І все, що бере в руки Мар’яна, хоч віддалено, хоч складно й химерно, а говорить їй про сьогоднішнє. Ось: "Вже в VІІ-VІ-му столітті до нашої ери скитська родоплемінна організація складалась із сумісі численних тотемістичних груп". Оце ж воно й те, що здивувало Геродота: як один скитський вождь каже "так", то безперечно, другий на те незгодний. Виходить, ще скити передали нам у спадщину цю зворушливу фамілійну українську рису, незгідливість. Оце ж тоді ми й позбулися ідеї рідного князя-вождя, оце ж тоді й народилися гайдамацька душа, незадоволена чужою безсердечною верхівкою. Вже й не буде в нас ніколи своєї верхівки, що росте з кореня, боронить інтереси всього народу?
Так то читає Мар’яна нариси із прадавньої історії України. Читає про скитів, а завела свої думки он куди. А в цей час летять над Києвом німецькі літаки, їх обстрілюють зенітки. Чи прийде Роза?
Історія говорить, що нема держави без органічної одности, хоч вона одежу кожен раз має іншу, то кревно — споріднену, то релігійну, то національну. Бо ось: стукнула раз груба сила і штучність нашої есесерської спільноти вмить оголилася. Враз розділилася вода й олія. Одні — тільки втікти, другі — тільки лишитися. Ці, що лишилися: одні надіються на національний ренесанс, другі тремтять від думки про гітлерівську загладу. Одні хотять повороту України, другі "єдіной недєлімой", третім однаково, хто, аби "товарів навезли". Хочуть України, — о, багато, вся УРСР чекає її, — але й це хотіння неоднакове. Одні — куркульської, другі — нацистської, треті — комуністичної, четверті, — змінити лише окупанта, гіршого на кращого.
І де ж тут одність? Чи може цей склад опертися ударові? А тут всією парою натискає досконала німецька воєнна машина.
І всі вони, ці розбиті атоми загубленої давно одности, кидаються тепер в другу крайність, у головах хаос, ідеалізують "кума", що другий місяць "стукає у ворота".
А Мар’яні нема радости й від "кума". Хібащо, може ось на деякий час нудьга відійде. Бо певна Мар’яна, що ця безглузда війна коштом України не розв'яже всіх болячок, всіх породжених суперечностей. Як і там "партія веде", — то й однобокість, задуха, страх.
Та занадто велика порожнеча зіяє і в учорашнім дні, щоб за нього триматися. Розчарування наше вилилося в сумний скептицизм, а ця гіркість — у нудьгу, в ту смертельну нудьгу, яка затопила й душила Мар’яну останніми роками.
То хоч через згарища, а в майбутнє! Може де на тій страшній дорозі побачить великодушні індивідуальності, геніїв не зла, а добра, добрих не від немічности, а від сили. Може ті індивідуальності вже бачать, як знайти загублену одність? Щоб не накидав ніхто нікому своєї волі. Щоб ми могли здійснити своє бажання вільно думати у всій своїй яскравості. Подвійно думати — для себе потаємно і як наказано — Мар’яна не вміє. То що ж робити їй? От хоче тепер підвести рису під учорашнім днем і почуває скованість. Вона ще радянська людина, вона не вміє бути вільною, яскравою індивідуальністю. Вона затруєна загальною отрутою, страхом за свою "неблагонадійність" і, не вміючи подвійно думати, намагається благонадійно, а з цього виходить щось пожмакане, бездарне, невиразне. А ще висить над тобою, що ось такий і такий необережний вислів можуть цитувати десь, і сама себе людина закопала ні за що.
Ну, і чи є тут у цій мертвонародженій структурі, де "хто щирий, той дурний", де виживає тільки хижак, або хоч маленький хижачок-гризун, чи є тут ґрунт для тієї омріяної індивідуальности? Де і як розвернеться твоя яскравість? А коли б Мар’яна вміла думати, вона звела б докупи ще не одні думки багатьох років.
Вже смеркає. Мабуть, Роза сьогодні не прийде. А Роза тепер — головне "інформбюро". Вчора ночувала дома. Прийшла і сказала, що справи погані. Дніпропетровське, Одеса вже давно в руках у німців. Як горів Чернігів, підпалений бомбардуванням, люди божеволіли від того пекла. Миколаїв уже тиждень горить і не можна спинити вогню. Ленінград здано. Чи правда? Німці за сім кілометрів від Києва. Чи правда? Так, це правда.
Що ж принесе Роза сьогодні?
— На хліб у Києві запроваджується карткова система. Бульваром Шевченка цілий день ідуть колони на Святошин із гарматами, стрільнами, танками. Узавтра не можна буде вийти на вулицю — гази. Деміївка горить. Біля "Більшовика" упало гарматне стрільно, німці обстрілюють передмістя. Сталін наказав: Києва не здавати, за невиконання — головнокомандуючому розстріл.
— Ну, і що робити? Невже не сьогодні — завтра Київ упаде? — після всіх новин питає Роза.
— Що це у вас таке? Молоко?
— Базар повний. Кругом горять села, а на київських базарах повно всього.
— То ж із околиць виселили!
— Ні, селяни виносять продукти із тих місцевостей, де вже зайняли німці. Німці нікому нічого не роблять, тільки забирають подушки та полотно на перев’язки.
— Розо, ви будете виїжджати?
— Я не можу. Ми покинули в селі сина, у чоловікових родичів. Я не встигла його забрати, як почалася війна, Миколу забито. Куди мені тікати?
Мар’яна зважує.
— Може й справді вам краще виїхати?
— Так мені й директор каже.
Роза борсається. Нікуди не хоче вона, не може, І куди? Чого? Що вона таке? "Совторґслужащая". В другу хвилину вирішує невідмінно їхати. У подвір’ї Київторгу увесь час стоїть напоготові машина.
І що може порадити їй Мар’яна?
XXXIV.
Вісім сильних вибухів підряд стрясли будинок і збудили Галину. Вона ніби вважається на казарменному становищі, має бути оце не вдома, а в науково-дослідному інституті з похідним наплечником, бо кожної хвилини дня й ночі може прийти наказ сісти в машину. Але все знаходилась причина, що треба цю ніч бути вдома. Сьогодні вранці вона має бути в лікаря, ну, так… Вона ж хвора! Лікарі довідок не дають, їм заборонено, але ходити до них на лікування можна ж? І це причина, що вона не може їхати.
Чекає Галина, поки радіо почне говорити. Як мовчить, то ще нема сьомої. Можна полежати. Який смішний учора був Кучерявий! Вони йшли разом до Галицького базару й він просторікував:
— Оці ще мені панікери! Та нас повік життя нічого не візьме! — базікав він біля трамвайної зупинки, як завжди, в доброму настрої й веселому гуморі.
Галині ж нетерпеливилося. Коли б уже швидше надходив трамвай! Що там удома робиться? Сьогодні стрільно розвернуло яму на Васильківській і кругом вилетіли шибки. Кажуть, і на Маріїно-Благовіщенській, на Пушкінській, Безаківській — це що Галина знає. Вже німці в серце міста стріляють. Цілу ніч свистіло й розривалося безперервно — десь недалеко. А інститут ще "працює".
Ну, і хто сказав би, озирнувшись навколо по площах просторого Галицького базару, що відбувається бомбардування Києва? Повно людей, всі купують щось, стоять юрби біля трамвайних зупинок. Бравурна музика гучномовців, марш "По долінам і по взґор’ям шла дівізія впєрьод" .. Вони обоє щойно по хлібні картки ходили, там черга. От, саме гарячка з тими картками. Німець обстрілює місто, а ми виконуємо вчорашнє розпорядження.
— Жест відчаю... — додумується Кучерявий. — Так само, як із цими окопами. Під Пріоркою окопів у вісім рядів, а ці наступають із Деміївки.
— Ну, та як же це воно виходить?
— Виходить, що ми замкнені вже. Нашого війська кругом Києва, — голкою не проткнеш. А Лубні, Ромен — вже в німців.
Галина не військова людина. Їй це нічого не каже.
… — А, може це який стратегічний .маневр? То ж кажуть, — наші вчора жадного пострілу не зробили, щоб не виявити своїх позицій.
— Кажуть багато.
Над головою верещить гучномовець — переможний марш. Як уже надокучило слухати, чекати цього трамваю, як неспокійно! Галині здається, що вона швидше сяде, якщо перейде на другу зупинку, із Степанівської на бульвар Шевченка. Кучерявий навздогін їй кидає:
— Але я, здається, швидше за вас заїду додому.
І тільки зайшла вона за ріг, як засвистіло, грюкнуло— тріснуло, зверху посипалося скло із вікон. Всі юрби попадали, хто міг — тікав. Біг і Кучерявий, біг і кричав:
— Бомба упала! Бомба упала! Бомба упала!
Несли побитих, поранених. Галина із страхом дивилася на те місце, де вона п’ять хвилин тому стояла, а тепер зіяла розвернена яма.
Одначе, радіо мовчить і мовчить. Цікаво, що воно сьогодні скаже? Яке там "направлсніє"? Вчора було незмінно "Васільковскоє". Крізь сон чула Галина "Шірока страна моя родная", то звичайно о шостій годині подається. Щось дуже помалу час повзе.
Отже, поліклініка. Хай дають спрямовання до водолікарні. Як відкрили три дні тому школи, то є ще час і полікуватися. Хай там падають стрільна у середину міста, а ми будемо вчитися, лікуватися, запасатися на зиму дровами.
Не діждавшись сьомої години, Галина встає, збирається, до поліклініки поспішає. Тільки на сходах від сусідки-вчительки чує вона, що вже хоробрі київські діти розпущені. На два дні. — А що передавало радіо? — Радіо вже нема. Висаджено київську радіостанцію.
(Продовження на наступній сторінці)