Гаїна бере із стенду новинок останній нумер літера-турного журналу… І завмирає з несподіванки. Її оповідання! Як дивно бачити своє їм’я друкованим! Наче це хтось інший писав, якесь воно краще, кожне слово ваговитіше. Рік валялося по редакційних шухлядах — і от диви! Не всі ті, кого вона огулом називає "суспільством", викидають її за борт. Навпаки, оборонці українського слова хочуть мати її серед себе. Цей, що видрукував, не побоявся на зборах голосно сказати те, що Зіна й інші шепотять в кулуарах: чому це в Спілці письменників запанувала російська мова? Навіть галичанин, поет Стружак, перейняв цю цинічну моду… Це ж наша зброя — слово, — казав, звертаючись до отієї Талабунової зграї, що й запровадила панування російщини в стінах Дому літератури. — Ми повинні її шліфувати, а не упосліджувати. Українська мова повинна бути й мовою нашого щоденного побуту… Гаїні аж на душі полегшало, як вона почула таке сміливе не-чуване, та ще й з уст секретаря комсомолу. І як він не боявся? А може тому й не боявся, що він комсомолець. І от, диви! Він і Гаїні руку простягнув.
І Гаїна прикипіла очима до сторінок. Невже це писала вона?
13
Вільний козак! Не приходить більше Майя. Микола може виспатися і з свіжою головою прокинутися. Його скити, — перші запорожці, січовики й вершники, — мають собі тепер надійного адвоката перед судом історії.
Не довго думаючи, Микола знімає з них туранське та іранське походження. Вони такі ж близькі до Ірану, як і всі ті незчисленні племена, що гасали в неозорних степах Евразії та викохували в буйних травах шляхетну кінську породу, а в горах Балкан, Уралу й Алтаю видобували металь. Вони такі ж рідні Іранові, як і Греції, дарма, що греки не впізнали своїх близьких родичів. Хіба Сократове обличчя не нагадує степового скита з Солошиного сагайдака? А чи й нашого мудрого українського діда-пасічника?
Микола хоче дивитися на весь процес у сукупності, не розтрачуючи уваги на деталі. Уявляє це він собі так, як наче б бачив на екрані квітку: за кілька хвилин квітка сходить, виростає, розцвітає, в’яне, всихає. Багато сходить квіток, багато народів і самобутніх культур зроджуються і, проживши свій вік, зникають…
Так і ця Миколина "квітка". Може й будяк, — але ж і будяк свою красу має. Греки-сучасники бачили скитів у вигляді будяків.
"Все скитське плем’я руде, як вогонь, — кажуть вони в один голос. — Гнівливі, вибухові, кровожерні, грабіжники. Вони непостійні й поривчасті, в гніві своєму задирливі, нестримні, а як дратуються, то до люті. Нещадно розрубують ворога. Привчені до взаємного грабунку, негостинні. Всі суперечки вони звикли вирішувати зброєю, а кінчають бійку кров’ю. Сміливі безмежно, стрільці бездоганні, а стріли їх затруєні…
Микола лапається рукою за своє волосся. Хвалити Бога, воно в нього не руде, як вогонь, а каштанове. Але проти сонця воно таки відливає міддю. А в дядька Федора таки справді руде волосся, як старе золото… Ой, скитський мій рід, скитський!
"Перед грізними полчищами цих варварів, — читає далі Микола, — нічого не встоїть, а звичаї їх дикі, наче звірячі... Скити, що за Істром (Дунаєм), — скаржиться грек, — перейшли через лід, вдерлися в римську землю, перейшли Тракію, розграбували всю Европу. Другі ж скити перейшли Танаїс (Дін), вдерлися в сусідські землі через Вірменію, напали на Евфратську землю, пробралися до Керестії, пройшли Кілікію, перебивши невимовну кількість людей." Доходили до Альп, Італії, Мезії, Іллірії, кочували на Райні… Бо ж скити вважають спокій нещастям! "Не тільки європейські царства, а й у Азії нема народу, що міг би один на один помірятися із скитами. Від цього кровожерного народу можна врятуватися тільки одним: якщо під ними лід проломиться, коли будуть переходити Істр. Скит сідає на коня й летить, куди хоче. А як в дорозі голодний і нічого не знайде, то бере кров із жили свого коня…"
Миколин дядько, Федір, теж кохався у конях. А до землі — ані-ані! Як посилав дід у поле орати, то Федір так огинався, так викручувався!
До всього того, — вглядається Микола Мадій у портрет предка, — оці огнисто-руді, бородаті, з довгим волоссям скити, вони ще й неймовірні п’яниці. "Вино вони пили нерозведене…" Певно, спирт? Вони веселились із таким буйним бешкетуванням, що ввійшли в приказку у греків.
Але це ж також скити: "Абії, скитське плем’я — най-справедливіші з усіх людей на світі", — переказує Гомер богові Зевсові думки. — Вони не їдять м’яса тварин і взагалі нічого, що живе й дихає, а живляться самим молоком, сиром і медом. Вони дуже бідні — і тим задоволені. Майно їх — те, що на возі, а хат їм не треба, тому не вважають дім за цінність. Самі нічого не мають, а дуже гостинні. Випадковий подорожник у них стає дорогим гостем, — не знають, де посадити, чим догодити, з хати не випускають... Все в них спільне, крім чаші й меча. Вони не торгують, а міняються. Не мають ніяких запасів і не думають їх нагромаджувати.
Так, є всякі скити. Одні — кровожерні варвари, а другі — благочестиві, ніколи не скривдять живої істоти. Такі ще лімнеї, себто озеряни, що живуть за Пантікапом. (р. Інгульцем). Вони живуть у повстяних вежах, їдять молоко кобилиць, і все майно у них спільне. Спільна родина, спільні діти. "Коли скит хоче помилуватися з якою жінкою, то він тільки вішає свого сагайдака перед її вежею, — щоб знали та не перебаранчали."
Десь за високими горами в підніжжі верховин живуть ще інші, аґрипеями звуться. То ті не то що м’яса, а й молока не вживають. Харчуються лише плодами дерев. Вони не мають ніякої зброї, і ніхто їх не кривдить, бо вони вважаються святими. Коли сусіди між собою посваряться та комусь пощастить утікти до аґрипеїв, то той вже врятований. Ніхто тут його не зачепить, ніхто не видасть...
Або ж гіпербореї… Про них стільки леґенд ходить! Материзна богів, святе плем’я, міста їх — оселі праведних. І вони не їдять м’яса, лише плоди рослин і дерев. Десь там таки й данубії живуть — ці також не їдять м’яса, не обжираються — і підпорядковуються всякому зустрічному. Чи не предки це тих алазонів, що за Геродота несли данину царським скитам? Чи не вони — оті таємничі трипільці, що їх племінні імена залишились історії невідомі?
А тут же поруч і амазонки. Ось кадр: "Прагнучи кари й грабунків, погнали вони скитських коней через чорні нетрі, видаючи бойовий клич на пострах грекам і нащадкам Ерехтея"…
І все це — скити. Одні вбивають своїх старих, що дожили до шістидесятьох років, і ритуально поїдають їх м’ясо та запивають вином, наллятим у людські черепи. А другі — вегетаріянці, святі, праведні.
Пробує Микола пірнути глибше й дістати дно, щоб зрозуміти, — та ще не може.
14
Учора Гаїна сиділа на деннім концерті, на гальорці, сама. Якась їдка утіха в цій бідній самотності. Сьогодні… ось перед нею люстро, у люстрі стареча бганка біля носа галасує: "Мені вже тридцять років!"
Це вже повинно бути таємницею, що Гаїна хвилюється, плаче від кохання. Не до лиця. Ця бганка біля носа повинна додавати сили в її душевному змагу.
Петрусенко зовсім не хвилювала вчора, бо її пісні не для Гаїни. Той голос надто розкішний, могутній, квітучий. А Гаїнина дійсність — сувора тюрма, ізоляція.
Товариські вечірки, танці? Не для Гаїни.
Цілий день почуває вона себе обчухраною, старою, вилинялою. Лізуть у голову пережиті ганьба, приниження, вигнаність… Оце так вона виглядає, як подивитися збоку? "Не хотіла б я стати такою жалюгідною, як вона", — виринає десь із підпам’яті вислів на її ж таки, Гаїнину, адресу. Відповідь на це — порожнеча. Нудьга й порожнеча… і десь ізбоку — задума.
А як задума заволодіє, тоді вона сильна. Тоді — байдужість до свого зовнішнього вигляду, навіть виклик. Оце така я — і мене не обходить, що ви про мене думаєте! Непотрібні ваші прихильності, вони мене обтяжують.
І от увечорі Гаїна знов плаче, трьома нападами. Гірко плаче. Всі почуття зринули знов, гримнули, залляли, зімняли. Вдарив по всіх струнах Пагуба. Важко боротися з ним — і допустити в серце не можна. Стільки ваги зразу налягло. Гаїна розхвилювалася так, що мусіла покинути все й піти геть. А він — хоч би що! Прийшов, як наречений, і сів напроти. Вона не хотіла помітити й з годину просиділа, поки якась сила не підвела її очей. Дивиться. Зеленим місячним блиском. І не збирається ховатися з цим. Зацікавлений, трохи здивований, трохи задуманий, трохи втихомирений, дуже добрий погляд.
Що вона має робити? Одне: не помічати. Не поспішати туди. Ця чудова сяйна річ, цей красунь із місячним чаром — не для неї.
Це ж якесь мариво, що з’являється-зникає. І місячний блиск також — не блиск місяця, а відблиск сонця, наша ілюзія. А от —Гаїна, мов лунатик, тягнеться до місяця уповні, що висить у небі. Не вона, а вся її істота.
15
Один образ розкриває новий, ще дальший. Такий, як цей Миколин степ, що в ньому розкошує він, відколи вирвався з Майїних пазурів.
(Продовження на наступній сторінці)