"Що, що ти сказав, Тарасе: екзистенцію нації визначає її відвічний розум? А що таке — розум? Адже він даний людині лише для того, щоб вона кожної миті переконувалася у власному безсиллі: Божої істини ніхто ніколи не може досягти, й тому потуги розуму марні".
"Це песимізм пре з тебе, Миколо…"
"А що таке, по–твоєму, оптимізм?"
"Усвідомлення факту, що ти сьогодні знаєш більше, ніж учора, а завтра знатимеш більше, ніж сьогодні".
"Ну і втелющився ти із своєю антиномією, як сливка в гівно: постійно усвідомлювати свою неспроможність пізнати абсолютну істину — це те саме, що гратися в цюцю–бабки або цілуватися в протигазах. Та невже в подібних забавах закладена екзистенція нації?"
"То не забава, а процес, який називається прогресом — так визрівають цивілізації, так становиться кожна нація".
"А коли ж той процес завершується, де його кінець?"
"Кінець — це Бог, який є одночасно початком, а народ — бігун на коротких дистанціях між початком і кінцем, і оновлюється він у своїй вічності безперервною зміною тимчасових поколінь".
"І тебе влаштовує такий марафончик?"
"А в ньому весь сенс існування, Миколо".
"Ну, це справа твого філософського бачення і смаку…"
Політолог недбало розвів руками й замовк. Розмова перекинулася на протилежний бік стола: мариніст Єжи пильно прислухався до суперечки між Миколою й Тарасом, схиливши набік голову й переводячи погляд з одного на другого, немовби зважував, хто з них має рацію, й коли суперечка обірвалася, він вимовив тихо і з притиском:
"Витаєте в небесах, дорогі колеги, й ні про що конкретне не говорите, а я волію стояти на реальній платформі. Що таке розум, ніхто не може визначити до тих пір, поки ця абстракція не втілиться у мислену матерію, і аж тоді можна пізнати його вагу і вартість. А та матерія — то передовсім література, хлопці, і в ній ви щоразу виставляєте напоказ свою інтелектуальну потугу або неміч…"
"А в нас ще нема такої матерії, щоб стала виміром національного інтелекту, — промовив завжди категоричний Корнило. — У нас нема літератури!"
"Навіщо повторюватися за Лессінґом і Франком — і ще так претензійно? — скривився Северин. — Скажи щось своє".
"І один і другий, — мовив із зверхнім спокоєм Корнило, — видали цю феноменальну сентенцію на переломі епох, і вона розбудила до життя цілі когорти письменників — в Німеччині і в нас".
"Отже, була–таки ця література, якщо її хтось розбудив".
"Так, але нині настає нова ера, тож мусить народитися й нове мистецтво — на рівні європейських партитур!"
"Влучно, дуже влучно сказано, — прошамкав Теодор з напханим імбирними коржиками ротом. — Ad maiorem Dei gloriam![56]"
Дискутанта не звернули уваги на премудру репліку Теодора. Корнило продовжував розвивати свою думку: "Таж не можемо й не маємо права, пане Майстре, залишатися й далі на рівні ваших галицьких екзерцисів про вбогих дівок, що йдуть заміж, а багаті все лише плачуть, ніби між багацькими дівками не знайшлося досі хоча б однієї з чорними бровами… Скажете — фольклор? А західняцька література — то ж суцільний фольклор: сама тільки опришківська тема переповнила по вінця вашу літературну скарбницю. І все — втішання бідністю, і все — глорифікація доморощених марксистів, що закликають грабувати награбоване: експропріюй експропріаторів!"
Постмодерніст з Бистричан, Юрко, романами якого Северин завше захоплювався, раптом випалив таке, на що Майстер довго не міг знайти відповіді:
"Не чіпаймо галицької літератури — її ще немає. Та й Галичини, правду кажучи, немає теж… Галичина — то штучне територіальне утворення, доважок до Великої України. Скажете — П'ємонт? Цей ваш П'ємонт перенаселений солодкими патріотами, які тільки й уміють плакати над шматком полотна, зшитого з синього й жовтого окрайців. А свої твердині будують на печі…"
"Але ж вони… — аж по хвилі здобувся на слово Северин, — вони ж першими позлазили з тих печей й оголосили голодування на майдані біля Хрещатика… Чому ж ти тоді й носа не вистромив зі своєї фортеці?.. І ще хочу тебе спитати: ця філософія — то твоя власна вигадка чи ти слово до слова процитував академіка Михайла Погодіна — відомого русотяпа з половини XIX століття?.. А я собі думаю: хто ж то породив нинішніх шельмувальників наших святинь? Таж ви, ви — інтелектуальні нігілісти!"
Юрко не встиг відповісти: несподівано заговорив вічно мовчазний перекладач Анатолій. Він ніби й не слухав розмов, заглибившись у себе, — та й не дивно: Анатолій знав більше десятка європейських мов, і ніхто не міг би вгадати, якою він у цю мить мислить, який переклад обдумує, бо ж устиг озвучити добірною українською мовою Сервантеса, Лорку, Гете, Шіллера, Гамсуна, Рільке. Він опановував усе нові й нові мови й іноді шокував друзів скаргами, що ось, мовляв, минув уже цілий рік — і марно, бо не засвоїв за цей час ні однієї; часто він викликав у людей здивування, а то й глузи: хто міг припустити, що цей чоловік сповна розуму, коли він щоранку набирав у кіоску купу німецьких, англійських, французьких і бозна–яких ще газет…
Анатолій обвів маленькими очима присутніх і несподівано голосно виголосив тираду: він говорив довго, й ніхто не наважувався перервати його мову, начебто вона звучала з репродуктора або з екрана телевізора.
"Є в нас література, панове. Аж дивно, що вона є. В окупаційних лабетах, в умовах моральних і фізичних тортур, вимушених компромісів українські письменники титанічними зусиллями витворили літературу, якою міг би пишатися кожен народ. І Галичина не пасла задніх: візьмімо до уваги хоча б Стефаника… І власне завдяки літературі вижила українська нація, бо інших інститутів ми не мали. Тож не ділім літературу за письменницькими поколіннями, за регіонами, за світоглядом авторів та ідеологією, берімо до уваги лише її естетичну вартість. Бо якщо я не поділяю, наприклад, політичних поглядів Леоніда Первомайського, то це не означає, що я маю відкидати "Дикий мед", його знаменитий роман…"
"Не згоден з вами, — таки зупинив Анатолія Северин. — Я зовсім не маю охоти плисти в єдиному потоці з Собком, Козаченком, Дмитерком, Шмигельським…"
"Ви говорите про апологетичну, мертву літературу, тобто таку, яка не існує, й має вона специфічну, вичерпну і вбивчу назву — "радянська". Чия, якої нації? А ніякої — радянська та й усе… А українська — це твори, пройняті нашим національним духом, навіть якщо вони написані чужою мовою: "Тарас Бульба", "Роксоланія"… І вона всуціль антирадянська".
"Пане Анатолію, постривайте, — підвів руку Корнило, — ми мусимо нині повести розмову не про літературу взагалі, а про її сучасний виток, чей не можемо вічно киснути в національній заводі, нас мусить нарешті почути Європа! Доки ми будемо жити славою минулого? Ця наша пристрасть давно викликає насмішки в сусідів, мовляв, — не вміючи побудувати державу, суголосну новому часові, ви з містичним мазохізмом заганяєте Україну мало що не в Трипілля та ще й пишаєтеся тим…"
"Звісно, це недобре, — відказав Анатолій. — Та є тут один нюанс: українські письменники мають не тільки збагачуватися знанням світової літератури, а й надихатися ароматом рідної, і якщо будемо дотримуватися таких правил, тоді новий літературний стиль стане співзвучним із світовим, проте матиме національну матрицю. Це закон, панове, закон! А те захоплення наших постмодерністів ребусами, непрозорістю художнього вислову — то в Європі давно вже пройдений етап".
Червоноголовий богеміст із променистими косичками перестав сновигати залою й декламувати лихослівну поезію, він зупинився за спиною Анатолія й прислухався, ніби намагався зрозуміти, що той говорить, — видно, його зацікавили переконливі інтонації Анатолієвої мови.
"Я тобі потім перекладу, — обізвалася із скандинавського гурту поважна жінка, яка пильно прислухалася до дискусії. — Я Гелена Краґ, — звернулася до Анатолія, — перекладачка Достоєвського на норвезьку. І Толстого — теж… І скажу вам, добродію: я не люблю націоналістів".
Анатолій промовчав, він думав, що відповісти цій норвезькій космополітці.
Тим часом до Северина підійшла молода жінка з розкосими очима, мала вона гладко причесане чорне, мов смола, волосся, гривку на чолі й бронзове, ніби виполіруване обличчя. Своєю зовнішністю геть відрізнялася від інших скандинавів — Северин пильно приглядався до неї. Була зодягнута в жовту шовкову пелерину, в штани із шкіряними аплікаціями, підперезана червоним поясом, з мочок вух звисали червоні сережки, а груди прикрашало дороге коралове намисто.
"Я хочу з вами познайомитися, — сказала англійською. — Ви весь час поглядали на мене, певне, я вам сподобалася, а в нас такий звичай, що жінка має відповідати взаємністю".
Северин зніяковів — такого зізнання від жінки не чекав, сказав, придивляючись до її цікавого обличчя:
"Так, я справді задивився на вас, ви зовсім відрізняєтеся від них, — показав на її товариство. — Хто ви?.."
"Я гренландка Йоганна. Вчителька ескімоської й англійської мов, а теж — мисливець. Ну і поетка…"
(Продовження на наступній сторінці)