"День української культури"? Справді, що безнадійніше на фронті, то буйнішим цвітом розквітає українське культурне життя в стінах Будинку Вчених. Навіть видавництво обіцяють. Навіть журнал. Зараз би все німці дали, навіть бити людей перестали. Навіть вільний довіз продуктів до Києва. І або взавтра, як відсунеться фронт на схід, відберуть усе, розчавлять залізною лапою, або капут і німцям, і їхнім щедротам українській культурі.
Але в вогні й полум’ї живеш, — хоч день виграти, й то перемога. Що буде взавтра? Вже ніхто не питає. І так два роки: то воно відляже, то знову нависне над Києвом. А тому Гнат старається якнайкраще увійти в свою ролю, бо вже іншого виходу нема, як стати дияволом.
Що ж, із дияволами їхніми ж методами. Багато різних тлумачень викликає вбивство цивільної особи двома німецькими офіцерами біля опери серед білого дня. Німецьке безглуздя — каже обиватель, і добре, що так каже. Крім Гната і ще кількох небагатьох, нехай ніхто й не знає, що ті два німецькі офіцери — не німецькі офіцери, тільки перебрані наші хлопці, яким доручено було згладити провокатора. Провокатор став відомий тоді, яг упав розстріляний брат голови міста. Тільки один чоловік міг донести на розстріляного, бо ніхто, крім нього, не був зв’язковим для побачення двох незнаних собі людей — київського й приїжджого членів організації. Провокатора треба було згладити. І кілька умів придумали таку диявольську штуку.
Два наші хлопці, що служать при німецькому війську у Львові та говорять досконало німецькою мовою, взяли відпустку на два тижні, перебрані офіцерами, приїхали до Києва і прослідили біля опери провокатора, маючи його фотографію. "Офіцери" зробили своє і поїхали, а тут усі ламають голову, чому і за що німці свавільно занапастили на вулиці серед білого дня людину…
XXII.
Це ж якби не війна, то ніколи не було б таких цікавих зустрічей, таких бенкетів інтелектуального єднання. Але мистці, де б вони не були, — на сході чи заході, — вони мають спільну мову, ніякі збручі не ділили їх ніколи.
Два режисери, один західньої театральної школи, другий радянської, воєнною хуртовиною кинуті одне одному в обійми, закохалися. Ніколи не чули вони один про одного, — а стільки в них спільного, душу пориваючого, проймаючого серце й мозок. Десь колись думалося на самоті, а як однаково! Режисер радянської школи, Віктор, щасливіший. Він мав змогу спробувати свої сили, втілити набуте вміння, хай неповно, у дію. Він має власні постави. Режисер західньої школи, Авенір, не мав де розгорнутися. Ті знання, той талант, та воля творити, розбилися об загумінок кресів. До Варшави не хотів іти й згубити свою українську душу, а український загумінок Польщі не дав розмаху його летові. Розводив бджоли й сад на Волині, та вдивлений був у державне життя на Великій Україні. За ті мрії тяжко покутував: мав тавро радянофіла.
Любов їх почалася з нелюбови до совєтської фальсифікації. Задивлений у омріяну далечінь, прекрасно оформлену для закордону, Авенір із розмахом ударився об зворотний бік, цвяховану дошку, на якій із фасаду красувалися чудові гасла. Почавши з приходом червоних на Волинь завідувачем відділу освіти, він дуже швидко кінчив кар’єру "ворогом народу".
І як ці люди, ці мистці підсовєтські ще можуть проростати цвітом творчости крізь псевдоукраїнський попіл, зберегти свою українську субстанцію, — не може надивуватися Авенір. Адже ж Віктор, як і Авенір, готовий стати попліч до державного творчого життя, а це бажання їх росло в казематах чужих держав. їм обом потрібно своєї держави, щоб здійснити себе. Обоє вони мають нерозмотані кокони задумів. Обом їм тісно в рямцях ідеологій, обмежених чужим диктатом, — і хтозна, кому тісніше. Вікторові, який не мав права глянути, що робиться в світі, який мусів на замовлення партії репіжити, а не виношуване в серці творити, чи Авенірові, який давно виріс із провінціяльних смаків, а мусів до них пристосовуватися, або ж бути зайвим, неприйнятим. Обом їм треба столиці. З них обох упали лахи обмежености і знайшли вони один у одному друга для осуду глупоти, задвірків, провінції, вчорашнього дня.
Не всім треба знати, що ще було в них спільне. І "радянофіл", і "підсовєтський" не прийняли фашизму. їм миле гасло "дружба народів", хоч і яке воно затьмарене та запльоване. Плюють на нього всі, — і наші рідні націоналісти, й щодня совєти. Очищене від фальсифікацій та наклепів, воно — дороговказ. Про те не говориться, але кожен раз воно підказує. Своя держава у дружбі з іншими народами, а не в різанині з ними. Кордони держав мистцям явно заважають.
Чи це можливо? Коли ж усі ті народи, з якими хочеш бути в дружбі, перегризають тобі горло.
От на цю тему й говорять вони, ідучи Володимирською вулицею влітку 1943 року, проходячи мимо Золотої Брами, повз Богданового пам’ятника із двозначно піднесеною булавою на північ. Віктор, Авенір, і ще третій майстер — мистець слова, Аркадій. Авенір пробився крізь заслони перепусток та заборон до Києва, щоб зустрітись із своєю любов’ю та побачити омріяний Київ. А Аркадій запросив їх до опери.
Три індивідуальності, три гострі уми, три складні життьові шляхи в боротьбі за вияв себе. І третій такий самий, того ж хоче — своєї держави. Він за неї боровся замолоду із зброєю, а як зброя зламалася, — словом майстра великого калібру, або ж мовчанням. Цього шлях ще тяжчий, бо тяжко бути не собою і водночас собою. Тепер Аркадій маску зняв.
— Я часто думаю над Пушкіном, — признається Аркадій. — Раніш я заперечував, але може й мають рацію націоналісти, що кажуть зняти з полиць бібліотек на деякий час Пушкіна. Бо справді, кожен москаль хоче загіпнотизувати світ, що більшої сили, як Росія, нема, що велич російської культури приголомшлива, неперевершена, що все інше — в тіні Пушкіна… Це тактика світового імперіяліста — прославляти своє й темнити все інше.
Авенір заперечує. Це — меч, на два кінці гострий. Червива та ідея, яку можна побити її ж логікою. Заборонити? Знищити? Побити? Ми ж протестуємо, коли це на нашій шкурі практикується.
Якраз перед цим Авенір розповідав друзям, як саме на нашій шкурі виписується, що робиться на Волині. Там — щоночі обрії заяскравлені пожежами, німці палять нещадно села, разом із людністю, підкорюють населення десяткуванням, заборонами, виловлюванням у ясир. Там — у відповідь на це — стихійна партизанка, є цілі райони із своєю українською владою і в стані війни з німецькою владою. Дороги в лісах — із просіками на півкілометра в глибину лісу, бо німці бояться нападів української повстанчої армії. Може чули про отамана Бульбу, що засів у волинських лісах? Село за селом, цілі райони — то лише згарища, лише комини стирчать до неба, а всі — в лісі. Поїдьте на Волинь, та й побачите там, що виписується на нашій шкурі,
— Ви забуваєте, — на тлі цього образу Волині іронічно зауважує Віктор, — ви забуваєте, що тепер доба цезаризму. Треба поспішати за модою, як хочемо бути.
— В українців є одна вічна тема: бути чи не бути. Здається, ще ніхто не дав відповіді на неї, хоч кожен має свою.
Одначе, вони підходять. Три майстрі до київської опери можуть зайти так само, якби й до опер столиць світу. Костюм одного пошитий у Варшаві, другого — в Москві, третього — в Києві. Але прагнення їх одне. Яку відповідь має кожен із них на одвічне питання, — чому ми не маємо своєї держави, хоч усе в нас, як у людей? — так і не встигли сказати.
Запрошує до опери, власне, не Аркадій, а його старий бойовий товариш, Роман, Ось він уже стоїть в рожевих проміннях передзахіднього сонця, в німецькій формі, і чекає добірне товариство, з яким не соромно показатися хоч у якій пишній залі. Квитки у нього в руках, дістав спеціяльно в партер, у четвертий ряд. Початок за п’ять хвилин, варто поспішити.
Але при вході трапляється непередбачена затримка. Поліцаєві з бляхою на ланцюгу не досить квитків, він жадає "авсвайсу". Роман уже в залі, але він вертається, — що сталось? Це — його друзі, ось його "авсвайс", він — працівник райхскомісаріяту. Це — його гості. — Ні, поліцай невмолимий. Ненімцям входити заборонено. Навіть актор, якщо він сьогодні не грає, не має права зайти. Це — німецький театр. Так, так, хоча й українські артисти грають, хоч опера йде в українській мові, але театр німецький. Тільки для німців.
— Битись не будемо, — цідить стримано Аркадій, патрицій і аристократ. — Ми забули, що ми не маємо свого театру.
Майстрі, що мали власні книжки, власні постави, знаходили ще слова жарту, ба їдкого гумору, що так не вдався їм сьогодні вечір.
Але вечір мусить удатися! Не часто є тепер можливість зустрітися. Що, якби вони так гуртом завернули до Аркадія на склянку воєнного чаю? Це ж коли то ще буде така нагода!
— Я — з охотою, тим більше, що може вже скоро й поїду.
Аркадій із хвилину дивиться,
— Можу вас заспокоїти. Я хотів їхати до Львова, — перепустку дістати неможливо, поїзди цивільних не возять. Поїзди переповнені фронтовими пораненими.
Ох, і засидівся ж Авенір! Що ж тепер?
— Тепер маємо нагоду продовжити нашу дискусію, — робить невеличку закрутку в розмові Віктор. — Ще й краще. Так хтозна чи був би час. Маже узавтра вже й утікати доведеться?
— О, ще не скоро, — безпечно відказує Аркадій, — Тоді само покаже… У Харкові он молили, щоб узяли на поїзд, а потім гучномовці три дні кричали, що є вагони, хто хоче виїхати. Німців навіть під час провалу не кидає організованість.
(Продовження на наступній сторінці)