Коли Шлойма увійшов, гостьовий (запрошений) режисер підвів йому назустріч обличчя з очима, повними страждання.
"Морґен!" – гукнув йому з порога Шлойма.
"Тобрий… ранок! – з павзою поміж словами озвався Маульвюрф. –
Ми з тобою тобре посиділи фчора… Туже топре…"
"Я трохи захопився, вибач. – Шлойма хотів одразу скінчити з
"розбором польотів", — Може й не треба було тієї… третьої пляшки…"
"О-о-о! – Маульвюрф закотив очі під лоба й знову опустив голову
на стіл. За кілька секунд він підвів обличчя, вже дещо спокійніше. – Сарас має прийти Ісабелла. У нас остання консультація. Ти хотофий?"
"Я хотофий… — Шлойма не хотів тягнути, він вирішив одразу й остаточно прояснити ситуацію. – Георгу, я оце щойно отримав дозвіл з того боку. Ну, з Ровно, розумієш? Дозвіл на відвідання моєї родини. І це має бути сьогодні. Георгу, якщо я тобі… якщо я не конче мушу бути присутнім…"
"Ти нітшого мені не мусиш." – Так само з натугою в голосі відказав йому гостьовий (запрошений) режисер. – "От тільки… Гаст ду альказельцер?.."
В цю мить двері кабінету протяжно рипнули і в них з'явилася Ізабелла Штольц – прима південнонімецької сцени, молода зірка театрів Баварії та Баден-Вюртембергу. – "Гальо-о!" – проспівала вона, широко всміхаючись і водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа.
"Привіт". – поспішно відповів їй Шлойма й переадресував до неї питання-прохання Маульвюрфа. – "Може, ти маєш алка-зельцер?"
"О, йа, йа, натюрліх." – Ізабелла з розмаху шваркнула об стіл своєю сумочкою, від чого та розкрилася навстіж. "Скільки-то всякої всячини вміщається у жіночих торбинках" – подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла між ключів, пудрениці, кількох тюбиків губної помади, пачки серветок, якихось квитанцій та іншого мотлоху знаходить нарешті таблетки у сріблястій обгортці. "Бітте", — простягла вона їх Шлоймі. – Це для Георга. – кивнув Шлойма й актриса простягла ліки режисерові. Той поклав їх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потім підвів погляд на Ізабеллу й Ецірвана:
"Сітайте, чого стоїте?.."
Ізабелла присунула собі стільця, сіла на нього й почала згрібати назад, до сумочки витрушені на стіл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неї за спиною, видобув з пачки сигарету. "Вже третя сьогодні" – відзначив собі подумки.
"Я фчора виставиф остаточно ліхт… топто світло." – Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки і тепер дивлячись на вміст посудини, повільно ворушив губами. Потім залпом вихилив усе до решти і втупився своїми світлими очима кудись у далечінь, за вікно.
"Отше, ти хочеш їхати туди?…" — вказав він кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю "Театральний-Редіссон".
"О! Вас іст льос? Що діється ? – жваво закрутила Ізабелла своєю гарною голівкою. – Хто їде туди?"
Українську вона опанувала ліпше від Маульвюрфа, бо мусила грати тією мовою на сцені. Тому відмінки в неї майже завжди збігались, а німецький акцент був ледь-ледь відчутним.
"Він хотче їхати туди… — Маульвюрф вже трохи живіше ворушив язиком. – Він отримаф дозвіл на ф'їзд. На фітфітання своєї ротини…"
"О! Пріма!… — радісно зблиснула очима Ізабелла, та одразу ж налякано їх округлила. – Але ж… але ж там… ти можеш не повернути…ся звідти…"
"Ну ні-і… — протягнув Шлойма, виймаючи з рота сигарету. – Я їм нічим не насолив, та й взагалі.Навіщо я їм там потрібен?"
Маульвюрф раптом прикрив рота пухкою долонею і випустив (таки ротом) зайве повітря. Шлойма подивися на нього розуміюче – самого щойно недавно попустило.
"Тоді ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфітло і пітігнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв "штше") – я снайшов отин цікавий хіт… я мушу с фами потілитися…"
Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. "Цікавий хід" у день прем'єри, коли все вже підготовано, багато разів перевірено, підігнано й відшліфовано. Тоді це має бути і справді щось надзвичайне, або незвичайне. Тим часом Маульвюрф підвівся з-за столу.
"Тож мусите йти сі мною!" – прорік він досить велично й попрямував до дверей.
Ізабелла підвелась зі стільця і трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повісивши її на спинку. Шлойма пішов останнім. Маульвюрф котився попереду й натиснувши кнопку ліфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли двері ліфта зійшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дістав з кишені маленького ключика і встромив його в одну з кнопок на панелі, знайшовши відповідну шпарину. "Дивно, я ніколи не звертав уваги на те, що у ліфті театру є ще й така кнопка", — подумав Ецірван, спостерігаючи ці маніпуляції. Тим часом кабіна ліфта рушила униз, та рухалась трохи довше, ніж звичайно, їдучи до першого поверху.
"Ми їдемо у підвал…" — чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очі під лоба й перебігаючи поглядом зі Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. – "Навіщо?"
"Так!" – Маульвюрф усміхнувся. – "Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе і є мій неспотіваний хіт. Закольотники у тругій стсені с'являтимуться не з-за лаштункіф, а с-піт семлі, с-піт сцени. Я тсе притумав уночі…" — режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. – "Після того, як пішоф від тебе."
"Ти ще міг думати про постановку?" – Шлойма не прикидався, він був щиро здивований.
"Я уфесь час тумаю про тсе." – Маульвюрф прибрав посмішку з обличчя, а ліфт зупинився і відчинився.
Перед ними лежав підвальний коридор, давненько і брудненько штукатурений, з запилюженою цементною підлогою. Режисер впевнено пішов уперед, звернув за ріг, у довше коліно підземелля і пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бігти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементній долівці, роззираючись то під ноги, то навкруги. Праворуч у стіні виявились металеві двері з непрозорим віконцем і номерним замком на них. "Прямо сейф якийсь, а не двері." — встиг подумати Шлойма, та ще вхопити краєм ока англомовну табличку, що починалась великими літерами "ATTENTION!". "Ото вже європеїзація, чорти її хапай, через присутність у місті двох сотень чужоземних – ха-ха, переважно польських солдатів, навіть у підвалах театру вже з'являються написи їхньою общепонятною…"
Тим часом вони вже досягли кінця коридора. Маульвюрф потягнув на себе ще одні залізні двері й усі троє опинились у великому кубі майже порожньої зали, де лише попід стінами стояло кілька дерев'яних лав, а металеві сходи вели кудись під стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й показавши очима на люк угорі, урочисто прорік:
"Ми піт самою стсеною. То є хіт до оркестрової ями!.."
"І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж мені – знахідка…" – Шлойма вже починав мерзнути і згадав, що зранку з'їв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснідати.
А Маульвюрф, перейшовши на рідну німецьку, заходився пояснювати Ізабеллі, як саме вискочать на сцену озброєні заколотники, коли її героїня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефірі інтерв'ю з ватажком терористів. Георг вимахувався руками, як вітряк, Шлойма вирізняв з його скоромовки лише "лінкс" та "рехтс", та ще часом "цум байшпіль". Ізабелла покірно кивала головою й підсипала своїх запитань швабським діалектом. "Яка вона дошниплива, ця німецька порцелянова лялька" – з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собі здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-під споду випливла згадка про дозвіл на в'їзд туди, за стіну, про клопоти, з усім тим пов'язані, випливла й усе пояснила. "Ага, ось чому я дратуюся…"
Дратуватися й нервувати і справді було від чого. В'їзд і виїзд поза межі Стіни (а в Шлойминому випадку йшлося саме про виїзд) регламентувався Тристоронньою угодою про Західний сектор і був украй складним. Через кожен з двох пропускників на схід, а містились вони в місцях перетину стіни й вулиць Соборної-Ленінської та Бандери-Московської, дозволявся необмежений і безперешкодний проїзд як громадян СРУ, так і громадян Західної України. Важалося, що вони проїздять транзитом, і це полегшувало всі процедури. Але для мешканців самого Західного Рівного існувала величезна кількість обмежень та заборон, — мусила ж навколишня, "оточуюча" в найпрямішому значенні цього слова, СРУ якось покарати цих запроданців-відступників, котрі окопалися прямо у них під носом, під прикриттям ворожого війська. Щоправда, військо було переважно польським (одна рота десантників) і зовсім ледь-ледь німецьким (взвод технічного обслуговування і кілька офіцерів-консультантів), що втім не заважало компартійній ровенській газеті "Червоний прапор" називати західний сектор міста не інакше, як "окупованою територією".
(Продовження на наступній сторінці)