«Мана» Докія Гуменна

Читати онлайн повість Докії Гуменної «Мана»

A- A+ A A1 A2 A3

Так, чи не так, але надзвичайно легко жити, не бажаючи ні від кого нічого. Бездумно пишу з фінансистом Лехом його гори одноманітної кореспонденції і мені від мого внутрішнього жар"^ не нудно це робити. З одній мені зрозумілим іронічним інтересом спостерігаю зальотницькі потуги Озеровича, — з'явився тут у нас такий інженер, перевели його до нас із району. Дженджуристий, провінціяльний чепурун, він здається мені дуже поверховим і банальним. Тільки з'явився, зразу кинув оком — а до кого тут залицятися? І мені, серед інших, випала "честь" бути відзначеною його увагою ...

Ось тільки якесь ніякове, неприємне відчуття, коли доводиться сидіти в приймальній нового заступника директора. Кілька днів уже сиджу я там і не можу зрозуміти, нащо мене призначено туди. За ці дні я записала одне маленьке розпорядження. Люди входять і виходять, деренчать дзвінки, всі заклопотані, — а мені нема чого робити. Препогане почуття! Сам заступник на всіх, і на мене також, дивиться якось більш, ніж сухо — якось іржаво, — наче в кожному підозрює щось. До кожного він приглядається — чи це не той, хто хоче його обдурити? Коли ж він зовсім не помічає оточення, знову проступає той загадковий вираз зосереджености, невитравної думи, що переїдає його. Говорять за все очі — іскристі, багаті, далекі, сині.

Тоді здається, що він зовсім не сухий, не шорсткий, а, як дитина, беззахисний, задушений і безмежно добрий.

І думається мені, що цей сухий жовчний, офіційний вигляд — форма самозахисту, щоб не надумав хто використати цю м'якість.

Коли б тільки одне це — було б ясно. Але в розріз із уявленням про м'якість та лагідність, було щось гостре, як удар меча, в цих синіх очах. Роздивитися на ці очі неймовірної сили мені стало просто потрібно.

Але що це? Здається, я крадькома дивлюся на нього не тільки тому, що незручно не відривати погляду, але й тому, що тягне мене дивитися. Що це за потреба така, — недоречна й непотрібна? Чи не тому, що його оточує якась загадка?

І хоч загадка вабить, я легко зіпхнула, коли керівник справами вдовольнив моє прохання і перевів мене знов до Леха з його одноманітними контокорентами, дебетами й реклямаціями. Там зразу знайшла я собі місце, начальник пляново-фінансового відділу був звичайний, без жодних незрозумілих явищ. Я бачу, чого від мене хотять, і дбаю те зробити якнайкраще.

А може новий заступник не користується з послуг стенографістки через свою скромність? Кажуть, він усе намагається зробити сам. Коли треба розпорядитися, то я сама бачила, він не викликає дзвінком секретаря, а виходить. Кажуть, він якнайменше хоче дати відчути, що з'явилося нове начальство. От у директора безперестань чергуються дві стенографістки і зранку до пізнього вечора мають роботу...

Як би то не було, інколи Сергій Михайлович за мною присилає. І, можливо, він делікатний, але я почуваю себе в його кабінеті не чим іншим, як каламарем. Його помічають тоді, коли треба щось записати.

А може я дуже пильно дивлюся на нього і він осуджує таку сміливість? Але я такий погляд маю. От і Озерович казав, що в мене якийсь заворожений погляд. Дивлюся, поки не зрозумію. Ного я, покищо, не зрозуміла, а зрозуміти якась невідхильна потреба є. Він, такий непоказний, враз на очах відмінюється, фанатичні очі наповнюють кімнату сяйвом і я просто захоплююся цим видовищем. Може це захоплення відбивається в моїх очах? А він може це бачить?

О, це було б дуже прикро! Ні, краще вже не дивитися! Краще менш зустрічати його... Хіба мені мало тих душевних просторів, у яких гуляє моя спокійна душа?

Платон Озеровиг

Не знайду слів, як мені подобається Юлія. Те, що писав мені Максим, не тільки не принизило її в моїх очах, а навпаки. Що ж, не судилося їй стати артисткою, а стала стенографісткою, хіба робота принижує людину? Вона ж і не ховається із цією життьовою невдачею.

Мені подобається, що вона не нав'язується з цим і не ховається. З перших же днів розказала без сорому і без чванства, що вона перенесла тяжку хворобу, їй мало не відрізали ногу й заборонили тренуватися.

— Мені тепер страшно зробити найпростіше па, бо здається, що зараз почнуться ті дикі болі, — сказала вона якось. — Та, мабуть, я вже нічого не вмію.

— А без танцю хіба б ви не могли бути артисткою? Юлія подивилася на мене здивовано.

— О, що ви! Кожна людина мав своє неповторне індивідуальне, чим вона виявляє себе в житті. Для мене це був балет. Коли не стало цього — я видихалася. Ні, вже краще бути стенографісткою.

Я поважаю людей серйозних у всьому, навіть у незначній технічній роботі, а Юлія здається мені саме такою. Лех, начальник фінансового відділу, нею не нахвалиться. А що з тієї людини, яка злегка до всього ставиться? Така й почуттям може легковажити.

Я б хотів із нею ближче познайомитися, та вона часами якась сувора і я тоді її боюся. Як гляне своїми вузькими й гострими очима! Значно легше із Зоєю, стенографісткою директора. Ту недовго й розсмішити, з нею легко зговоритися піти в кіно, чи театр. Та, правда, й глибини ж там нема ніякої. Просто, приємна дівчина з обличчям камеї, вирізьбленим у німбі хвилястого золотого волосся. Оце й усе! А Юлія мене і страхає й притягає одночасно якоюсь неповторною грою всього обличчя, мінливою, як гірський пейзаж.

Смішить і сердить мене Максим своїми порадами. Він, звичайно, як муж моєї сестри, — бездоганний сім'янин, як товариш, компанійський і добряка. Але з його поглядами на жінок я не погоджуюся ніяк, він надто спрощує все. Наприклад, він вважає, що жодна жінка не може встояти перед інтригами ловеласа. Скільки він мені цих історійок нарозказував, коли б тільки Галя знала. Він сам із себе гарний і для успіхів не докладав великих зусиль, — може тому він так спрощено й розуміє все це. І, головне, він навіть у якусь філософічну одежу одягає ці примітивні думки.

Він вважає, що як внутрішніми органами людина нічим не різниться від звіря, так і поведінкою. Ті ж самі закони керують людиною, що й звірем. Це — закони наїдання й розмноження, тільки вони в нас інакше звуться. "Скинь одежу умовностей і традицій з кожного явища й ти побачиш під нею голе тіло голоду й статті..."

По-моєму, це карикатура на людину, більш дурна, ніж зла.

Ніхто не заперечує, що я з того саме матеріялу— кісток, крови, м'яса, — що й оця кішечка, яка вигинає спину біля моїх ніг. Але мій розрив із справжньою твариною давним-давно відбувся, у млі тисячоліть. Я й голод свій, і стать відчуваю інакше, по-людському. Не знаю, як це сказати, але я хочу... Я хочу любити жіночу душу, не тільки гарну форму жінки. А й любов до гарної форми, — хіба це не є глибоколюдське відчування?

Признаюсь, мені колись здавалося, що Максим має рацію, тільки він вульгарно її подає. Під впливом цих думок я й сам одержав кілька легких перемог, але вони мені жодного інтересу до життя не додали, навпаки: не дуже хочеться жити в світі, що вимальовується з-під канви цієї вульгарної філософії.

От Максим чомусь настирливо в листах своїх радить звернути увагу на Юлію, а в Юлії саме й подобається мені те, що вона непомітно якось відбиває мої фліртовні випади й невловна для тих вузликів, за якими починається роман. От і розставляй свої ловецькі тенета, яких мене вчив Максим! Тут потрібна якась інша лінія взаємин. Що годиться для Зої, те не годиться для Юлії.

До речі, в мене є фото з Зої. Вихідного дня ми пішли на прохід по кручах над Дніпром, я мав із собою "ляйку"... Не сподівався, що Зоя так хороше виходить на фото. Чи не послати якусь із них Максимові? Що скаже наш екс-ловелас про цю камею?

6.

Юлія Отава

Ці зустрічі лякають мене, бо кожна дає дику радість. Мене клубками обгортають марення, вони такі, що — нема слів, щоб розкрити їх таємницю. І вони так панують наді мною, що весь світ, все оточення м'якне, тане, стає нереальним. Його заступає те, що твориться в мені.

Сухий вираз, тонкі жовчно затиснені губи — і така задушевна блакить знайшлася для мене. Це було сьогодні ввечорі.

Я вже остерігалася вдивлятися в ці очі, але ненароком, підвівши мимохіть голову від зошита, подивилася. Я згодна, нехай це буде тільки моя фантазія, коли фантазія спроможна так стрясти, наповнити таким сяйвом моє життя. Я навіть певна, що це фантазія — бо просто така властивість цих надхненних очей осяювати.

Променистим, неозорно м'яким, зачарованим поглядом дивився він на мене і не хотів відриватися.

Ні, це я вигадала, це я так подивилася, — але то неважливо. Людина, сама про те не знаючи, дає стільки лункої радости.

Це дуже погана властивість — божеволіти, як я. Але від цього чудесного божевілля не відмовлюся.

От я йду темною ніччю і мені здається, що поруч мене йде людина з блакитним сяйвом. І ми мовчимо. Так чудово йти поруч і мовчати. Ні, розмова пливе між нами, але слів непотрібно для неї.

Це неправда, що він суворий і офіційний. Він чуйний і променясто теплий.

Як він зніяковів! І вже більше не дивився на мене. І я також боялася глянути. От що! Виходить, ця суха й неприступна людина може ніяковіти? Як я могла сказати "суха й неприступна", коли він такий погляд має? І за цей погляд я ладна була застигнути там у кам'яну фігуру назавжди.

Але прийшла якась жінка, заглянула в кабінет і він зразу ж вийшов до неї, через дві хвилини викликав машину й поїхав. Хто б вона могла йому бути?

Де він тепер? Що робить у цю хвилину? Замість того, щоб іти додому, я з чистим серцем пішла б до нього на цілу ніч і ніщо не заплямило б цієї ясности, святої чистоти й прозорости, які пронизують мене...

(Продовження на наступній сторінці)