— Еге, ви мене попоганяли четверо діб у поїзді — а тепер "спокійніше". . .
— Хто це "ви"?
Ну, як тільки вона сказала "Максим", — то мені стало все ясно. І куди ділися фотографії Зоїні, і твої натяки, і Зоїна лють.
От уже, не чекав від тебе, що ти справді такий "мальований дурень"! Хто ж так по-дурному сватається? Яка дівчина, що поважає себе, не розлютиться? Вже коли так дуже хотів попробувати щастя, то міг би з нею в Києві познайомитися. А то понівечив дівчині відпустку, на яку вона чекає цілий рік, мене вмазав, себе на глум підняв ...
І найголовніше, — яв цій історії, — якої я й не підозрівав, яка мені й уві сні не снилася, — став головним винуватцем. Зоя ніяк не хоче повірити, що я тут ні при чому. Вона люта на мене, як сто вовків, і я її розумію, — якось навіть страшно стати жертвою такого обману.
Тільки при чому ж я тут?
Я б тобі не писав, бо ні за друга, ні за родича тепер тебе мати не хочу, такого йолопа. Але вимагаю, — яким хоч способом доведи Зої, що я до цієї справи непричетний і вина моя хіба в тому, що необережно поводився з її картками. Всі ті фотографії, які ти вкрав у мене, негайно вишли, а також і ту, що я послав.
От, наробив, а бодай тебе!.. А я тепер мушу все це розсьорбувати ...
Максим Стеблівський Платонові Озеровигу
Любий Платоне!
Я твого лайливого листа одержав і він мене немало потішив. Який же недалекозорий з тебе простак, скажу я по-правді! Я ж для твоєї користи старався, клопотався. Скільки мороки набрався, — на роботу не вийшов, коли проводив її, і тепер маю неприємності на службі, — зрештою, ще й у всьому винен зостався. Та й роби людям добро!
Адже, коли б я справді хотів скомпромітувати дівчину, то чи не міг би я це зробити, — як ти гадаєш?
Але чи не подякував би ти мені, — невдячний бевзню, — що я розкрив перед тобою її справжній, чудесний образ. Я гадав, вона й справді така-сяка, недалека, пуста, — аж бач, ця камея з золотим волоссям таїть у собі незчисленні скарби відданости (і тобі, бевзню), самоповаги й призирства до таких негідників, як я. — Розкішна дівчина і коли ти й тепер її проґавиш, то я тебе перестану поважати.
Ну, чи ти вже зрозумів, для чого я це зробив? Я знав, що ти й цікавишся нею, і боїшся назавжди зв'язати себе, а потім розчаруватися. Знаю я вас, підстаркуватих парубків: "А як ловить?", "А може теє? .. А може сеє..." Та ти ж і сам казав: "Як би так пожити та роздивитися, бо хто його знає, що криється під тими серпанками..."
Ну, а тепер можеш не боятися. Благословляю і прошу не сердитися на мене за цей невинний жарт. Зою ж я якось і сам ублагаю.
Доречі, заїжджав до нас на цукроварню Сергій недавно. Як тобі сказати про своє враження від нього? Він, правда, став поважніший і сухіший, ніж був у нас, але покажи мені людину без вад. Та й ти добрий! Як тільки тебе погладити проти шерсти, так ти й почав шукати вад у людині. Питав я його про ту догану, то він всміхнувся:
— Жаль було, — каже, — але з пісні слова не викинеш. Треба було й було за що!
Ну, а раз Сергій так каже, то, мабуть, він має рацію. Дисциплінка, брат!
Крім того, Сергій, на мою думку, — людина надто середнього рівня, а на плечі звалив собі важку роботу. Де ж йому взяти тієї широти й різнобічности, яких ти вимагаєш від нього? Не забудь ще, — виснажлива, хронічна недуга, з якою він бореться вже давно. А ви там усі звичайнісіньку людину підіймаєте на п'єдестал героя, — і ти так само, вимагаючи ідеалу. Там може кілька підлабузників ахають, охають (де їх нема?) — що ж, Сергій їм може пельку заткнути?
Чекаю листа, в якому прочитаю, що ти вже перепросився із своєю золотоволосою камеєю.
Твій Максим.
46.
Юлія Отава
Туга доходить зеніту, — і після цього буде спустошення, провалля. Як стати безтурботною? Я повинна тікати від себе й нікуди мені тікати.
І на струпах цих наростають слова: не здамся! Нехай мене крутить і викручує на всі боки, а я хочу, щоб при всій силі почуття моя думка була ясна, провідна і вела мене в широкі поля рівноваги, твердого кроку та самоповаги. Крізь провалля й ущелини треба йти мені, як крізь голубі поля.
Так, ця свідомість народилася, коли я зустріла його востаннє. Він ішов і дивився на мене колючим поглядом, закутий у панцер начальника. Як я сміла всміхнутися, тоді на вулиці вітаючись? — так казав його погляд. Ну, то коли він так хоче, —
я не знаючи, звідки в мене таке взялося, подивилася на нього відзеркаленням його ж погляду, — колюче.
А хіба це було те, що я відчувала?
47.
Платон Озеровиг
Я не знаю, писати Максимові, чи ні? Я... одружився.
Еге, так несподівано взяв та й одружився. Годі вже з мене цього втомливого полювання за жінкою. Я знеохотився до цього. Чи не має Максим рації, коли каже, що тільки ідеалісти шукають якихось надзвичайних жінок, а корисніше приглядатися до звичайних. В кожній, уміючи, можна розгледіти своєрідне й гарне. І я не буду засуджувати Максима, коли раптом почую, що він уже розкопав під звичайною зовнішністю якусь дорогоцінну перлину і одружився, — хоч не минуло й півроку, як померла Галочка.
Я, звісно, зробив Зої ту жадану їй поступку. Ти не хочеш шлюбної ночі без загсу? На тобі загс, будь ласка! Для мене це справи ні міняє. Якщо треба наліпити ярлик, запротоколювати наш статевий союз, то по-моєму, хоч од й профанує його, але справи не міняє.
Так, тепер я хочу сім'ї, — багато дітей, дядь, тіток, бабусю, дідуся ... Хочу, щоб у мешканні було шумливо, гамірно, щоб діти гралися, весело билися, а за хвилину знов, помирившись, бавилися ...
Ні, я повинен Максимові написати. Мені цікаво знати, чи й йому так було, коли він одружився з Галочкою. Річ у тому, що поки я не одружувався, — мені чогось не Вистачало. Одружився ж, — прибавилося щось зайве в моєму житті. От, зайве! Де ж знайти ту золоту мірку для гармонійного життя?
Мені інколи хочеться бути самому із собою. Раніше це було надзвичайно просто. А тепер, — завжди При тобі хтось ще є, кому треба відповідати, стежити за течією свої* і чужих думок. Навіть, коли вона заглиблена в свої думки, мовчить, ■— однаково я не сам.
Або хочеться мені кудись піти. Колись, бувало, замкнув кімнату на ключ і нікому не звітуюся, куди я; пішов, де я був. Нікого я не тягну за собою. Тепер же так:
— Хотілось би кудись піти. Може підемо, Зоє, розвіємося?
— А що ж, підемо!
Починається нарада, куди піти. В Зої свої уподобання, в мене свої. Вона до своїх друзів хоче піти, я — до своїх. Нарешті, договорилися.
Починається збирання. Я — за п'ять хвилин і зібрався. Зоя ж іще повинна випрасувати сукню. Потім треба подумати, яке взуття їй сьогодні більш до смаку. Ах, ще ж на примусі докипає компот... А напудритися, а ... Ой, забула почистити жакета!.. Зараз, одну хвилину тільки, хустинку напарфумую!..
Ой, терпцю нема! Вже мені й іти розхотілося. Ліг би на канапі, книжку прочитав.
Ну, от уже й вийшли. Я, коли сам, можу кожну хвилину змінити свій маршрут, — тепер же про це нела чого й думати. Нічого й думати, щоб за півгодини до вистави ненароком завернути в театр. Зоя принципово не ходить до театру, якщо нема заздалегідь закуплених квитків. Я вже знаю, як воно звучить:
— А квитки є?
— Нема.
— Ну, так я не йду ...
— Там купимо!
— Купимо, чи ні, а вечір пропаде ...
Як усе це громіздко, жах! Чи звикну я до цього?
От, коли сам, то причепишся собі хоч одною ногою до трамваю та й їдеш. А з дружиною, — треба невідмінно перечекати кілька трамваїв, поки спокійно, без ризику висіти, зайдеш.
Одне слово, був я верхівець, а тепер став цілим ридваном.
Ні, не сказав би я, що знаходжу в ній все те, чого прагне кохання. В хвилини гніву на мене й Максима вона була розкішна, сама того не підозрюючи. Передо мною наче розкрилася з пуп'янку пишна квітка, на якій ще грають перлини роси, яка запахла, замерехтіла своїми різьбленими пелюстками. Наче ожила статуя розкішної левиці, в якої кожен нерв, кожен м'яз грає. Наче казкова жарптиця, в якої кожна пір'їна мерехтить своєю барвою. Така була Зоя.
Довго довелося мені вмовлювати її, поки вона, нарешті, повірила, що я тут не винен.
І от я вмолив, вона змінила гнів на милість, одружилися ми, — і все скоро ввійшло в свої береги. Внутрішній жар, який (тепер я напевно знаю) в ній є, заховався в ній десь далеко і нічим він не дає про себе знати. Вона його наче береже, боїться розтрачувати.
Бо чим цікавиться Зоя? Нічим особливим і всім уміру. Можна було б подумати, що вона близько приймає до серця хатній затишок, коли вона починає наводити лад у кімнаті, чистити, витирати, стелити різні скатерочки... Можна було б подумати, що вона захоплюється смачними стравами, наливками, варенням, на які вона, за одній їй відомим секретом знаходить час ... Можна подумати, що вона плекає культ своєї зовнішности, коли вона починає священно діяти над своїм обличчям, нігтями, одіжжю ...
Ні, все те не випирає далі позаслужбового часу. Це — додаток до її основної роботи, — стенографістки директора Цукротресту, яку вона вважає за щось неімовірно важливе, священне, недоторкане.
(Продовження на наступній сторінці)