— Звідки ти взяв? Я можу лише позаздрити, що ти вже вибрав…
— Вибереш і ти, куди від себе подінешся? Я тобі в чомусь признаюся, і ти зарегочеш, бо воно й справді смішно: я настільки й донині закоханий в ту Ірку, про яку не знаю, де вона тепер, що й літературний псевдонім узяв від її імені: Ірчан. Мирослав Ірчан…
— Мені не смішно.
Цяпка із Стронським з цікавістю приглядаються до нас, врешті віденський сотник промовив:
— Благословляю вояцьке побратимство! Його й відсвяткувати варто б… Чи є у вас сир або ковбаса, товаришу підхорунжий?
Я ніяково знизав плечима.
— Коли нема, то в нас, евентуально, знайдеться. А рум є? Теж нема. То дуже зле. Зате є у нас — віденський. Правда, Андрію? Тож діставай з рубзака. Чотири чоловіки — це вже неабияка компанія, а до вечора, дасть біг, вона стане більша. Евентуально…
12 жовтня.
Не вдалося нам вчора розговітися із сотником Цяпкою. Тільки–но Андрій розкоркував пляшку віденського рому й роздав нам у руки похідні пугарчики, як на майдан прибіг вістун від отамана Першого куреня Гриця Коссака з наказом: усім сотникам негайно з'явитися у кошову канцелярію на військову раду.
Цяпка наспіх розлив у пугарчики запашного трунку, моргнув, і ми, мов по команді, випили.
— Евентуально, — крекнув він, і я зрозумів, що цим словом, яке вживають майже всі галичани, та жоден не зміг би перекласти його будь–якою мовою, сотник дозволяє налити по другій.
Крекнув Цяпка ще раз, Стронський скоса глянув на нього, сподіваючись удруге почути сакраментальне "евентуально", але Цяпка, витираючи долонею вуса, видихнув:
— Досить. Befehl ist Befehl[15]. Хто у вас курінний?
— Отаман Сень Горук, — відказав Стронський.
— Знаю його, то бравий вояка, колись ми служили разом у Хусті. Попрошу Коссака — він, знаю, призначений польовим командантом, — щоб записав мою сотню до вашого куреня. Ходімо, крігсколего[16], — узяв за плече Стронського. — Бо війна — війною!
— А він мені подобається, — сказав я, коли старшини подалися у бік кошової канцелярії.
— Старий кадровик, обер–лейтенант інфантерії[17], недавно перевели його до нас з армії. — Андрій зав'язав рюкзака й закинув на плече. — 3 такими у війську легко.
— А тут командують здебільшого цивільні, які, проте, устигли вже полюбити військову кар'єру.
— Що в цьому дивного, коли головою Бойової управи став посол до австрійського парламенту.
— Нічого, усі поволі змілітаризуємося.
— Тільки не Трильовський. У віденському коші про його Бойову управу вже й вірша склали і вмістили в польовому часописі "Самохотник": "Кріпи, Боже, стрільців наших, кріси та гармати, а ми й з Відня Україні зможем волю дати".
— Не споневірюйся, Андрію, ще ж бо й не почалося.
— Я не споневірююся. Сам зголосився до віденської Бойової управи, як тільки почалася війна. До речі, я в університеті германістику студіював… А куди було йти: немає ж на Україні поки що іншого національного війська.
— Поки що?
— Так, поки що. Наш легіон — це ще не військо… Михасю, як не за рік, то за два обидві імперії, нині ще сильні колоси, з великим гуркотом заваляться, й по всьому світі вибухнуть революції. Ми не знаємо, в яких уніформах і під якими прапорами вони будуть розгортатися. А поки що наше місце тут.
— І мусимо берегти себе, як лиш зуміємо. Нас кинуть проти росіян, а головна наша мета — залишитися військовою силою у Галичині, якій при першій нагоді загрожуватимуть польські легіони.
— Це правда. Тільки тут є одне велике "але"…
Ми зайшли до нашої стодоли, стрільці сиділи групками на сіні, пригощалися, хто чим міг. Ми з Андрієм посідали на підвалину, на якій колись стояла стіна. Перед нами простелилася долина, її на обрії загородили смерекові ліси, що спиналися по горбах до піднебесся. Через долину бігла до гір і вгризалася у них тунелем зігнута дугою залізниця — нею завтра ми в'їдемо в новий світ, уже залитий людською кров'ю. Дивно: тут благословенна тиша, а там пекло. Тут співи, а там — зойк. Тут життя, а там — смерть. Чому так створений світ — вічно на межі добра і зла?
— Ти мовиш про польські легіони, — заговорив Андрій. — Я знаю, що війна з ними неминуча. Проте хочу розгадати феномен польсько–українських стосунків. Неприродний за своєю моральною суттю, бо ж, як–не–як, — два сусідні слов'янські народи. Але фактичний, історично складений — завжди на ворожій стопі. Чому між нами ворожнеча, а з чехами, наприклад, — ні?
— Бо чехи самі в неволі.
— Але ж у неволі й поляки. Чому їхня експансія спрямована не на захід, а на схід? Адже на заході страшніший для них ворог. Ворог, який другом ніколи не може стати. А на сході, з їхньої вини, потенціальний друг мусить завжди бути ворогом. Що це — прокляття від Бога? Ні, усе йде від української роз'єднаності, яка робить нас слабшими.
— Починалася наша історія зовсім по–іншому, — сказав я. — Завойовник Галичини король Ягайло все–таки спробував спертися на східні сили. І якби його наступники, створюючи союз Польщі й Литви, узяли собі за рівноправного союзника й українну Русь, а не поневолювали її…
— Рівноправного союзу між сильнішими і слабшими не буває, Михайле. Польська експансивність народилася з гріха неповноцінності перед Заходом і фальшивого месіанізму щодо Сходу. Ми ж, галичани, мимоволі мусимо нині дублювати цей самий гріх в українсько–галицькому варіанті. Поглянь: так само, як і поляки, виступаємо проти східних сусідів, спираючись на Австрію і німців. Чи це не абсурд? У чиїй крові гартуватимемо свої багнети? В українській. А поляки — теж в українській.
— То де ти бачиш вихід?
— Наші провідці, засівши у Відні, своєю чергою, заразилися месіанізмом галицьким, — продовжував Андрій, не зреагувавши на моє питання. — А він не має ні частинки тих підстав, що в поляків. По–перше, поляки залишаються на одному боці барикад. По–друге, вони здобули протягом століття військовий вишкіл: ходили, хоч і з косами на гармати, з Костюшком, з дубельтівками на карабіни під час Січневого повстання, з шаблями на батареї у Наполеона. Але ходили! А ми — ні. Наша військова школа закінчилася разом із козаччиною, яку ми після стоп'ятдесятилітньої перерви воскрешаємо не військовим умінням, а формою, рангами, званнями. По–третє, польська шовіністична чернь зміцнила свій завойовницький дух сенкевичівською фальсифікацією нашої історії. А яка в нас ідеологія? Де вона?
— Не говори так. Ми ж маємо Франка!
— О! Добре кажеш. Та Франко, навчаючи українську націю, не ділив її на галичан і придніпрянців.
— Хіба винні ми, що в історії стався такий поділ?
— Але винні будемо, коли при першій нагоді не переступимо ту межу, яка розділила навпіл український народ. Боротьба за єднання має стати нашою ідеологією, з нею будемо ми сильні. Тільки з нею зможемо стати на своєму західному кордоні й примусити сусіда–ворога назватися нашим другом.
Смеркло. Сьогодні стрільці не співали — лаштувалися до походу.
Настрій у нашій компанії підупав. Усе йде начебто своїм порядком: хлопці рибалять, вудять над ватрою тараню, я куховарю, сумлінно слідкую за розподілом продуктів і спиртного. Вистачить, ще й залишиться. Роботу над коряжиною закинув: відхотілося вирізьблювати лик злобної потвори, та й навіщо, коли її сутність ще не встигла стати музейним реліктом — вона, як ми недавно пересвідчилися, досить живуча.
Дні нашого відпочинку закінчуються. Післязавтра прилетить вертоліт, я нетерпляче жду його. Вільний час проводжу в наметі й відтворюю у пам'яті сторінки втраченого щоденника стрийка Михайла.
Був такий щоденник, я читав… На жаль, не знайшов його у сховку, коли повернувся з воркутинського концтабору додому. Зітлів чи миші з'їли?..
1928 року мій батько зустрівся із своїм братом на чесько-польському кордоні, що пролягав хребтом Чорногори, — на самому шпилі Говерли, біля прикордонного стовпа, який і тепер височить згадкою про колишні межі: сьогодні на ту масивну кам'яну бовду вилазять туристи й залишають там записки, а хто щедріший — то й пляшку міцного. Біля цього стовпа відбулася остання зустріч братів перед виїздом Михайла з Праги до Харкова. Домовилися у листах. За добрі хабарі прикордонники дозволили братам підійти один до одного на відстань трьох кроків й порозмовляти кілька хвилин. Михайло вичекав мент, коли упав туман, і віддав Іванові щоденник…
З півночі тягне пронизливим холодом. Затихли куріпки, не чутно вже в заростях верболозу писку лемінгів. Лише Вероніка щодня прилітає до нашого табору, тут є їй чим поживитися. Під смерічку, яку вона собі вподобала, я приношу наші недоїдки і вмовляю її, щоб не покидала нас. Вона поглядає на мене розумним оком, повертає голову і коротко каркає, ніби виправдовується, що від неї це не залежить, час сам її покличе.
Мертвих куріпочок я закопав на краю галявини: вони ще не вміли самі їсти, і через два дні їх не стало.
(Продовження на наступній сторінці)