Я хочу нарешті його побачити. Не оглядаючись, краєм ока вловлюю силует постаті, що йде за мною. На ній сірий костюм. Я ледь–ледь повертаю голову і вже бачу півобличчя молодого мужчини, гладко зачесаного, з вусиками. Це він. Треба оглянутися, запам'ятати назавжди і втекти. Ось заскочу в трамвай, що саме підійшов до зупинки. Я ступаю крок убік, але не спускаю ока з мого переслідувача: він теж ступає такий самий крок — до останнього вагона. Е, ні. У трамвай я не сяду, піду далі. Прогуркотіли повз мене вагони, я знову ледь повертаю голову — він іде за мною. І буде йти аж до брами, а там безслідно, як кожного разу, зникне, і я й надалі лишуся сам–на–сам зі своїм страхом. Ні, вороже, я спробую викрити тебе, хай замінять; буде інший, але не будеш ти, ти вже вимучив мене до краю. Круто повертаюся, стаю майже впритул до молодого хлопця у сірому костюмі — інтелігентного, вродливого — і дихаю йому в обличчя:
— Чого ви нипаєте весь час за мною слідом? Чого вам треба?
Він дивиться на мене, мов на божевільного, боязко оминає.
— Що з вами, товаришу? — питає не зупиняючись. — Ви хворі?
І віддаляється підтюпцем, майже бігом — утікає від мене. Ні, це не той, і мені стає прикро, й соромно, і страшно від думки, що того не впізнаю ніколи, аж поки не прийде за мною з ордером на арешт.
Йду, і в ритм моїй ході відстукують ковані Бажанові рядки: "І пізнаєш уперту математику пароксизмів захвату і журб… Товаришу, друже, братику, кожному є свій карб, кожному ноту нажебрано, а іншої буть не могло б, і рипить під іржавими ребрами серця сухий суглоб…"
Мій суглоб серця уже сухий — без крові. Я пізнав призначені мені всі пароксизми захвату і журб — і досить. Жалкую, що вибрав собі таку дорогу, каюся? Ні. Я мав щастя щастям упитися. Чи кожному таке судилося? І чому я повинен вимагати в долі, щоб те щастя було при мені завжди? Я за своє життя мав можливість відчути радість боротьби і праці, і за це повинен бути вдячний долі… Але страшно стає, коли подумаю, що весь час програвав разом із своїм народом. Начебто наші шахові фігури завжди стояли у виграшній позиції, та хтось їх зміщував, крав і примушував програвати. Невже нам так призначено довічно?
Але ж я ніколи не боявся: ні в боях, ні в жахливому Домб'є. Чому тепер боюся смерті? Мабуть, тому, що вона невидима, що неможливо стати з нею віч–на–віч на прю; я йду в небуття у похоронній процесії на власному похороні, із золотою чашею у руках — з чашею, повною спогадів і смертельної отрути. Попереду — непроглядь.
Я викреслений із списку полярників.
Нема вже й Павла Постишева: гальма в машині зірвались, і шестерні перемололи його самого. Розстріляні Юрій Коцюбинський і Михайло Тухачевський. Січуть із повітря сталінські соколи по народах, палять із гвинтівок ворошиловські стрільці. Кров і смерть. Хто ще залишився? Чия черга?
Я уже не борюся із страхом — чекаю. Уночі не сплю — рахую, скільки протягом ночі засвітилося вікон у будинку. Скільки світел — стільки смертей.
Утішаюся тичинівським віршем: "Нехай старе смішком ще трусить, однак: що має жити — мусить".
Не легшає. Я не маю сил так довго ждати — серед останніх. Добре Ірчанові, добре Рудницькому: вони вже не ждуть.
Біля мене, серед патоки моторошно–тихих ночей, — моя Ніна. Вона теж не спить — просить, щоб я приліг. Утомилася дивитись на мою чотирирічну муку. Я кожного разу цілую її у щоку, потім нахиляюся над сином і притуляюся губами до його теплого чола. Прощаюся.
Нарешті дзвонять у двері. Північ. Дзвінки довгі, владні, ґвалтовні. Кінець. Слава тобі, Боже…
Розділ сьомий
Федір лежав на Євгеновому матраці, заклавши під голову руки, й ніби дрімав, проте видно було, як у щілинках між повіками ходять зіниці: то спиняться, то знову забігають. Янченко реагував на кожне слово приятеля, наче й справді вивіряв їх вартість для себе, проте не зронив жодного слова, і Євгенові добре було від того, що ніхто не перебиває його думок.
Юра Ніструл теж слухав. Він прокинувся, як тільки Федір зайшов до намету, розчесав пальцями кучері і, спершись на лікоть, не зводив погляду з Євгена, а в його циганських очах тінилися сум і скривдженість — може, думав він тепер про свою матір, якої не запам'ятав, але ж була вона, жила і теж провела свій вік у самотності, зацькована страхом, з якого, напевно, не видобулась до останньої своєї миті.
— То що ж воно діється, хлопці? — заговорив він, коли в наметі запала мовчанка. — Чей ні Сталін, ні Берія не виконували смертних вироків, вони були лише натхненниками, призвідцями терору. А виконавців мали сотні, тисячі! Де ж вони, невже всі виздихали? Ні–ні, живуть… Живуть, сволота, і зачаїлися, і не дихають, ждуть не діждуться хвилини, коли враз усе повернеться на давнє, і вони зможуть перебудовникам поскручувати голови. Ви ж чули вчора: Пеньков чекає повернення сталінських порядків, як другого пришестя… Хто ж він такий — Пеньков? Євгене Івановичу, я бачу, що ви і Віктор знаєте. Чому не скажете нам? Боїтеся, що може все–таки настати той — його — порядок?
— Нічого я не боюся! — обурився Євген. — Що це ви ніби змовилися: боюся, боюся… Кого? Всі вони вже моральні трупи, і їхнє не повернеться ніколи… Тобі конче хочеться знати, хто такий Пеньков? Беріївський виконавець. Колишній оперуповноважений ОЛПу Сорок другої шахти, мій безпосередній начальник — "кум"…
Юра присвиснув. Федір розплющив повіки, розгублено поглядав то на Євгена, то на Юру.
— То це такий домоуправ? Паскуда… Хоч би признався: було, мовляв, таке, ніхто не святий, а то скромняга, домоуправ, продуктами забезпечу… Сука! А ще й гарчить… Та я його зараз приб'ю!
— Кого приб'єш, Федоре? — відхилив пілку Віктор і всунув голову до намету. — Пенькова нема! І рушниці — теж.
Ми схопилися на ноги. Як так — нема, куди подівся?
"Певне, пішов у тундру полювати", — подумав я, та раптом мій мозок пройняла страшна здогадка: у той вечір, коли хлопцям забаглося справити прощальний банкет, я заховав під поклажу в бунгалі дві консерви і пляшку горілки — недоторканний запас на чорну годину. Тоді я докоряв собі за надмірну ощадливість, а нині те, заощаджене, і, зрозуміло, рушниця — стали останньою надією на порятунок!
Я вискочив з намету, мов очманілий. На повітрі мені стало млосно — чи то від недуги, яка добралась–таки до мене, чи від страху, що того скарбу вже немає. Заточуючись, я побіг до бунгала, дивуючи своїх друзів: Пенькова хочу догнати чи що? Вліз досередини і гарячково почав мацати руками під поклажею, викидати рюкзаки і всілякі клунки надвір, врешті зірвав підстилку: консерв і пляшки не було. Мені ув'яли руки, я присів біля бунгала і простогнав:
— Утік, негідник, утік!
— Що ти там шукав і від чого впевнився, що втік? — термосив мене за плече Федір.
— Забрав наше НЗ! Я заховав від вас… від нас консерви й горілку. Украв! — мало не завив я.
— Старий скнара… — процідив крізь зуби Федір. — Від нас заховав!… — Його вразила не так пропажа, як мій потаємний від товариства вчинок.
— А для кого я ховав — для себе? — кинувся я до очей Янченкові. — У тебе "що єсть, то шелесть", а я думав за вас усіх!
— О, ще один вождь і вчитель! — засміявся Горбов і цим трохи розрядив напружену атмосферу.
Ми мовчки переглянулися і посідали на пеньки за погаслим ватрищем. Ніструл промовив невпевнено:
— Вернеться… Куди зайде?
— Він знає, куди, — зітхнув зрезигновано Горбов. — Полював, певне, у тундрі за втікачами, вивчив топографію… Я весь час боявся, що залишить нас, тому вчора не хотів сказати правди про нього — щоб не сполошити. Думав, може, виведе… Дурень, сам почав ту суперечку про Сталіна. А Пеньков знеобачки проявився. І злякався, що судитимемо його.
— Отут нам і капець — без їжі і без рушниці, — мало не заплакав я.
— Вертоліт прилетить! — крикнув Федір. — Панікувати забороняю! — Він довго мовчав, потім повернув голову до Віктора й проказав вимогливо: — Тож розкажи хоч тепер, щоб я дізнався нарешті, яку ж то мерзоту запросив на риболовлю.
Я роздмухував попіл, добираючись до жаринок, щоб запалити вогонь. Усі ми чекали Вікторової розповіді.
(Продовження на наступній сторінці)