— Товаришко Петрик! Десь близько тут є якийсь бандит! — Може Дука? Я оце ледве відкараскався, — почав був Тарас.
Але Гапка реготалася ще дужче.
— То це ви? .. То це ви налякали Трахтенберґа? .. Каже,
— сів до вітру, а на нього Дука напав ... Ха-ха-ха ... Побіг у комуну скликати людей. . .
— Що? Тб це — Трахтенберґ? — не повірив у першу хвилину Тарас.
Йому важко було в першу хвилину повірити, бо раптом усе так смішно оберталася... То "той" його просто боявся, як і він "того".
Тарас зайшовся реготом. Як двоє божевільних, стояли на початку вигона й реготалися. Тарас розказував межи нападами сміху, як було, як Ьін злякався, як чекав пострілу, як крикнув: "Стріляти буду!"
— А я ж ось, як бачите! — розвів він порожніми руками. — А що мав робити? Чекати до ранку? Я вже й так змерз.
— І оце вже? певно, думали, що зараз Дука стрілятиме.
— А їйбо! Ну, а чого це ви ходите?
— Я? А повинна ж я знати, що в мене в селі робиться!
— бундючно сказала Гапка і повела своїми ластівками-бровами.
Але, на диво, Тарас не почув у цих словах тієї крикливости, що ще сьогодні била в ніс, як вона промовляла на зборах. За сміхом вона її позбулася.
— А може й чого іншого, — додала вона. — А може я знала, що ви маєте цією дорогою йти. Ось бачите, й удяглася, щоб можна було постояти ... вас почекати ...
— А може й поженихатися?
Диво! Тарас і себе не впізнавав. Після страхів і напружених хвилювань, що так смішно обернулися, стало чогось легко й, головне, так невимушено жартівливо, що він ладен був плести всякі дурниці. Де ж би він отаке ляпнув іншим разом? Де ж би з Гапкою-"далігаткою" в жарти уночі на вулиці заходив?
— Якби то ви вміли! — сказала Гапка. — То й поженихалися б...
— А Грицько хай там чекає! . .
— О! Йому не хватить, чи що?
То це правда, що вона така? Тарас уже чув від людей про цей її "афоризм".
— Але ж ви ... — дрочилася Гапка. — Хіба ви бачите, що коло вас діється? Ви або у небо задивитеся, або собі під ноги. От якби я вам отак сказала піти та й піти собі вигоном, а тоді в поле, — то ви б і злякалися...
Таке приниження було Тарасові не до душі. А ця Гапка піддавала йому чогось охоту до жартів. Він і сам не сподівався, що таке слідом за цим ляпне.
— Ще десь там ходити? А я й тут ось, на очах у всіх, візьму та й поцілую вас.
І сам того не сподіваючись, він закинув їй за шию руку й міцно поцілував.
Гапка з несподіванки стенулася, відступила, мало не виривалася. Але то була одна мить. Вона в другу мить стала за місяцем, а Тараса так повернула, що його всього їй було видно, й вп'ялася очима в нього, щось довго вивчаючи.
— А ви не брешете?
— Як то? — не втямив він, чого вона хоче від нього .. .
— А може це не ви?
— Та певно, що ні! Перевертень!
— Чи ж по вас можна сказати, що ви так смачно . .. цілуєтесь? . .
— Хочете, я з таким ляском поцілую вас зараз, що аж за верству буде чути.
Новий Тарас, але нова й Гапка.
Таку Гапку, коли від неї відлітає "бліже к дєлу", а виступає вона така, як є—жива, невимушена, не обтяжена ніякими забобонами, ні сільськими, ні інтелігентськими, — таку Гапку чогось так і хочеться цілувати. Заглядати їй у вічі, дивитися на ті ямочки, на ту посмішку лукаву, на ті ластівки-брови. І так весело з нею, бездумно ...
А вона думала, що він...
А він думав, що вона така собі активістка, иіо тільки на зборах може кричати, хліб "щупати", та скрізь свого носа тикати...
Розійшлись вони, як зірниця засяла на блідосиньому небі.
Були й у полі й на леваді. Голова сільради повинна знати, що в неї діється у селі.
От, як то спобіжить людину щастя!
VIII.
— Як ви, все ж таки, думаєте? — запитав Валер'ян Климович Кармаліту на черговому діловому побаченні.
— Я думаю, що Дука — мітична постать — твердо відповів Кармаліта.
— Ну, а цей напад уночі після куткових зборів на комсомольця Трахтенберґа.
Слідчий підсунув Карма літі газету "Соціялістична Дри-жипільщина", де було підкреслено червоним олівцем: "Героїчний вчинок комсомольця Трахтенберґа". Було написано так:
"Учора вночі на комсомольця Трахтенберґа, коли він вертався з куткових зборів у с. Марійці, було організовано напад куркульської банди. Тільки завдяки відвазі товариша Трахтенберґа, йому вдалося рішучо розправитися з бандитами й врятуватися."
— Це цікаво! — сказав Кармаліта й подивився на число газети. — Тієї ж ночі щось подібне трапилося й з одним нашим учителем .. . Тільки .. . щось мені незрозуміло ... В Трахтенберґа ж була зброя, чом же він не стріляв?
— Трахтенберґ каже, що тоді прибіг у комуну, як вистріляв усі набої ...
— Він таки кричав: "Ґвалт! Бандити!" Всіх нас побудив, але стрілянини ніхто не чув ...
— Ну, а той ... Вчитель ... Також не стріляв?
— Та в нього ж нема жодної зброї.
— Ну, гаразд!
Валер'ян Климович ще раз перечитав черговий рапорт Карма літи, дещо підкреслив червоним олівцем і сказав:
— Ви не зовсім ясно уявляєте собі Дуб'ягу. Чи не могли б ви пригадати ще, — при яких обставинах і в якому дусі говорив він про жінчиного брата?
— Явдощиного брата? — здивовано перепитав Кармаліта. — А в неї брат є?
— Так. Ви хіба не знаєте? — невинно подивився слідчий на Кармаліту. — Артиста Данила Ференця, засудженого два роки тому, члена СВУ.
Кармаліта був вражений.
— Ніколи він не згадував ні про якого артиста... І в хаті в них ніколи про це не говорилося. Якби був такий, то колись би та згадали. Я ж там свій ...
— Коли ми щось стверджуємо... — добродушно почав Валер'ян Климович. І не докінчив. — Ну, гаразд! Все ж, я попрошу вас позондувати в цьому напрямку. Може які родинні фотографії, чи що?
І пригадавши щось, він додав:
— І ще я хотів вас просити про одне. Напишіть, будь ласка, до наступної явки про Тараса Сарґолу. Ви йоіо знаєте?
— Дуже добре. Ми з ним три роки разом училися, зустрічаємося дуже часто, майже щодня.
— Що він собою являє?
— Так... По-моєму, хлопець ще себе не знайшов. Правди шукає...
— Аз ким він здибається? Які його теперішні настрої? Чи має він зв'язок із батьками, родичами? Щось я ніде не читав його друкованої заяви, що він пориває із своїми батьками й родичами.
Кармаліта задумався.
— Цього не знаю, але мені здається, що він — чесна людина. Себто, я хочу сказати, — на контрреволюцію нездатний. А настрої ...
Знов подумав.
— Він написав героїчну п'єсу про комуну " Вперед*. Оскільки я його знаю — хлопець він щирий і написане відбиває його власні переживання.
— Напишіть і про нього. Так. Ну^до побачення! Не забудьте ж — у п'ятницю, о сьомій годині.
Статистик райвиконкому, він же слідчий ГПУ, він же — безпосереднє начальство Кармаліти у таємній роботі, встав. На знак, що розмову закінчено. Сердечно попрощався з Кар-малітою міцним потиском руки.
IX.
Може тільки одна людина в світі могла б щось сказати Тарасові на його важкі, міцні думи.
Тарас, як учитель, зобов'язаний був виконувати громадську роботу, ходити на куткові збори, роз'яснювати, що таке колективне господарство, розсіювати різні леґенди, що плодилися щодня в селі. Почасти Тарас корився, а почасти виконував громадську роботу з цікавости.
Він увесь час вирішував якусь складну задачу, що з кожним днем, замість доходити фіналу, ускладнювалась.
Тарас уже шкодував, що поспішився з тією п'єсою про комуну. Він уже надіслав рукописа до Бориса Микитчука, найзубатішого критика. Як той не роз лає, то можна буде з нею виступити.
Але тоді, як писав ту п'єсу, він був приблизно в стані жінок-делеґаток перед зборами в комуні! й Явдощиним виступом. Його дуже захопила важка, порожиста історія комуни і він не витримав, знов узявся за перо.
Але життя не таке, як показує його література. Він, не подавши його многогранно, може й збрехав. А письменник повинен бути правдивим.
Тарас, щодня зустрічаючись із селянами, людьми напевно рідними по крові, міг уже добре бачити правдиву картину. Але він її не хотів бачити. То як це воно виходить? Все село контрреволюційне, бідняк "одказує на совєцьку власть"? То як це виходить? Все село "куркульським духом напитане"? Не тільки від батька, а й від першого-ліпшого бідняка почуєш: "оббирателі, злодійська, грабіжницька власть"?
То як це виходить? Якась купка Кольобашок і Чолом-битьків більш відбивають прагнення українського народу, вони ідейніші, ніж оця вся "відстала несознательна маса"?
Може одна тільки людина могла б щось сказати Тарасові на ці всі думи, — Серафим. Може він краще за нього розуміє ці процеси на селі.
Але Серафим, коли починав Тарас про це все говорити, одмовчувався.
(Продовження на наступній сторінці)