— Бунт? Зараз солдатів, козаків викличу! Ідіть по-доброму, чекайте.
Ну, "по-доброму" не пішли. Ми з площі не рушили, поки солдати не з'явились. А тоді колотнеча така знялася, що й не розказати! І мене трохи не забрали. Правда, кого забрали з наших дядьків, другого дня випустили і відвезли нас ще далі, поки не опинились ми серед пісків та голого каміння. Що там робити? З чого життя починати? Почали його з кладовища — стільки вже там у дорозі поховали в тій пустелі безводній, її тільки жінки своїми слізьми й росили.
Якось караван проходив, малі кричать: "Які коняки чудернацькі!" — а то верблюди йшли, а самому, повірте, так забажалося — хай би наша коняка заіржала! Караван коло нас зупинився. Дали нам води, хліба плескатого, дітей молоком верблюжим напоїли — ні ми їхньої мови, ні вони нашої, а порозумілися. Хитали головами, гомоніли між собою, нам на далекі гори показували, щось радили, з таким жалем головами хитали. Мені аж сумно стало, що проїхали. А ми далі рушили. Куди? Світ за очі, і самі не знаємо куди.
Тільки зупинились на перепочинок, Матвійко, ваш хрещеничок, вже недужий лежав. А що то за хлопчик був, коли б бачили! І розумне, і таке ж утішне, веселе, як горобець... Теж захворів, усі діти почали хворіти — кого пропасниця била, хто від дизентерії конав. Наш лежав, не вередував, зітхав тихо, як старий, і все пити просив. Яка там вода у пустелі? Ані річки, ані озерця давно не бачили. Дали йому трошки, що нам з каравану налили,— скільки там вони самі могли дати? Мале не розуміє — як то води нема, стогне: "Води з кринички... Мамо, татуньо, напитися... дайте води з кринички..."
Нічого більше й не просив. Тільки води з кринички...
Кум затулив обличчя картузом, стримуючи ридання. Слухала мовчки Марія Олександрівна. Що могла сказати? "Навіщо поїхали?", "А ви б краще отак зробили..."
От чого не могла виносити, коли люди кажуть з упевненим виглядом: "А я б на вашому місці..." Сама не раз чувала таких мудрих, поміркованих добродіїв.
Переселення народу...
їй страшно бувало в дитинстві, коли читала в книгах, вчила з історії, як люди, інколи цілі племена, народи чи то під час війни, навали ворогів, чи в часи смертоносних епідемій, чи якоїсь іншої стихійної біди мусили зніматися з рідного місця і рушати в невідомість...
А кум тихо знову розповідав — мабуть, уперше після свого лиха, бо зустрів людину з того, наче вигаданого, небувалого ніколи минулого, і вперше їй міг вилити свою душу — розповідав подробиці того страшного рушення. Як уранці знайшли затишне місце під каменем і поховали Матвієчка, а незабаром і жінку Мотрю, а потім Галочку — старшеньку. І тоді Прокіп подався геть... Назад, додому? Поки що куди доведеться. Тепер сам-один. Бурлака. За якийсь шматок хліба праця знайдеться. Кілька таких безталанних, самітних зібралося з різних місць, горе їх з'єднало. Отут, у Ставрополі, почув несподівано прізвище Лобач-Жученко, розпитав. Справді, Михайло Дем'янович тут жив, а тепер в Олександрівській слободі, не так вже й далеко. Ну, певне, думаю, і кума наша тут, і так вже побачити захотілося, ви вже пробачте...
— Що ви! Що ви! Та як це можливо — близько тут, і не навідатись! Ми ж не чужі. А може б, ви тут лишилися? — спитала Марія Олександрівна.— От шкода, що Михайла Дем'яновича нема, та тут робота знайдеться, справді, куме!
— Ні,— похитав головою Прокіп.— Вже не оді-б'юся від товаришів. Набирають ватаги на Волгу, туди подамся. А тоді оживу колись, може, і на Дніпро. Несила зараз туди повертатися...
Він був якийсь знетямлений, не могла ожити, заспокоїтися його скривджена душа.
Усе поволі розповідав, згадував, і як рефреном кожної розповіді закінчував про Матвійка, свого улюбленого сина:
— Не вередував... не плакав... не скаржився, а горів, як жар, тільки й вимовляв вже ледь-ледь: "Води з кринички... води з кринички..."
Як поривно, одним подихом написала вона кілька розділів задуманого великого роману! Це ж саме вона казала і писала редакторові "Киевской старины", що закінчить і надішле. І назва була для нього — "Чужина", хотілося ще зібрати матеріалів, фактичних, може, й статистичних відомостей про переселення бідаків на чужі землі, може, й не тільки про українців, про зустрічі з тамтешніми старожилами, взаємну допомогу. В голові роїлися плани, епізоди, ні, недарма вона стільки попоїздила по різних кутках Російської імперії другу половину свого життя, недарма довелося стикатися з дрібним чиновничим прошарком, з бюрократами, що на місцях уявляли себе можновладними правителями, з ліберальними балакунами різних мастей. Стрічалася з палкою молоддю, що часто нерозсудливо та одчайдушно кидається на боротьбу з ними.
Всі один за одним проходили перед нею. Авжеж, голова — як торба, що бачить, те й сховає. І цей твір не відходив від неї, він поповнювався в уяві новими картинами, що їх довелося побачити під час війни, ганебної війни з японцями, спробами народу відвоювати свої права у 1905 році. Але, може, через ці великі й фатальні події все відкладала свій твір.
"Води з кринички". Вона не могла забути цих слів, і вони зв'язувалися у неї з пориванням людей до життя, до волі. А для неї самої, особисто для неї, отак би сісти і припасти знову до своєї праці, яка єднала її з людьми. Оце була для неї її "вода з кринички". Невже стільки років минуло з того дня, коли вона рвучко накидала ці сторінки, що їх переглядає зараз під своєю грушкою? їй здається, псе оживає перед нею. Тільки б зміцніти. Вона писатиме далі цей твір.
Весна і літо не принесли жаданого поліпшення здоров'я. Стала погано бачити, ноги були як тягарі, і ця задишка... Говорять про якусь операцію. Вона згодна, вона не боїться болю, може, справді їй стане легше і вона писатиме? А Михайло Дем'янович і Ганна Степанівна задоволені, що умовляти не треба.
Раптом їй стало гірко на серці, і вона сказала чоловікові:
— Ти не покинеш мене тут?
— Ну які ти дурниці кажеш,— мовив він.
Вона сама розуміла, що запитання якесь безглузде, та їй хотілося почути щось ласкаве, лагідне, і вона мовчки відвернула голову. А може, він просто хотів припинити таку розмову, та не зумів зробити це делікатніше? Адже він все виконував і турбувався про все, але їй було гірко і боляче, що він часто буває роздратований, і вона згадувала Митю. Останнім часом вона саме його згадувала, і Богдася давнього, колишнього... Милий мій Митя... дорогий мій Богдась... А Михайло Дем'янович дратувався, як часто дратуються здорові заклопотані люди, коли їм доводиться доглядати хворих, і кожне бажання їхнє здається вередом, примхами. Здорові забувають, що часто старі і хворі просто неспроможні зробити для себе найменшої дрібниці, без якої, можливо, могли б і обійтися!
Але ж Митя ніколи не був таким, коли вона хворіла, думала вона, забуваючи, що Митя був молодим, закоханим у неї, тоді молоду і гарну.
Обоє були молоді...
Стало зовсім важко, коли вже неспроможна була посидіти за своїм столиком. Певне, не топтати їй більше рясту, і лише одна перед нею неминуча стежка — по той бік, у засвіти.
— Ти мене поховаєш під моєю грушкою,— сказала вона чоловікові.
— Ну, знову балачки! Оцей новий лікар, що оглядав тебе, мені здається, тямущий, а той, попередній, неправильно лікував.
Софійка тихенько шморгала носиком. Зовсім не треба, щоб пані оглядали ці лікарі. Коли б її тітка привела стару Лейлу, ота б вилікувала її любу, добру пані своїми травами, назбираними в горах. Вона несміло сказала про це Ганні Степанівні, яка всім тепер порядкувала в домі, і та аж засичала на неї, і Софійка злякалася, що її зовсім проженуть і вона не зможе навіть підходити до пані, коли її на хвилинку лишає пан хазяїн. А він, Михайло Дем'янович, майже не відходив, і дуже непокоївся, і хвилювався. Він дав уже знати і Богданові, і Борису, що матері зовсім зле. Сини приїхали. Дивилися на найріднішу в світі для них людину, для якої вони завжди були найдорожчим за все, а вона лежала майже нерухома, часто непритомніла, і вони не знали, що вона думає, що відчуває в свої останні хвилини. Вони обидва взяли міцно за руки Михайла Дем'яновича — один був його друг-товариш, другий — син.
Раптом їй стало легше, вона прийшла до пам'яті, навіть стиха розмовляла, перестала задихатися. Може, це було тільки тимчасове погіршення? Сини мусили терміново повертатися до Петербурга.
— Мама одужає, і ми сюди приїдемо у відпустку,— заспокоювали вони і батька, і себе.
Марія Олександрівна цього разу напрочуд спокійно поставилася до їхнього від'їзду — може, їй це говорило про можливе одужання? А може, просто втомилася... Про що вона думала?
Коли б знати... Перервана записка на півслові, де писала вона про самотність, непоправну помилку в житті, що одружилася з Михайлом Дем'яновичем, де згадувала милого свого Митю, дорогого Богдася, лежала під подушкою, у неї не було сил дописати, і невідомо, що дописала б...
Сини поїхали, Михайло Дем'янович не відходив, а коли йшов з кімнати, одразу нечутно наче влітала
Софійка, а не Ганна Степанівна, якої зараз Михайло Дем'янович уникав, а та, ніби не помічаючи цього, порядкувала по господарству, бігала по подвір'ю, щось завжди примовляючи.
— Все мугиче, чужий вік ліче,— спересердя буркнула куховарка.
До кімнати зайшов Михайло Дем'янович. Софійка, яка сиділа на підлозі, притулившись щокою до ніг хворої, вкритих ковдрою, одразу нечутно вислизнула за двері і присіла там — а що, як потрібна буде?
(Продовження на наступній сторінці)