Вони підійшли до вікна, за яким потрохи залягали сутінки й починали тліти жаринки ліхтарів. Внизу, під ними, навскоси до сірого тіла театру майже впритул прилягала біло-синьо фарбована довгаста двоповерхова споруда – єдиний будинок, хоча й з номером 87, по неіснуючій вулиці Разіна, без імені, просто Разіна, певно, що знаного російського бунтаря, якому пощастило вкарбуватись у свідомість грядущих поколінь єдиним актом – закиданням на глибину тіла персидської князівни. Чи, може, якогось іншого Разіна, невідомого або призабутого місцевого діяча. В цьому будинку довгий час містилась редакція молодіжної газети "Зміна", де сам Шлойма недовго числився на посаді літконсультанта, читав надіслані з районів вірші і якомога м'якше писав авторам відмови.
"Шьоне штадт..." – промовив Зоммер – "Гарне місто... Тобі пощастило. Ти не просто письменник з Рівного... з Західного Рівного. Ти – поет такого милого міста. Шлоймо... Я не знаю, але я передчуваю. І я довіряю своїм передчуттям. У найближчому часі ти мусиш зробити для цього міста щось надзвичайне. Щось дуже й дуже визначне..."
Зоммер сперся на підвіконня й неголосно продекламував:
Mädchen stehen an der Toren,
Schauen scheu ins farbige Leben.
Ihre feuchten Lippen beben
Und sie warten an den Toren.
Після цього майор Зоммер іще раз проникливо подивився Ецірванові в очі й по-військовому крутонувшись на підборах, збіг сходами на верхній ярус, до дверей своєї ложі-бенуар.
Шлойма випалив сигарету біля вікна, як школяр, з рукава, озираючись на двері, з яких щомиті могла з'явитися тітонька-адміністратор. Кілька святково одягнених пар, усміхнувшись у його бік, пройшли до зали. Ецірван забичкував сигарету об підошву й притоптав жаринки, які розсипались по паркету. Бичка запхав у шпарину на підвіконні. Йому вже все було дозволено. Солодка атмосфера божевілля п'янила й штовхала до нової безрозсудності. Він швидко увійшов у двері й майже підбіг до свого місця. Оксана, сидячи, здивовано подивилася на чоловіка знизу догори.
Шлойма сперся спиною на оксамитовий бортик оркестрової ями і зухвало підвів голову. Перед ним здіймалась зала, яка вже наповнилася. Публіка виблискувала в ложах і в партері скельцями біноклів та подекуди прикрасами на шиях у жінок. Модні декадентські кольори – бузковий, світло-салатовий, рожевий сусідили зі строгою чорнотою і шляхетною сірістю. Шлойма де-не-де впізнавав чиновників з магістрату, журналістів з відділів культури місцевих газет, представників іноземних фірм, акредитованих у Західному Рівному, студентів і викладачів інституту культури, перед якими нещодавно виступав. Прив'ялий цвіт-пустоцвіт Західного Рівного, замкненого анклаву, приреченого міста, кращі люди, шанувальники прекрасного, вони сиділи перед Шлоймою, чекаючи на черговий прояв його творчості.
Несподівано для самого себе він підняв руки над головою і відчайдушно замахав. Погляди зали ковзали по ньому, не зафіксовуючись.
"Люди!" – здавлено видихнув Шлойма. Зала знову здивовано подивилась на нього впівока, наводячи різкість, ще не вірячи побаченому. Хоча чом би й ні, автор перед початком вистави раптом відчув необхідність щось сказати глядачам. Це не зовсім звичайно, але ж і вся ця постановка зовсім-зовсім незвичайна. Якщо цей експромт взагалі не підготований заздалегідь. Може, сьогоднішня західна режисура саме в цьому й полягає, може це останній писк театральної моди, хто зна?
Шлойма натужно сковтнув абсолютно суху, як борошно, слину, і відчайдушно прохрипів до зали – до партеру і до балконів, і до лож, і до верхніх ярусів галерки:
"Я сьогодні... сьогодні я був там. По той бік, за Стіною. Це зовсім поруч, це так близько... Там... там – фікуси! Начебто, нікого там особливо так не тиранять, не репресують... Ходить транспорт, люди ходять на роботу... і навіть пиво баночне, наше, західне продається, щоправда, у валютних відділах. Але справа не в тому! Зовсім не в тому справа. Я дуже прошу вас, зрозумійте мене. Там – фікуси в довгих коридорах, вони стоять у дерев'яних діжках, фікуси з лискучим запилюженим листям! І це – найстрашніше..."
Хтось здавлено гигикнув. Ще хтось зааплодував і тут-таки припинив, злякавшись свого зухвальства й того, що зала його не підтримає. Тепер мовчання зали було вже осмисленим і цілеспрямованим. Трохи навіть загрозливим було це мовчання. Шлойму нарешті слухали.
"Не всі хороші тут. І не всі погані там. Але тут ми різні! А там – всі однакові, розумієте?"
Зала розсміялась уже майже одностайно. Потім ріденько заплескала, неначе й не в долоні, а по плечі поляскуючи – та чого вже ти там, сядь, розслабся, не бери до голови. Крізь ляпання оплесків Шлойма ще почув, як у третьому ряді масивна матуся в бузковому оксамитовому платті голосно прошепотіла своїй юній доньці: "Пан автор хоче заакцентувати на небезпеці комуністичного тероризму, якій присвячена і вся його творчість, і ця п'єса зокрема. Він хоче підсилити наше враження від майбутнього перегляду постановки." В матусі Шлойма впізнав викладачку інституту культури, саме з відділу режисури. Говорила вона таким самим тоном, як і в аудиторії, пояснюючи студентам різницю між В.Шекспіром та О.Коломійцем. А запам'яталась ця дама Шлоймі тим, що під час творчої зустрічі з ним керувала студентами, подаючи їм умовні знаки, кому і в якій черговості задавати письменникові питання, записані на продовгастих смужках паперу. Найбільш оригінальним серед запитань було "Над чим ви зараз працюєте?"
Шлойма різко сів у крісло й відчув, як приливає кров до обличчя, до голови. Оксана стиснула йому руку вище ліктя, точнісінько, як він їй перед входом до театру. Він повернув обличчя до дружини. В очах йому темніло. Та за мить він збагнув, що це почала меркнути люстра під стелею. Одночасно попливла догори завіса. В залі запанувала тиша.
***
ЗІ СТАТТІ-АНОНСУ В ГАЗЕТІ "ВЕЧІРНЄ РІВНЕ", ВЕЧІРНІЙ ВИПУСК 17 ВЕРЕСНЯ 200* РОКУ
"П'єса Шлойми Ецірвана "Програма передач на післязавтра" створена рівненським автором минулого року, готується до постановки у Вільному Театрі нашого міста. Дія твору відбувається в телевізійній студії. Під час програми до студії вриваються терористи й захопивши дикторку, роль якої виконує Ізабелла Штольц, закладницею, проголошують в ефір свої вимоги... Та ватажок терористів невдовзі упізнає в полоненій дикторці своє напівзабуте перше кохання. Це основна сюжетна канва спектаклю, а деталі залишаються таємницею за сімома печатями, бо на репетиції поки-що не було допущено жодного представника мас-медій.
Запрошений для цієї постановки режисер Георг Маульвюрф з Мюнхена, відомий своїми роботами в найбільших театрах Західної Європи, приготував для вибагливого рівенського глядача видовище цікаве і незвичне. Тож сьогодні увечері на сцені Вільного Театру переплетуться пристрасті політичні з пристрастями особистими. Докладну рецензію на виставу, а також інтерв'ю з режисером, автором та виконавицею головної ролі читайте в завтрашньому ранковому числі "ВР".
***
На сцені тихо гули плунжери, підіймаючи окремі площини підлоги на різні рівні. В пронизливому світлі прожекторів мерехтіли порошинки. Білий хромований метал і сліпуче освітлення були двома основними компонентами декорації, придуманої Маульвюрфом.
На підвищенні у центрі, за блискучим металевим столом, точнісінько таким, як у морзі, багато років тому, тільки що не застеленим тілесного кольору цератою, на блискучому металевому стільці сиділа Ізабелла. В чорному платті, витончена й прекрасна, з мікрофончиком, який стримів з-за вуха. Вона впевнено витримала тривалу вступну паузу й нарешті промовила першу фразу п'єси, одну з кількох тисяч фраз, написаних Шлоймою.
"Добрий вечір! Останні новини. З вами Олеся Добровольська ..." Музична заставка, яка мала означати позивні теленовин, грянула коротко й бравурно. Шлойма відвів очі від сцени і втупився в долівку під бортиком оркестрової ями.
Він чи то від ніяковості, чи ще з якої причини навіть не міг спостерігати дію на сцені. Театр – це взагалі безсоромне мистецтво, і цю його незбагненну безсоромність Шлойма усвідомив давно, ще років десять тому, коли його першу моноп'єсу-одноактівку поставили в тій самій Німеччині. На відміну від кіна, де на білому простирадлі перебігають лише розфарбовані тіні, в театрі на зачовгані підмостки виходять живі, теплі люди з диханням і серцебиттям. Й актриса, яка грала у його монодрамі, вразила Шлойму в першу ж репетицію. Молода жінка з чужого краю, з чужого світу не просто знала напам'ять кількадесять сторінок його тексту, не просто промовляла його, а жила подіями, вигаданими ним, створеними у голові й перенесеними на папір десь там, колись раніше, не проказувала, а показувала.
(Продовження на наступній сторінці)