Після сніданку й до обіду я мав вільний час, протягом якого блукав своїми апартаментами, наштовхуючись по кутках на світляні написи: "Кінець житлового сектора! Дальший прохід заборонено!" А над дверима ліфта миготіли рідкі кристали секундоміра: "До початку виборчої процедури залишилося стільки-то секунд". Табло було шестизначне, і коли я вперше вступив до підвалу з ліфта й роззирнувся, воно показувало щось понад 250 000. Двері ліфта зачинились, і відлік увімкнувся автоматично. Аж понад чверть мільйона секунд було дано мені на роздуми. Вони, ці секунди, миготіли й танули, вже наступного дня, як я розумію, крайня двійка ліворуч перетворилася на одиницю, а згодом і на нуля, зеро, рахунок пішов вже не на сотні, а на десятки тисяч. Так я колись в довготривалому відрядженні, змучений відсутністю дружини, перепившися пива, забрів до секс-шопу, до індивідуальних кабінок. В кишенях було повно монет, і я нажбурляв їх у щілину, як видавалося, трохи не дощенту. Засвітився екран, пішов фільм, але я 'майже не міг його дивитися, погляд мій увесь час перескакував на табло лічильника, де миготіли мої гроші, зменшуючись, провалюючись кудись у темряву, у небуття, гроші, перетворені на секунди екранної дії, на цокання давнього механічного дзиґаря, час, рух, плин, лет...
А тепер у час перетворили мої роздуми, мою самотність. Десь далеко над головою була поверхня планети, гори, пустелі й океани, міста, автостради й люди, люди, люди... Ці люди щохвилини чули моє ім'я і чекали моєї дії. Чи, можливо, це я зараз так думаю. Може, вони й не згадували, і не думали про мене. Просто жили собі всі своїми життями, і що їм було до того Великого Вибору, що я його мусив незабаром зробити, натиснувши одну з двох кнопок на пульті в Залі голосування: зелену ліворуч за бабайців чи синю праворуч за мамайців... Чи, може, навпаки? Стільки пройшло вже часу, що й призабулося... Так-так... Зелена мала бути ліворуч, синя — праворуч! Та байці хотіли добробуту всім, а мамайці — процвітання для кожного... А десь далеко-далеко наді мною, високо-високо або навіть глибоко-глибоко, бо ж навіть по інший бік планети жили, ходили, дихали, чекали на мене моя старенька матуся, моя дружина і троє діточок моїх, Лоло, Боло і Міоло, вісім років, одинадцять і п’ятнадцять. Щоб повернутися до них, я мусив зробити Великий Вибір...
Я таки зробив його. Але про це трохи пізніш. Все по порядку. На все свій час...
На табло ліворуч з'явився другий нуль. Повсюди в моїх апартаментах засвітилося пронизливе синє сигнальне світло. Близько трьох годин залишалось мені до Великого Вибору. На ту пору я вже остаточно втратив усіляку орієнтацію в часі. Спав, дрімав, коли заманеться, краєм вуха вловлюючи металеві голоси дикторів, які читали мені передвиборчу інформацію. Та в останні десять тисяч секунд це читання було припинено. Я мав час зосередитись і визначитися остаточно. Натомість я заснув, від перевтоми нервів, від самої нестерпності думки, що ось невдовзі я натисну одну з двох кнопок, і у світі остаточно запанує одна з двох сил. Мене зморило, і я задрімав у фотелі перед маленьким столиком, бо ліжко моє після того, як я прокидався і вставав з нього, на день ховалося у стіну. Розбудило мене пронизливе диринчання і червоне миготіння нулів на табло:000 000! При вході до мого помешкання вже розчахнулися сріблясті двері ліфта, й червоний напис над ними наказував: "Увійти до ліфта!" Я підкорився. А що я мав робити? Що я міг вдіяти супротив?
Несподівано для мене ліфт поїхав не вгору, а вниз, на іще якийсь секретний, невідомий поверх, 38-А, як з'ясувалося. Хоча могли ще існувати й 38-Б, і 49-Ю, звідки мені знати. Зрештою, воно й нецікаво. Все вже скінчилося. Тож я продовжу свою розповідь.
Виборчого статута я знав напам'ять. Але знати й розуміти — це не завжди одне й те саме. Тож коли двері випустили мене на поверсі 38-А й зачинилися, я з жахом усвідомив, що тепер вони відчиняться тільки після того, як я зроблю вибір. Великий Вибір. То ще йшли останні хвилини, коли я не знав, що ніякого вибору насправді немає.
Я йшов Виборчою Залою, що виявилася доволі слабко освітленою і з низькою сіруватою стелею. Йшов по білій пунктирній лінії, намальованій на підлозі. Нарешті лінія вперлась у металеву стінку Виборчого пульта. І я підвів очі. На пульті була тільки одна кнопка.
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ.
ДІЯ ДРУГА
Декорація, та сама, що й була.
СТАРИЙ: Я зробив це. Я зробив це на сьомий, чи на восьмий, чи на двадцять восьмий день перебування у Виборчій залі. На той час я вже нічого не розумів і не тямив. Я вже був осліп від голоду і спраги. Так, від безводдя я осліп. І що найстрашніше — я не пам'ятаю момента, коли я зробив це. Але я дуже чітко уявляю, неначе й не себе, а якесь чуже, стороннє тіло, — як воно підповзло наосліп до пульта, як мацало його пальцями з відрослими за тиждень нігтями, як підтяглося, ковзаючи руками по металевому краю і через силу вдарило по кнопці. Все.
Отямився я вже у ліфті. Після того, як кнопку було натиснуто, двері ліфта розчинилися, і я, мабуть, заповз туди останнім своїм зусиллям. Ліфт підняв мене на вищі поверхи. Тоді ще працювало енергопостачання, й шахта не була ;
завалена. Ліфт мене вивіз на тридцять восьмий поверх, саме до тієї квартирки, в якій я прожив три останні доби перед виборами. Я поповз прямо і наштовхнувся на маленький столик з залишками сніданку, що я його неохоче | поколупав виделкою в той останній, вирішальний день. Це мене й порятувало. | Я перевернув столика і по підлозі визбирував шматки запліснявілого за тиждень тоста. Великий синій пластиковий термос з гербатою не розбився, і я випив цю загуслу, вже смердючу рідину, як найсолодше вино в світі. Потім лежав нерухомо на підлозі й набирався сили.
Коли я більш-менш прийшов до тями, то злякався, що осліп остаточно. Навкруги панувала така цілковита темрява, що я навіть власного тіла не відчував. Був якийсь час безплотним духом. Але поворухнувся — і тіло повернулось, огорнуло пропащу душу поколюванням, щемом і болем. Сягнув рукою до кишені, клацнув запальничкою. Все стало на свої місця — я перебував у тому самому житловому секторі, тільки світло повсюди вирубилося. Я вже розумів, чому. Поповз вперед, принагідне визбируючи крихти сухарів по підлозі, спромігся видряпатися на крісло і довго-довго безпробудно спав.
Прокинувся знову від голоду, але вже нормального, людського, а не того, який вивертає нутрощі спазмами. Спробував не повзти, а ходити, тримаючись руками за спинку стільця, якого сунув перед собою по підлозі. Зі своєї сорочки змайстрував факела, намотавши її на ніжку іншого стільця. Факел цей більше чадив, та все ж давав хоч трохи світла. Я зіп'явся на столика, що стояв під продовольчим ліфтом, виламав дверцята і поліз угору, на запах їжі. Кухня виявилася близько, лише одним поверхом вище, і я, пам'ятаю, розкривав дверцята шаф та холодильників і пожирав холодний сир, пив сметану, потім натрапив на слоїка з консервованими ананасами, проковтнув солодкі кружальця майже не розжовуючи — й мене вивернуло просто біля холодильника. Тіло уникало смерті, як тільки могло.
Я довго жив у темряві, доки не налагодив автономну підстанцію, там-таки, поруч із кухнею. Тут взагалі все розташовано досить зручно, видно, що саме на такий випадок і будувалося. Але енергопостачання недостатнє. Наприклад, не працює водогін. Я переходжу тут з поверха на поверх, залишаючи по собі переповнені смердючі унітази. Продовольчі склади є на кожному поверсі, але вмиватися доводиться мінеральною водою. Тому я рідко голюся, а іще рідше влаштовую собі ванну. Воду для цього треба гріти в електроказані, а він страшенно виснажує акумулятори. Та й після цього свого запису я довго сидітиму в напівтемряві. Але все це не важить, зовсім нічого не важить.
І все ж таки підготувалися вони ґрунтовно. Тут, у цьому безкінечному підземеллі є все для виживання. Незліченні запаси харчів нагромаджено в рефрижераторах. Кілометрами тягнуться склади натільної білизни та верх-нього одягу. Величезні зали відведено під казарми з рядами однаково застелених двоповерхових ліжок. От тільки виживати немає кому.
Коли я налагодив енергопостачання, в одній далекій звідси кімнаті знайшов відеотеку й телецентр. Камери кореспондентів останніх вістей спромоглися записати справді Останні Вісті. Зі стаціонарних штативів на вулицях, на вершечках телевеж і дахах найвищих хмародряпів, з надувних куль атмосфер-них зондів та бортів космічних супутників, які ще й зараз, напевно, ширяють навколо планети, мертвотно поблискуючи металом своїх зовнішніх деталей, — камери побачили й передали на вже безлюдні телецентри це величне видовище: палахкотіла зелено-коричнева Африка, вирували озера й невеликі внутрішні моря, а на сході чорною обвугленою плямою вигоряв Китайський океан. Міста не горіли — вони просто кришилися на порох, розсипались від подиху гарячого вітру над ними, сірим піском западали, неначе носи в сифілітиків. І десь там, у тому кришиві, хаосі, у тій попелястій імлі, можливо, востаннє волали передсмертним криком і моя добра матуся, і моя дружина, і троє діточок моїх — Лоло, Боло і Міоло, п'ять років, вісім і дванадцять, перетворюючись на смерть, на попіл,, на ніщо...
(Продовження на наступній сторінці)