Струнка, тонка, висока. Діяна. Вона має особливу, оригінальну красу, — так їй часто кажуть. Втім, Васанта дотримується своєї думки. Обстрижене смоляне-лиснюче волосся, густе, важке й тверде, стріпується все разом, як вона повертає голову — це так… Може навіть розріз очей… але овал! Що знайшов той маляр, що переслідував її, аж поки не намалював? Тоді відчепився. Казав — різьблений раз у віках овал. А Васанті здається — який простий, круглий, невиразний! Як корж! Васанта ненавидить свій овал, свою вульґарну рум’яність, якої й зігнати нічим не можна.
І вона сіла біля дзеркала — навести трохи брови, щоб ушляхетнити своє безвиразне обличчя.
Отже, сьогодні неділя. Кожне має свою компанію, а її десь розлетілася. Як не візьме себе в руки, то розкисне. І тоді, в глибокій депресії, ще раз захочеться накласти на себе руки. Почне верзтися усе те, що вона гонить від себе, вирине знову невіра в свої сили, безнадія, оце теперішнє бездоріжжя… Ні, треба хоч зовнішні шори міцно тримати. За зробленою посмішкою все ж хоч якась подоба внутрішньої освітлює дух. Хто це казав? Здається, це Мар’янин афоризм.
Навела брови. Так… А що?.. А що, якби так підчервонити трохи уста, злегка? Поправити трохи їх? Подивитися, чи гарно їй.
Але Васанта зразу ж відкинула цей по дум. Вона колись ненароком зареклась будь-коли класти на уста фарбу. Не знати, чому вирвалося їй: "Ти будеш фарбувати губи, а я — ні!" Тепер мусить дотримуватися свого зароку, хоч тоді були ще зелені обидві, шістнадцятилітні.
Проте, таки шкода, що вона Кучерявого прогнала. Хоч він і "гомо-приміґеніюс" але от би прийшов, знову словесні рапіри і відчуття, що таки вона, Васанта, перемагає, увіч глумиться над партнером. А він дурнувато посміхається і також почуває себе добре. От і було б з ким згаяти день. Не думала б про своє в повітрі становище, про свої безплідні заяви, безконечне очікування й оббивання порогів.
І так безцільно вбирається Васанта, чепуриться. Мусить хтось бути, що милувався б нею. Тільки той грубіян гадає, що вже як дав роботу, то й купив.
Згадавши про роботу, вона трохи бентежиться. Здається, що не встигне вона вчасно перекласти, може б справді поділитися з ким? Мар’яна охоче взяла б. Це був би досконалий привід помиритися. Друзі не пам’ятають зла. І тепер знову вони однакові. Так доля їх веде, щоб не відставала одна від одної, щоб котра не вирвалась наперед.
Однак, сама перша чи піде вона до Мар’яни?
Поки Васанта вбиралася, плян підіспів. Вона йому просто накаже. Телефонна будка на розі, телефон у нього на столі.
За годину висока, ставна, струнка як Діяна, сиділа Васанта в човні з Кучерявим і кепкувала з нього, що не має самолюбства й прийшов. Після того, як вона його прогнала.
XXV
"Прощай, світе! Прощай, земле, неприязний краю! Мої муки, мої люті в хмарі заховаю!"
Мар’яна відчуває втіху оновлення, співаючи не яку, а саме цю пісню. За нею наверталася відразу "Для всіх ти мертва і смішна…" Олесева, але Мар’яна ще й ще вертається до Шевченкових слів, бо в них було джерело її дивної онови. Наче з тими дієзо-бемольними звуками відходили від неї люті муки пригноблення, вступала в силу ясність думки, гострість сприймання, радісне відчуття своєї незвичайности, великої долі й неповторности.
В ці дні великої повноти Мар’яни знов бачить світ і себе в особливому, відкритому тільки їй одній, сенсі. Вона наче разом із Тарасом з-за хмари споглядає цю дивовижну Мар’яну, що заплуталася в безвихідному лябіринті сучасности, а звідти, з височини, дуже добре все видно.
Тарас тільки із неприязною землею прощався і далеко від земної атмосфери не відлітав. "А ти, моя Україно, безталанна вдово, я до тебе літатиму з хмари на розмову…"
Мар’яна ж відірвалась від земної атмосфери, вщерть виповненої змістом, від своїх сільських родичів, і опинилась у стратосфері, в світі порожньому для неї, у місті, сама. Закон притягання не діє, бо ж світ міста — безповітряний простір. Закони міста для Мар’яни не чинні. Місто не неня, а мачуха Мар’яні. Мабуть, не до цієї мачухи Тарас звертався, просив: "Прощай же ти, моя нене, удово-небого! Годуй діток. Жива правда у Господа Бога…"
Ця удова-небога й сама не має тепер чого їсти, не то що нас годувати. Сама її земна сфера висаджена в повітря.
А Мар’яна — ошаліла комета між світами, що її, за зухвалу сміливість шукати власну долю-дорогу самотужки, покарано трьома карами.
Що перша кара — замість прогулянок по століттях і тисячоліттях, приставлено її вимірювати міліметри для манометрів. Що друга кара — благословення самоти обернене на люте пригноблення. Що третя кара… ах, добре їм усім говорити, Славі й іншим, вони не знають психіки того, котрий завжди без грошей! Бо якби Мар’яна мала за що поїхати в екскурсію на Кавказ, то напевно повернулась би без сліду пригноблення і нудьги.
І Мар’яна з гнівною експресією на останньому рядку далі співає найвідповіднішу їй сьогодні пісню.
Порадимось, посумуєм,
поки сонце встане,
поки твої малі діти
на ворога стануть!
Пливе човен по Дунаю
один за водою.
Пливе човен, води повен —
ніхто не спиняє,
може б спинив рибалонька,
та його немає.
Гойдається сюди-туди,
аж серденько мліє!
Без весельця пливе собі,
куди вітер віє...
Т. Шевченко, "Човен"
Частина друга
І
І досі ще нічого Мар’яна не знає про того "не такого, як усі" вродливця із очима великими й затаєно тужливими. Він працює в цьому самому цехові, але по обідній перерві невзабарі скидає свого синього робочого фартуха й о другій годині відходить. Без фартуха він стає дещо звичайніший, а проте не такий, як усі оці смертні, на виду в яких не написано жадної думки понад буденність.
Адже ж є іще студенти тут — всі вони не мають цього повіву тонкости й загадкової нетутешности. І якби Мар’яна не чула, що його називають Яшкою, що він до них обзивається жидівською мовою, то думала б, що афганський белудж розмотався із своїх білих завоїв чи небомешканець впав у цех манометрів просто з зірок.
Справді, можна дивитися на нього цілими годинами, як на мистецький витвір. І шкода Мар’яні, що вона бачить його не на екрані чи сцені з глядацької залі. Тоді це споглядання було б безкарне.
Чи це лише досконала пропорційність рис обличчя з великими очима, — чи й справді за тими вабливими чарами криється щось дуже й дуже цікаве?
Мар’яна цього не хоче знати. Їй здається, що вона от ішла безконечні віки довгими давлючими темрявними коридорами, лябіринтами без виходів, — і раптом опинилась у неозорій залі. Неосяжна оком у глибочінь і височінь, ще побільшена грою самоцвітів, заля та сповнена фантастичних видив і марень. Ах, дай їм волю, Мар’яно, це ж єдине, доступне тобі! Чому безкраї гнітючі склепіння — для тебе, а ось ця мить, оце сліпуче видиво залі — не для тебе? Прийшло щастя, п’яній від нього, розкошуй!
Біда тільки, що безкарно цього не можна робити. Жан Кристоф (чому надала йому ім’я Ромен Роллянового велетня?) не був ні картина, ні кінокадр, він швидко помітив Мар’янине сновидне розглядання його та, здається, і її саму.
То були мовчазні фіялкопрозорі палахкотіння, протуберанці на сонці. Лише тому, що в цехові був той, кому Мар’яна ніколи й слова не скаже, кого відчуває, не глядячи, з ким назавжди роз’єднана умовностями, умовностями, умовностями…
Обережний, напружений, допитливий погляд. Тоді Мар’яна уриває свій і поринає у п’янке марення, у емоційну екстазу, де нема ні думки, ні образу… ні слів, щоб її переказати. Нагірня легкість у промінні сонця чи може почуття духа, що звільнився від оков тіла?
Образ артиста, міраж світлотіні екрану володіє дві години закоханою в нього душею. Цей образ володіє день і ніч, Мар’яна не насититься цією владою над нею.
Але от герой поруч. Усміхається, говорить, шукає відповідних легкому знайомству слів, — і де поділася його влада? Герой хотів би скласти Мар’яні компанію після роботи, та мусить бути на зборах активу цеха. Ні, не тому, що він дуже боліє проривами заводу, а для того, щоб у начальника цеху бути "на доброму рахунку".
І при цьому — запобіжлива, вибачна, люб’язна посмішка. Ні, борони Боже, він не кар’єрист, він завжди тримається золотої серединки.
За п’ять хвилин біля трамвайної зупинки Мар’яна помічає його поруч. А збори активу? Чорт з ними, із зборами, він відмітився й непомітно вислизнув. І Мар’яна від цих слів чомусь відразу зів'яла, спорожніла, вкрилася попелом безсильної втоми та безконечного розчарування. Хоч, здається, слід було б навпаки…
Чи не краще було зоставатися в синьозорих палахкотіннях сонячних протуберанців і не доторкатися рукою міражу? Снігова зимова дорога в безконечність, поруч цей Януш із таїнними тугами сінайських пустель у очах, оця довершеність краси без самозакоханого апльомбу вродливих дурнів. Аж страшно, що герой зійшов з екрану й іде поруч. І ці пласкі розмови! Це — дві людини, справді дволикий Янус. Одна Мар’яну заносить у позасвіти раювання, а друга прибиває до твердих площин згірклої буденної нудьги.
Не сказати б, що не було їм дорогою про що говорити. Але все говорене було штамповане, обняте обручами незначної малоінтересности. Людина все знає, нічим не захоплюється, нічим її не здивуєш, себе не перецінює занадто…
(Продовження на наступній сторінці)