— Левку, рідний ти мій! Болить мені! Я ж через тебе стряслася великими бурями. Ти був раз у світах — такий теплопромінний, затишний, ніжний. І ані разу я не замкнулася від тебе. Вірила!
Мабуть, мені доведеться
читати самому
оці думи...
Боже милий! Тяжко мені жити!
Маю серце широкеє — Ні з ким поділити!
Т. Шевченко, "Заросли шляхи тернами..."
Частина третя
І
— Отже, діти мої, — розпочала свою промову Васанта, — я вас зібрала для того, щоб оголосити: наше підприємство розлетілося. Пропоную вам негайно видумати якийсь пекельний плян і підбити, скільки хто має втрат.
Хоч промова явно в жартах витримана, але — як каже Коран: "Коли вже сльози не допомагають, смійся!" Коли тебе обшахровано, видуши, замість сльози, пекельну посмішку.
Нарцис стежить за кожним Васантиним рухом і в тон урочистості запитує:
— Можна слово? Якій акулі дістався наш заробіток?
— "Історія про сіє умалчіваєт…" — продеклямувала Васанта. — Факт той, що як я прийшла по гроші, то вже їх забрано. Жертвою став чи може стати наш "антрепренер" — його викинуть за це з роботи. Жертвою стала я. Ще й вас підвела. Тепер судіть мене, лінчуйте, продавайте з молотка, — я винна.
— Васанто, без жартів… — Мар’яна спантеличена. — Ми вже нічого не дістанемо? Що то за темний тип?
Але Нарцис не хоче спускати раз узятого тону, він вигукнув:
— А тому — зап’ємо фінал перекладницької кар’єри. Я пропоную за рештки наших попередніх заробітків купити кислото вина. Кислого! І випити за трагічний кінець нашої шляхетної спілки. Ранок мудріший… чи то пак п’яний мудріший за тверезого…
— Браво! Дивіться весело! — сподобалась Васанті ідея.
Така вона була. Як уже крах, то на-всі заставки. Так колись за десять копійок, що назбирали в порожніх студентських кишенях, вони купили собі боже раювання. Ішли вони тоді з Кубуча на Хрещатик засмучені, пригнічені весною, обернені в себе, голодні й без надії щось змінити. На Костельній тоді ще не було будинків, горби не закривали потойбіччя Хрещатика. Але вони нічого-нічого не бачать, все у місті — не для них. Навіть оці принади для дітей, у будці біля входу на Володимирову гору їм недоступні. Навіть десять копійок для них — розкіш. І так захотілося їм маківників, що почали витрушувати свої кишені, назбирали копійок — і мрія здійснилася. Перемога над долею, а не смак солодкого маківника, нагнала на них зливу веселощів. Сміхами заливалися, — самі не знали, з чого. Дивилися на красу, що підносилася по той бік хрещатицької долини кучерявими садами, музеєм в колонах і тополях, публічною бібліотекою — і все це в пурпурових променях. Як же це п’ять хвилин тому не помічали вони цієї краси? — Невже це справді на місці оцих озій — "дому Ґінзбурґа", "Інституту благородних дівиць" — та було так, як тепер десь на Приорці: хутірці в буйних садах, поховані у бганках узгір’їв, ярів, горбів? — А певно, піди в музей, подивись, — на стінах там висять ґравюри старовинного Києва. І то ж він такий був ще до половини минулого століття. На Подолі було місто та на Печерському, а то — ліс, яри й хутірці. Цариця Елисавета, як приїздила до Києва, любила дивитися із вікна свого палацу в Липках на Андріївську церкву над Подолом… — І де це ти все це повиколупувала? — вже заздрить Васанта. — Уявімо, що я читала, це неважливо… А цар Микола І задумав із Києва зробити фортецю із центром у Печерському. Всіх звідти позганяв на Новостроєніє над Либіддю, а своїм купцям, промисловцям, воєнним чинам, урядовцям та поміщикам пороздавав ділянки у лісі, у Липках… А цей наш Кубуч, що ми живемо в ньому, цей Михайлівський манастир! Ти ж уяви собі, що за княжих часів то був дитинець Ізяславовичів, Володимирових внуків… А тепер ми живемо. — Слухай, ти відчуваєш, яке тепле весняне повітря? Які ми щасливі, що живемо в Києві! А ми й не цінимо… Ходімо, подивимось на Дніпро…
Може й тепер… Як не солодкі маківники, то кисле вино принесе почуття перемоги над долею?
Суд-розправу над "темним типом", що пограбував їх працю, відклали. Нарциса послали по вино, накричали на нього, що не того приніс, потім Васанта сама бігала купити закуски, бо "ці хлоп’ята нічого не тямлять".
Все це робилося з налетом безжурної блискучости, швидкого переломлення в голові звичайної мови на дотеп. Все це полонило Мар’яну ще здавна, бачила вона знову Васанту таку, як колись. Тільки коли-не-коли усмішка її ставала якоюсь винною.
Півгодини — і вже сидять за столом, на швидку руч імпровізованим. Усі троє ще не зросили горла "нектаром богів", виноградним чи з вишневого садка, а розмова вже стала летюча, бистра, повна звивів, гри слова, сміхів…
— "… Вночі на могилі…" — захотілося Мар’яні піснею вилити свій настрій.
— "Стою і дивлюсь…"
— А пам’ятаєш, як ми справді стояли на могилі й дивилися? Тільки вдень… — перебила пісню Васанта.
— Ми йшли до Високого, ти вже вчилась у Києві, а я ще вчителювала…
Мар’яна щасливо дивиться на Васанту. Вернулась давня Васанта, відзвучує. Певно, що Мар’яна пам’ятає.
— Я навіть оце недавно читала про цю могилу.
— Може й не про цю, але то байдуже, — поправила скептично Васанта.
— Ні, саме про цю! — боронить честь могили Мар’яна. — Трапилась мені одна книжка, з докладним описом історичних пам’яток Київщини. Я, звичайно, почала про наші місця шукати. І знаєш… Ту могилу, де ми стояли, колись уже розкопувано, знайшли в ній багате поховання якогось половецького чи печенізького патріярха. Найцікавіше — срібна кадильниця в самоцвітах…
— То напевне мій пра-пра-прадід! — усміхається аж до вух Васанта.
Мар’яна відразу не повірила, але Нарцис — цілком. Васанта безперечно подібна на половецьку княжну. В ній є щось горде, аристократичне, владне. Від Васси Полуботок.
З цим Нарцисовим спостереженням Мар’яна охоче погоджується. Справді, горда. Навіть у рідного батька нічого ніколи не попросила, а як у біді, то не почуєш від неї скарги.
Зате тепер не погоджується вже Васанта.
— Я тому й від імени свого відмовилась, хоч мене в дитинстві й називали так… щоб кому не заманулось проводити аналогію між мною та Вассою Полуботок.
— Чому? — разом залигали Мар’яна й Нарцис.
Про сковзнула та невинна мінка на її обличчі, що
Мар’яна чомусь не любить.
— "Не вернеться козаччина, не встануть гетьмани"… І нема чого в добу соціалістичної революції витягати знов жовтоблакитні ганчірки з усіма аксесуарами…
Але Нарцис начитався Ніцше і пропускає мимо вух "соціялістичну революцію". Він — за вольову, горду надлюдину, за духовий аристократизм.
Мар’яна ж згадала чийсь афоризм, чи не тієї ж Васанти.
— Під сорок років ми топчемо те, що було для нас святіш у двадцять.
— Скажімо, у дванадцять, — заперечила Васанта. — І до сорока ще далеко.
Ні, рішучо щось робиться з Васантою! Що це за посмішка?
— Але половецькою княжною вам все ж таки бути хочеться, признайтесь. Ніхто вас так не називав, ви самі себе щойно так назвали,. — допоминається Нарцис.
— Якби мій батько не боявся заслання на Соловки за те, що він — раптом князь, то я думаю, він би доходив свою титулу, — вернулась до Васанти іронія. — Це, звичайно, жарт чийсь, але батько мій дуже пишався тим, що він — з роду половецьких князів Чагровичів. Так йому розповів один археолог…
— Е, Васанто, ти жахлива! — обурилася Мар’яна. — Чому ж ти мені ніколи про це не казала?
— Бо ти — лепетя! В тебе ніколи нема ні своїх, ні чужих секретів.
— Цей триматиму! Але які докази?
— Гм, докази! Батько дуже любив баскі коні, завжди були вони в нього, як змії. Хоч, крім коней, нічого такого не було, зате завжди мав славу великого багача…
Вона глузує? Оце й всі наукові докази її династичности? На щось же той вчений спирався, щоб вигадати таку леґенду?
(Продовження на наступній сторінці)