І кожен раз від цих слів Мар’яні хочеться ридати. І вона ж не лукавила з долею, і вона ж просто йшла, і вона ж не має зерна неправди за собою… Тепер Мар’яна також не справилась із собою. І хоч новітня її подруга говорить баритоном, Мар'яна відчуває стільки довір’я до цієї м’якої, чутливої й тонкої людини, що навіть не соромно їй своїх сліз.
— Ви не дивуйтеся з мене… Це ж — моє найінтимніше, я ж усе життя думаю над…
Щось таке було в мовчанці Левковій чарівничо-заспокійливе й радісно-поривне, що Мар’яна не зогляділася, як розкрилася навстежень.
— Знаєте, — з жаром поспішала виговоритися вона, — не битви, не походи, не династії мене цікавлять, а історія етично-моральних взаємин межи людьми. Мені здається, що нема різниці між християнським "люби ближнього, як самого себе" — та пролетарським "знищити експлуатацію людини людиною", тільки сучасна формула має менш емоційности, а більш раціоналістичної сухости. Але от і те, і це в конкретному житті перетворюється на девіз "людина людині — вовк". Чому ж така мрія є й чому вона недосяжна? Як є мрія, то в людській природі це закладено? Над цим уперто все життя думаю і всі мої пошуки натрапляють на слід, що неминуче приводить до історії, а вірніше, доісторії. Та це тепер нікому непотрібно, навіть інститут археології перейменовано на інститут матеріяльної культури… А як я де писну, то мені зараз кажуть: "Чого це ви з своєю християнською мораллю носитеся"?.. Така то я непотрібна… — обірвала сама себе.
Вони ще й досі стоять, зіпершись об поруччя сходів, дивляться в зелений яр, на золоті верхи Лаври, на синє шовкове полотнище Дніпра. І як ця багата різноманітність перед очима складається в один ґрандіозний краєвид, так і розмова їх многогранна. Кожна тема притягає багато нових, а все обняте довірливістю без задніх думок та великою взаємоповагою. Від цієї невимушености розпросторюєшся, виникають недумані ще думки, як сам із собою, тільки помножено. Мар’яна відчувала, що Левкові не смішні її дитячі клятьби самоуком продовжувати свої студії.
— І яка ж то я смішна, мабуть, вам, — нарешті, похопилася Мар’яна. — Ходімо звідси, а то я ще раз розплачуся.
— Навпаки, я дивуюся, що ви така… завзята…
— Я? Завзята? Це ви щось не те сказали.
Мар’яна вже знов примкнула трохи душу. Не розкаже ж вона, які то люті розпачі на неї нападають і таке інше… Та Левко зате признається їй у своїй малодушності. Він же не тільки аґроном, але й трошки шкрябає. Дитяча п’єса дістала премію на конкурсі. Але він не зважиться покинути роботу, і зрештою все життя тільки збирається до чогось великого. Мар’яні можна позаздрити за її сміливість.
— А ось і моя хата на курячій нозі. Вранці тут десь зозуля кує, луна розносить по всій вулиці.
Серед палаців у мавританському, ґотичному, ренесансовому, барокковому та конструктивному стилях, серед багатоповерхів з каріятидами, серед гаїв-садів — хатка Мар’янина. Зелені й червоні квадратики майоліки не всі ще повипадали з горішнього канту старенького будиночка й визирають з-за столітнього липового гілля.
І знову щось на Мар’яну напало. Присутність Левкова діє на неї так, що вона хоче без кінця говорити. Оцей її будиночок виріс колись у лісі, кругом була звичайна пуща.
— Ще як я оселилась тут, перед фасадом було багато дерев, навіть родюча груша. Нащось вирубали. А я тремчу, щоб і ці останні дві липи не зрубали… То ви мене проводили, а тепер я вас проведу через рештки пущі, наш внутрішній двір-ліс, де понаставляли вже будинків.
Вивела Левка аж на Банкову, до будинку "Морське дно". Химери й наяди з риб’ячими хвостами, надуті жаби, риби, позплутувані в неводах, Нептун із тризубом, та інші дива морського дна нап’ялися до неба, а біля цього будинку збігала стежка серпантином до Франківського театру. Ще не пустила Левка, поки не розказала, що до недавнього поруч із театром був вишневий садок і пасіка, а цю дорогу навпрошки зроблено за революції, бо це був приватний сад біля будинку "Морське дно". Ще вчора стояла тут німфа з відбитими руками й чекала бризків водограю… А тепер уже її нема…
Вже давно попрощалася з Левком, а все ще уявою говорила з ним, розповідала. Водила по тому ще Києву, в якому було чотириста церков. Лісовою дорогою йшла з ним від Софії до Лаври. І вночі не могла спати, ввижалися їй видива тисячолітнього життя Києва. І вдосвіта прокинулася у екстазі, з почуттям великої полегкости, пекучої радости.
Що вислухала її людина. А вона ще ж майже нічого не сказала!
XXVI
Ілюзія повна.
Наче вони й не переставали бути студентками, щойно вийшли з Кубучу й чимчикують до Дніпра. А куди ж поспішає киянин у вільний час? На пляж.
Тільки сьогодні маршрут товаришок трохи змінений.
Минають кам’яні сходи до переправи на лівий берег, минають Михайлівський Узвіз, що серед гаю, минають Андріївську білу церкву, що зривається летіти в небо. Минають присадкуватий, загублений межи подільським лябіринтом Братський манастир чи пак трудову школу. Сіли в трамвай, переповнений такими ж, як і вони, та й приготувалися їхати так із годину. Аж до Пущі, що цього десятиліття згубила свою другу частину назви — Водиця.
Пуща-Водиця! Скільки поетичної старовини криється в цім слові. Уявляється справжня пуща із зубрами та ведмедями, заповідник якогось київського князя. А десь у надзвичайно затишному куточкові б’є джерельце, заросле комишами по один бік. По другім же — чистий пісок, блакить і залива сонця.
Та не в цю Пущу-Водицю їдуть вони сьогодні. У дачну місцевість Пущу, сосновий рідкий ліс, розміряний правильними кварталами. Вулиці звуться лініями й таки справді такі. Межи соснами мріють старомодним кокетством різьби дач і санаторій. Оце й уся Пуща.
Приятельки надумалися поїхати в Пущу тому, що Васанта цими днями зустріла в глухому закутку якогось страшного розбійника з клинком чорної бороди й сахнулася. А розбишака запитав:
— Як? Це вже ми цураємось своїх старих знайомих?
Як придивилася Васанта, іґноруючи страховинну бороду, а це не хто, як Гнат Загнибіда, той, що повернувся з заслання. Він уже відбув своїх п’ять років і тепер живе в Києві, вчителює. Власне, що не в Києві, а тут поблизу, в Пущі.
Був це давній приятель із студентських років. Вони інакше не уявляли його, як у червоноармійській шинелі й шапці-кубанці. Коли його умовляли зняти вже, нарешті, кубанку, цей архаїзм часів військового комунізму, то він відповідав: "Принцип вищий за все! Я — кубанський козак". Втім, батьки його живуть десь тут поблизу, у Броварах. Багато вузликів приятелювання було з Гнатом, багато! Гната варто побачити.
— Але стривай! — згадала Мар’яна, як уже зійшли з трамваю і ввійшли в соснові посадки. — Це ж ми матимемо втіху і з "золотокосою феєю" побачитися? Ґульбіс же напевно цвяхами прибила до себе Гната. Вона ж і на заслання до нього їздила…
— Та вона тебе загризе, як побачить, а Гнатові голову відірве! — потішалася Васанта.
Вони пізно про цю обставину згадали. Вже підходили до будинку, з вигляду школу. Тут, напевно, живе Гнат.
Гнат, звичайно, їх не сподівався. Він сидів під сосною, заглядав у книгу, колись чумакуватий парубчина, а тепер асирієць із загадковою борідкою клином. Біля нього бавилася мала дівчинка.
— Ну, стережись, Мар’яно, зараз тобі Ґульбіс пообриває коси! — голосно сказала Васанта, замість привітання.
— Заходьте сміливо! Ця екзекуція вже не загрожує нікому, — відповів подібним привітанням і Гнат.
— А що? Ерна вже тебе завоювала остаточно?
Це був легкий натяк на колись подряпану Гнатову фізіономію за дружнього Мар’яниного листа.
— Ні, навпаки, Ерна зо мною не знається.
— Все таки… Невже вона не прив’язала тебе навіть своєю самопожертвою?
— Ось тільки дитину прислала мені, поки вона зайнята своїм грузином.
Ні, це неможливо! Як це сталося? То треба було так довго завойовувати, ревнувати, їздити на Соловки, щоб тепер?..
Розгублені від такої витівки "золотокосої феї", обидві не знали, що й сказати.
— Так оце твоя Пуща-Водиця? Де Пуща і де Водиця?
Ніяковість першої хвилини вже минула. Сиділи на траві й зав’язували розмову. Біда тільки, що крім одної теми, всі інші від першого дотику кришилися. Про інститут згадували, спільних товаришів… Як не на засланні, то невідомо де. Про Гукус — знов завмирання теми, щось не видавлювалося з уст. Все це — політика, а про політику Гнат не має охоти говорити. Одна тільки тема й була вільна.
— Дивлюсь я на вас і думаю: поженилися ми з жидівками, а свої дівчата зосталися.
— Ти одружився, а ми ні, — воно щось одне на одне вийшло, — покепкувала Васанта.
— А он… гібрид… — показав рукою Гнат на дівчинку.
— Бо родина це, мабуть, не жінка й чоловік, а батьки й діти, — Мар’яна скрізь носиться із своїми думками й тут не може стриматися, щоб не помудрувати. — Який нікчемний зв’язок, де не подивись, між чоловіком і жінкою та який непереможно одвічний між поколіннями.
— Ти, здається, радий, що вона відчепилася, а дитину, проте, любиш? — більше стверджує, ніж питає Васанта.
— Я зроблю з дочки кубанську козачку…
(Продовження на наступній сторінці)