єднанню сприяло б вселюдне впровадження Берестейської унії, яку так нерозумно поборюють козаки!"
"Унія, ваше преосвященство, — терпко мовив Дорошенко, — мусить бути скасована — на цьому ми твердо стоятимемо в подальших наших переговорах".
"Даремно, даремно! — вигукнув Шумлянський. — Москва прагне насамперед абсорбувати українську церкву, щоб запанувати над духом народу. А де дух, там і тіло… Українська церква має символічно підпорядковуватися Римові, зберігши при цьому свій східний обряд. Й залишиться сама собою, такою, як і була, але ж тоді ніколи вже не посягне на неї одержавлений московський патріархат, який виконує нині не духовну, а політичну функцію…"
Гетьман промовчав, Беньовський вів далі.
"Я не вагався ні хвилини, ми вдалися до Виговського і, діставши від нього згоду, вирушили разом до Яна Казимира, щоб запропонувати сеймові текст майбутньої угоди… "Vivat, królewstwo polskie na wieki!"[68] — захоплено вигукнув король, вислухавши нас. — Повертається овечка до стада!" А шляхта на сеймі обурилась — як це так: шляхтич Немирич поєднався з хлопством!.. Проте в Гадячі ми дійшли до такої–сякої згоди: Велике князівство Руське мало займати не всю Україну, а лише Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства, сейм і сенат — спільний, канцлера, яким був найменований Юрій Немирич, затверджує король, запорозьке військо має налічувати всього тридцять тисяч реєстрових козаків, гроші з парсуною короля — теж спільні, — і заволав тоді Немирич: "Вольними хочемо приступити до цього союзу — з Єгиптом руським, багатим молоком, медом, землею й народом, від віків славним на морі й суші!" І не з'явився Юрій на сейм до присяги… А король Ян Казимир тим часом трактував з Москвою у Вільні. Правда, він присягнув на вірність Гадяцькій угоді, та лише після того, як з трактату був вилучений головний для козацтва пункт — про визнання Великого князівства Руського автономією з правом закордонних стосунків… Я виголосив на сеймі промову: "Сокрушім серця свої, гріх наш пізнаймо, відпустім один одному провини, з'єднаймося до єдиної громади й позбудьмося спільних ворогів наших!" Проте слово моє було гласом вопіющого в пустелі… У Варшаві задзвонили дзвони на радісну для Польщі вість, проте ці дзвони стали сигналом до пролиття крові. І поляки, і козаки оголосили Немирича зрадником, проти Гадяцької унії піднялося повстання по всій Україні — чернь пішла за Москвою. Й справили в білокам'яній столиці тризну по нашій угоді. Проти Юрія Немирича змовилися полковники Сомко й Золотаренко, Іван Сірко проголосив гетьманом Юрія Хмельниченка, й 1659 року Юрась зробив те, чого не вчинив його батько: присягнув на вірність Москві в тому ж таки Переяславі. Того ж року підбурені поляками селяни жорстоко замордували під Биковом на Сіверщині першого й останнього канцлера Великого князівства Руського Юрія Немирича…"
"І покаменували до них посланого… — зітхнув гетьман. — О мій обдурений народе!"
Собєський пропустив повз вуха згірклі слова Дорошенка, окинув суворим поглядом радників, вимагаючи від них потрібних йому порад. Та вони вагалися мовити своє слово, не знаючи ще, на чий бік схиляється король; в очах гетьмана висвітлювалася потужна воля, Собєський мимоволі піддавався їй — тому промовив м'якше, ніж це пасувало повелителеві:
"Пристрасті, які шаліли в сеймі, коли затверджувалась Гадяцька унія, не мають уже ніякого значення, залишився лише один свідок тих складних пертрактацій — пан Беньовський, і він, звісно, нічого нині не вирішує. А часи змінилися до невпізнання: що б ви сказали з приводу домовлень у Гадячі, ваше преосвященство, якби нині засідав з цього приводу сейм?"
"Передовсім я хочу продовжити свою думку щодо церковної унії, — відказав Шумлянський. — Рівно вісімдесят літ минуло відтоді, як вона була проголошена в Бересті, і за час її існування виросло нове покоління, яке не хоче знати іншого віросповідання. Чому ви прагнете її заборонити, достойний пане гетьмане, якої шкоди вона завдає руському людові — тим, що в церквах отці виголошують проповіді не Московщиною й не церковнослов'янщиною, а рідною руською мовою? Це вам не до шмиги?"
"Ні, не це, — опустив голову Дорошенко. — Не це… Уніяти називають себе греко–католиками, а слово "католик" діє на козака, немов на бика червона плахта. Дозволити унію — це те саме, що подати сигнал до релігійної війни в Україні, супроти якої нинішня руїна здаватиметься раєм. Наука старчика Івана з Вишні дійшла до останнього гречкосія… Облишмо цю розмову, ми вимагаємо скасування унії".
"І ще чого вимагаєте?" — примружився Морштин, і на його обличчі просвітилася готовність до згоди.
"Хочемо, щоб Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства були відмежовані від польської корони, щоб хоругви польські й литовські ніколи не займали українських міст, і хай старост польських до нас не присилають".
"Тим самим вимагаєте, щоб Річ Посполита навік зреклася України?" — мовив король, і його обличчя вкрилося осугою ворожости.
"Ось бачите, ваша величносте: ви не хочете зректися навіть того, чого не маєте… А я кажу: якщо Україна не постане як вільна дідизна, то й Польщі не буде…"
"А таки не буде! — запалювався король. — Вільна дідизна, окремішність… Та хіба ви не розумієте, що вирвати Україну з лона Речі Посполитої — це те саме, що й зовсім розвалити Польщу? Тільки пам'ятайте, що каміння з руїн нашої відвічної держави впаде передовсім на ваші голови!"
"Так думає і Москва, аякже! Україна стала наріжним каменем метрополій — жодна без неї не може обійтися, а стати окремішним ґмахом нам самим не до снаги. В цьому наше горе… І тому прагнемо рівноправного союзу з вами — забудьте назавше, поки я гетьманую, погане слово "підданство". Великий Богдан не мав сміливости звільнитися бодай від позірної влади короля, й тому програв. А ми хочемо виграти битву за свободу. Допоможіть нам, але не як займанці, а добрі сусіди".
"Ви хочете запанувати над нами? — вигукнув Морштин, і від його готовности до згоди не зосталося й сліду. — Ви хитрі, підступні й злобні! То воюйте, воюйте й далі, але так, щоб ваша свобода прийшла на безлюдну землю!"
"На пустирищах, пане Морштин, завше відроджується життя. Пропадає воно лише тоді, коли зникає ґрунт під ногами. — Гетьман хвильку подумав, потім продовжив: — Українець, пане поете, мислиться як такий, що вічно живе на своїй землі й передає її, отриману від батьків, у спадок дітям. Чужий терен йому не потрібен, але й свого добровільно ніколи не віддасть".
"То чому ж, дідько його бери, ви віддаєте його туркам? Он Кам'янець віддали? А чи то правда, ясновельможний гетьмане, що падишах за союз з ним нагородив вас дзвонами, знятими з християнських церков у Кам'янці?"
"Правда, — скрушно відказав гетьман. — Ми не прийняли того дарунка, проте — це страшно… Але якої віддяки я міг би сподіватися від вас за підданство?"
"Палю, палю!!" — зверещав Морштин, і впав на нього важкий погляд короля.
(Продовження на наступній сторінці)