«Хрещатий яр» Докія Гуменна

Читати онлайн роман-хроніку Докії Гуменної «Хрещатий яр»

A- A+ A A1 A2 A3

Всі вони, ті, що вертаються останнім поїздом розламаного розпису руху, мабуть, помруть тут не від бомби, а від голоду. До Дніпропетровського все було, як і в мирний час, навіть розносили у вагонах булочки й чай, війна була десь далеко. В Дніпропетровському дихнула на них розпалена паща, захлиснуло виром машин, клунків, несамовитих і розгублених юрб, піших з наплечниками, отар худоби, — все це пливе, пливе і пливе на схід, з правого берега Дніпра на лівий. Не до булочок тут, наші курортники сидять у вагоні голодні, а з ними й Льоля.

Втім, їм усім несамовито щастить. Мало того, що вирвалися із Кавказу і от пробиваються до Києва, мало того, що не розбомбило ще їх поїзду, як оце вони не один уже ешелон бачили на власні очі, — ще й приніс якийсь дядько цукру. Ніс він того цукру повен мішок, а побачивши поїзд у полі, спинився спочити.

— Дайте-но яку торбинку, я й вам трохи відсиплю, — гукнув він навмання до вагонів.

А звідти живо відгукнулися: хто з пригорщами, хто з подолом, хто з чашечкою, хто з хустинкою. Одна тільки примудрилася вийняти наволічку й придбала собі повну.

Дядько охоче всіх обдарував, йому важко нести.

— А ви підіть он туди до заводу, там його гори є! Гибель! Всім роздають, хто хоче, — порадив він зголоднілим курортникам. — А як підете до міста, то там крамниці усе дурно роздають. Наберете собі, чого схочете.

Себто як?

— А так, що сказав Сталін в радіо — все розбити, поламати, які де не є трактори, машини, комбайни. Хліб на пні спалити, — щоб не дісталося німцеві.

А-а, так от що то за заграви на обріях! Палять хліб. Ні, не доїдуть вони додому, розбомбили Київ…

— І ви вже своє спалили?

— А нам не здасться? — запитав і собі селянин, узяв свого облегшеного мішка й потяг далі.

Недалеко відійшов він, правда, та й довелось знов кидати. В небі важко й зловісно загуділи мотори. Німецькі бомбардувальники! Всі з вагонів — урозтіч, у жито. Але бомбардувальники не збираються викидати свій вантаж на мізерний ланцюжок у порожньому полі, хоч і довго ще лежать у житі люди після того, як стихли в небі мотори.

— Шпигун! — крикнув хтось. — Ловіть диверсанта!

Сотні дві голів боязко повистромлювалися з жита.

Хтось кричить:

— Он він! Он! Капелюх!

— Ага, попався!

Капелюх, фетровий капелюх, безперечно диверсант, також удає, що розглядається за шпигуном. От, лукавий! його вже всі бачать, це — елегантно зодягнений чоловік, він зовсім панує над собою й цікаво роззирається навколо, а на нього вже налітають радянські патріоти-курортники, — зв’язати й повести до місцевого штабу.

— Це ви на мене? — здивовано відкидається елеґант від рук патріотів. — Та я ж з того самого вагону, що й ви! Та я ж разом із вами їду з Геленджіка!

Регіт. Регочуться й засоромлені патріоти. Але фетровий капелюх! Але хто ж тікає в жито у фетровому капелюсі, білосніжному комірчику й "при краватці"?

IX.

Впевненою ходою іде собі шляхом чоловік.

З постави можна впізнати в ньому вояка. Але чи то червоноармієць, чи один з ополченців, які тягнуться всіма дорогами до збірних пунктів воєнкоматів десь на тому боці Дніпра, чи просто активіст-колгоспник, що вирвався із Західньої, де будував колективізацію, вискочив з фронтової каші й поспішає додому, — їйбогу, важко відразу впізнати.

Танкіст, — може бути, що зветься він Петро, — не знає, вилазити йому із своєї криївки, чи ні. Вже пересідав він з танка на трактора, з трактора на корову, а все якось обходилося, не попадався в німецькі руки. Дасть Біг, і тепер…

— Гей, товаришу! Почекай!

Чоловік став.

— Чи там не видно німців?

— Німців? — чоловік здивувався. — А тобі німців захотілося? Я йду додому. А ти хто будеш?

— Та от… — зам’явся танкіст. — Як би тобі сказати? Згубився від своїх, а що виткну носа, та все натрапляю на німецьких мотоциклістів, будь вони тричі неладні. Де ж фронт?

— А де? Під Львовом…— навмання сказав чоловік.

— Розказуй! Уже Луцьке й Дубно скосили, вже з Малина каменя на камені не лишилося, а ти ще із своїм Львовом…

— Як ти краще знаєш за мене, то чого ж питаєш?

Вони не помітили, як уже йдуть разом широкою польовою дорогою, танкіст не помітив, як уже все чисто розказав про себе, хай йому біс!

Як почали німці наступати гураганним боєм на наші кордони — виявилося, що в нас нема боєприпасів. Такі ж золоті танки, хоч грай, тільки нема набоїв. Що не розкриєш скриню з набоями, а там сухарі. Із двохсот танків зосталося щось шістдесят, як командир закомандував: "Рятуйся, хлопці"! От і почав танкіст, Петро може, на свому танкові відступати. Однак, танк не хоче тікати, бензини нема, що тут робити? Виглянув — вже німці. Нічого не вдієш — поліз на дерево. З дерева добре видко — німецька кінна розвідка. Петро — снайпер: стріляв — і двох поцілив. Ну, що далі?

— Гайда на конях німецьких, може кіньми втечемо. Коли чуємо — ззаду мотоцикли. Пустили ми коні самі в жито. Блукали-блукали житами — десь трактор гуде поблизу. Тракторист утік, мотор на все поле говорить. Взяли цього трактора, проїхали трохи — відмовив і трактор. А тут знову чути — мотоцикли. Знов наше зверху, вбили й мотоциклістів. Але що з тими мотоциклами робити, як не вміємо їх завести? Мусіли покинути і третій раз у жито. Сидимо та й дивимося: їде німецька моторизована частина велосипедна, за нею — німецькі танки, а ще за ними… їйбогу, наші! От, приєдналися ми до наших, та не надовго, бо…

— Одначе, — нетерпляче перебив слухач дуже довге це оповідання. — Як це ти знову відбився?

— Та нас чоловік із шістдесят пішло в тил німцям, а вони десь позаду нас узялися й кричать: "Здавайся, рус!" Хоч у нас і патронів уже нема, хоч у них і автомати, але бій відкрили. Притиснули нас до лісу, а там із дерева стріляють. Чоловік з дванадцять зосталося, та ось я… Утік. Тепер не знаю, чи німці тут, чи наші. Перемішалося все, як ото буває пиріг перекладений.

— І ти їх, справді, боїшся?

— Хм… Чи боюсь… Вони ж мучать! Відрізують носи, живцем у землю закопують.

— Хто це тобі таке брехав?

— А в газетах написано. Ну, а присяга?

— От, присяга! Що ти, за вільну Україну присягав?

— Та воно СССР ніби не Україна, звісно, — повагався танкіст. — Але проти фашиста присягав я. Як світ та сонце, — не бути йому на нашій землі.

— Е, фашист, фашист! Фашист пройде та й піде, це солдат. А як візьмуть німці Київ, то за два тижні постане наш український уряд. Самостійна Україна, — зрозумів?

— А ви часом, дядьку, не той?.. Не віриться мені, щоб німець та Україну дав.

Танкіст ладен із друга обернутися на ворога. Хто його знає, що за люди тепер шалаються по дорогах. Але відразу заспокоюється, щотільки почув:

— Німець тобі й не дасть. Але Україна буде. Як прийдеш додому, (тільки десь переберися!) то так своїм і кажи. А тепер скажи мені… — чоловік вийняв мапу, — скажи мені, чи ти часом не з Розкішної, бо ми вже доходимо до Розсоховатої.

— А, бий тебе сила Божа! — схаменувся танкіст. — То я вже де це? Вдома, ніби? Я ж бачив сьогодні двох німців!

— Ти мені краще скажи, — не переймаючись німцями анітрохи, питає чоловік, — чи часом не знаєш кого з Розкішної? А як знаєш, то чи не чув там таких Чагирів?

Танкіст задумався. Щось ніби чув колись від батька. Та ніби є там такі, є цілий куток. Але за Панаса... за такого не чув. Може старі люди й знають. Васса? Васанта Чагир? Ні, не знає такої. Та тих Чагирів багато вивезли на Соловки, багато вивтікало. А ви звідки будете, дядьку?

Дядько й не чує. Він тоскно, мов про себе, повторює: "Багато вивезено, багато вивтікало"... І голосніше: "То кажеш, нікого нема, не знаєш? Ну, прощавай!"

Дороги розділилися, одна на Розкішну, друга на Розсоховату, Танкіст довго дивиться услід згорбленій наче, широкій спині, дивиться доти, аж доки не обертається чудний незнайомий і гукає:

— Пам’ятай же! Самостійна Україна буде!

X.

Задуматися є над чим, але порадитися… Ні, нема з ким. Тому Мар’яна ночами не може спати. Зводить рахунки. Це ж — відрізаний етап і все зовсім по-новому починається.

З міста гарячково тікають. Невже думають віддати? Установи ліквідуються, виїжджають, всі дістають платню й кожен ладнається. Кожен боїться, не подумали б, що він… Інші ж щиро якнайшвидше утікають. Це ті, що все мали. Не хотять боронити завоювань, якими користуються широкою рукою?

І Мар’яна шукає свого місця. Шукає і не знаходить. Не хоче бути серед цих утікачів, а кортить її опинитися в самому вирі, кипіти в подіях, що насуваються. Вони ж усі виїжджають і кожен мовчить, не признається, чому.

(Продовження на наступній сторінці)