Обмурзаний підліток старанно лупить консервною коробкою об мур "Гастронома", не зважаючи на жадні світові події, ба навіть на поліцая в касці, із страховинною бляхою на ланцюгу. Другий хлопчак доп’яв десь у крамниці портрети Сталіна, Леніна й Стаханова, показує солдатові. Вояк Стахановим заінтересувався, а Сталінові провів нігтем по шиї. Повісити!
Всі, як і Кучерявий, несуть радіоапарати, які тихомирно лежали собі всю облогу у магазині дитячих іграшок, на розі Прорізної. Тепер, хто мав квитанцію про здачу, а хто й не мав, приходять, любісінько вибирають, який кому до вподоби.
На Хрещатику повно людей, майже святково, ожвавлено, ніяк цьому не заважають купи сміття, серпентини паперу, палахкотіння "Люксу". Кожен шукає ще якогось атракціону, бо вже пожежі, грабунок, повінь німецьких моторів промиґалися.
— Кажуть, у Києві тепер тридцять німецьких дивізій, — оповідає Галина почуте на вулиці.
Всі ці тридцять дивізій ще й досі пливуть невпинно через Хрещатик. Рябіє в очах від цих довжелезних величезних вагонів, на вісьмох колесах-гусінях, що крутяться, як електричний варстат. На Хрещатику ще не було кому зняти монтовані радянські фотоплякати з героїчного фронту, і німецькі вояки під час зупинок пильно вивчають їх! Досі вони бачили червоних бійців тільки отакими, як оці полонені, що бредуть посеред вулиці — опущені, голодні, зарослі, перебинтовані.
На все інше німецькі солдати не звертають уваги. Хай собі горить, хай собі розлітаються шматки паперу й попелу з того полум’я, хай усі двері й вітрини побиті, хай звідти вилазять якісь личини, хай ніхто не гасить, тільки розтягають. Новим господарям байдуже. А втім... Це ж і є гасло Сталіна: бий, нищ, пали, розбирай, — щоб не дісталося ворогові. Чого ж іще та наївність, Галина, обурюється?
— Та підіть собі хоч книжку яку виберіть он у книгарні, все одно згорить, — підбиває Кучерявий на грабіж і Галину.
Галина зовсім не в тому настрої. І чого це так стане, що от, раптом, нічого не треба? Світ прийшов до кінця. Почався якийсь новий. Все стало твоє, а тобі нічого не треба.
Кучерявий — навпаки. В ньому сидить біс діяльности, він дивиться на це все, він обурюється.
— І чого українці чухаються? Не беруться до діла? Вже ж пора було б показатися, гей, другий день! А безладдя й досі.
Не поспішаючи, пробираються вони поміж гамірною юрбою. Біля Прорізної, військового готелю "Спартак", збився густий натовп, напирають на грубий ланцюг. Споглядають якесь диво? Диво те — звичайний вісімнадцятилітній німчик у червоній краватці, як наш піонервожатий. Він походжає в прямокутнику, обгородженому ланцюгом, фамільярно поляскує по плечі тих, які хотять зайти за ланцюг. Обмацує, чи нема зброї, а в перервах заскалює око до дівчат, удає, що хоче витерти їм нафарбовані губи своєю хустинкою.
— Це комендантура... Чи як то воно в них? "Ортс— комендантура"? Це сюди мають з’являтися полонені. Та хто хоче перепустку на виїзд.
Постояли й вони. Досить демократично. Наші зараз би навидумували цілу систему перевірок та перепусток. Які вони безпечні, ці німці! Чекайте, що це за об’ява?
Вони стоять під білим папірцем, де надряпано: "Вхід вільний тільки українцям". Що це воно таке? Безкоштовне кіно. Чому ж не всім? Це може починається діяльність того таємничого українського уряду? А їм, Кучерявому й Галині, так незвично це, може навіть і несмачно.
— О, вже й у нас є вища раса!?
— Бо Україна для українців—огризнувся Кучерявий.
Але хоч і так шовіністично запрошують, цікаво подивитися на їх фільми. Галина вже відчула себе в другу мить українкою.
— Може зайдемо?
— Чи маєте із собою пашпорта?
Галина пашпорта з собою має. Але… Вона розгорнула другу сторінку й показала.
— Ви — русская? — не стямився Кучерявий. — Я ж думав, що ви українка, хоч ви й смалите завжди по-кацапському. Але ж ви — киянка, ваше прізвище — Полтавченко. І раптом — "русская"!
— Ну, от… І до кіна вже мені не можна?
— Та, мабуть, і без пашпорта можна пройти, — махнув рукою Кучерявий. — Не пропадати ж безплатному кінові…
Та в цю мить побачили вони таке, що й кіна розхотілося. Під трісками, цеглою і склом лежала рука з п’ятьма годинниками. Тіло, якому ця рука належала, було присипане грузами. Безформенна руїна замість вітрини ювелірного магазину, там далі порозкочувалися персні, брошки, намиста… Воно вабило й відштовхувало. Приманкою й жахом.
А-а-а, це ж і є те місце, де під час грабунку вибухло й поховало сотню людей! Всі ходять, дивляться — і всім байдуже.
— Ну, хто куди, а я потяг додому! — дивлючись десь у себе, промурмотів Кучерявий, і, не попрощавшись, швидко заховався межи юрбами.
IV.
Може найкраще, що є в Києві в усі часи, це ота невелика розміром, але враженням безмежна площа поміж царським палацом, небом, Маріїнським парком, а тепер ще й палацом Верховної Ради УРСР. Вона розганяється, розбігається, щоб скочити у Дніпро, — і зустрічається з небом. Це небо й поширює її розміри до безмежности. Хочеш підійти до неба, — і раптом у ногах вулиця, ще нижче — синій мінливий сувій Дніпра, за ним піски, луги, ген-ген далека лісова Чернігівщина, нова безмежність…
Посеред лискучого асфальтового паркету цвітуть пурпурові кани. Умиротворяюча лагідність синьобілої гармонії ліній архітекта Растреллі в перспективі передпалацової площі, Грандіозна імпозантність модерної архітектури українського майстра, Заболотного, і темнозелень, розцяцькована золотом та багрянцем парку.
Сьогодні тут одна тільки невеличка зміна: над палацом Верховної Ради майорить свастика... і хто це вже побив тут вікна, повисаджував двері? Кани так само цвітуть, площа так само біжить до неба.
Мар'яна з Галиною стоять на самому краєчку площі, там, де зустрічається вона з небом. Не порохно розбитої Козлівки, не заворожені синьожовті трамваї, що як спинилися 17-го вересня, так і досі стоять унизу на набережній Дніпра, не димарі Подолу, не заливні луги поймають в цю хвилину їх увагу.
Дивляться вони туди, куди дивляться ось ці вищі офіцери з решетоподібними кашкетами, такими, як давно колись носили в нас поштові чиновники. Може це полковники, може генерали? Може кадр із кіна? Три представники німецької воєнної верхівки не мріють про таку хвилину, а таки справді стоять на командних київських висотах третього дня після завоювання серця України й дивляться в далековиди на жалюгідні ребра та подерті ажури висадженого Дарницького мосту. Чому ж і Галина з Мар’яною не можуть пристати до гурту київських роззяв, які обступили вищі чини із страхітливими кашкетами та й заводять із генералами розмову? І диво! Розмова нав’язується.
Один вищий чин добірною російською мовою розповідає роззявам, що он там, під Баришполем, більшовицьку армію взято в перстень, жадна душа не вийшла. — Як? Усі ті, що переходили через Київ? — Ті всі, і не тільки ті… Там у тих болотах вся армія Тимошенка згинула. Наше коло замкнулося, їх полляли бомбами зверху. Взято в полон три генерали, з армії зробилася каша. — А чому не пропустили червоної армії? — Бо більшовиків пропустили через Київ з умовою, що вони здадуть місто ціле, неушкоджене, а вони наробили в Києві багато шкоди. — А чи можна вже перебиратися в покинуті мешкання? — Ні, буде розпорядження. Тим часом, увесь Київ зайнятий грабунком. Так скрізь було, так і в Бельгії, і в Голляндії. Всі щось несуть, хоч порожню пляшку, хоч дитячу іграшку, хоч паперовий дашок на лямпу… — А коли буде світло й вода? — Сьогодні — узавтра все буде налагоджене. — А коли будуть відчинені крамниці? Чи знов буде карткова система?
Вищий чин відвертається від безконечних, надокучливих розпитувань і, перейшовши на німецьку, показує далековидом своїм колегам те місце у задніпровій далечіні, на яке дивиться сьогодні увесь світ.
— Гм... "Кожен щось тягне…" Ви чуєте? — Галина штовхає Мар’яну ліктем. — А чому вони не припиняють грабунку хоч би одним пострілом в небо, хоч би одним зверненням до людности?
— А їм нема на це часу. Чули, що зробили під Баришполем? Аж мороз по шкурі пішов. Це, напевно, якийсь запроданець, білий генерал, що дослужився до чинів у Німеччині.
— А чому ви не думаєте, що це — спадкоємний носій німецької воєнної касти, в обов’язок якого входить не тільки знищувати армії, але й уміння говорити російською мовою?
— Вони такі ж, як були і в вісімнадцятому році. Гм... А кажуть, що історія не повторюється… Дивіться! Малює.
Сивий солдат-маляр у зеленавій уніформі вже поставив мольберта й накидав обриси Задніпрянщини,
V.
Кияни надивлялися на німецькі дивізії рівно до смеркання, Але при перших сутінках на вулицях з’являлися зеленаві уніформи й заганяли всіх до хати. "Шляфен, спат…" — майже інтимно приговорювали солдати гульвісам, що вже мали позад себе усю війну. До повного смерку усе стихає, а вулицю завойовує лунке гупотіння кованого німецького чобота та зрідка постріли,
(Продовження на наступній сторінці)