Вони дрочилися, вони навмисне намагалися розпекти Нелю, — такий був їх стиль залицяння. Неля не знала, з кого вони кепкують, знала тільки, що їй до сліз часом доходило від їхніх уїдливих жартів... А чи ж вона просить, щоб вони коло неї вертілися? їй значно цікавіше, про що Карло Моор говорить із Килиною, напевно не про такі дурниці...
— Нелю, я вам зараз скажу комплімент, — шукав нової теми, чи жертви, Дем'ян. — Ви зараз подібні до зайця на межі, — не знаєте, чи вам уже тікати, чи ще не час... У вас і вушка полохливо вгору піднесені...
— А де наша друга закохана пара? — шукав ще жертви Кузьма.
Тамара й Борис ішли позад них, також на відстані, щільно під руку. Вони мали також якісь свої таємниці. А може й не таємниці, що ж тут дивного, що вони йдуть під руку, коли говорять про весняні ночі у селі, про аматорський гурток, де Борис грав перші ролі...
Коли компанія вже близько підійшла до Золотоверхого манастиря, звідкілясь виринув Сміянець.
— О, а ми думали, що він десь зник!
— Він "розв'язує світові проблеми, не руште його! — заступився Кузьма.
Справді, Сміянець переживав якийсь незвичайний сум. Він не хотів ні з ким говорити, усамотнювався, хоч далеко не відходив. Так і тепер. Коли компанія замість іти в браму Золотоверхого манастря, звернула й пішла повз високої, масивної мурованої стіни, щоб, обігнувши її, потрапити на дніпрові узгір'я, міські сади, Сміянець, як несподівано з'явився, так і зник у пітьму.
VI.
Кость і Тарас відстали, не помічали товариства, але також завернули за ними в сади. Вони ненароком розговорилися про Дрижиполе й Кость байдужісінько розпитував про сестер, братів, батьків... Він, відтоді, як утік через паркан з батьківського саду, там уже не був. Похвалив, що Тарас "виліз із того болота", добре, що недовго в селі на вчителюванні отягався...
— Я не вчителював зовсім, — спростував Тарас.
Кость здивувався.
— А як же? Яким же чином ти?..
— Закінчив педагогічну школу й восени махнув сюди, — та й усе...
— Цікаві речі! Просто в університет?
— Н, я хотів до іншого інституту, але зрізався з політ-грамоти, не знав, у якому році був випущений комуністичний маніфест. Не знаю, хто розпорядився моєю долею, але за письмову роботу про Франка мене позаочі передали до університету. Я тільки прочитав своє прізвище в списку прийнятих.
— Чудасія!
— Чиста комедія! Були б не прийняли до того інституту, то й поїхав би вчителювати, а тепер... Ні пава, ні во^ рона...
Костя такий поворот справи дуже зацікавив. Він думав, що Тарас вчиться, як член профспілки учителів, як і багато інших йому подібних. В вищі школи приймали тільки ррбітників і незаможників, червоноармійців та за гроші "непачів". Куркульських дітей зовсім не приймали й нещадно їх "чистили", якщо вони десь пролазили.
— Яким же ти чудом учишся?
— Я... я... член комнезаму... — признавався Тарас.
— Ти? Яким чином? — розреготався Кость.
— Ну, правду ж кажу, не знаю! 1— мало не заплакав Тарас. — Ось уже вдруге хтось присилає мені з Дрижиполя картку члена комнезаму. Проходила оце чистка й стара картка була недійсна, я вже думав, що ця брехня, нарешті, з мене звалиться. І от перед самою чисткою хтось знов пересилає мені через інститут цю кляту картку.
Тарас вийняв з парусинового портфеля жовтогарячу цупку картку, де чепурними літерами було виведено ім'я, по-батькові й прізвище Тарасове.
— Я себе глибоко зневажаю, — схвильовано додав Тарас. — Я — безвольний, ганчірка! Хтось думає, що ущасливлює мене, а я через цю ведмежу послугу зв'язаний, фальшований і не можу поворухнутися, скинути з себе брехню. Я несміливий став, я боюся товариства... Ти уявляєш собі, яка це мука?
— То що простішого? Верни картку й діло з кінцем!
— Кому? Кого маю втопити за його доброту? А сам куди? Назад у Дрижиполе? По що? А вчитися? — засипав обурено запитаннями Тарас.
Кость задумано вдивлявся у задніпрянську далечінь. Становище хлопця було трагікомічне.
— А власне, що ти злочинного робиш? — раптом спитав Кость. — Чи це крадіжка, чи вбивство? Чи підлота супроти особи? Чи може супроти держави? Хіба державі буде гірше, коли ще один юнак здобуде освіту?
Спинився й Тарас. Господи, це ж правда!
— І ти не знаєш, хто тобі присилає документи?
— Я думаю на одного чоловіка. Ти його не знаєш, він у нас з'явився недавно, був спочатку продкомісаром, а тепер — секретар партійного районцвого осередку Дрижипільщи-ни. Він у мого старого націоналізував дім і завів самого до списків нетрудового елементу. Твоєму старому також не; дав права голосу...
Кость пропустив мимо вух про свого старого. Він ляснув Тараса по раменах.
— А чи ти не думаєш, що той невідомий — такої ж думки, як і я? Він тебе добре знає?
— А якже! — здивовано скричав Тарас. — Хіба в Дри-жиполі можна не знати одне одного? Господи, скільки ми місячних ночей безсонних разом згаяли? Він, сестра його, щебетушка Тася, твоя Олеся, моя Галя, київська Ніна... її ти також знаєш, це нашого дядька, що весь час жив у Києві, Осташенка дочка... Скільки пісень разом переспівали, скільки нафілософувалися!
— Е! — розсердився Кость. — То чого ж ти мовчиш про місячні ночі? Ну, як тут замішані місячні ночі, та ще якась може дівчина... то... То краще не лізь нікуди із своїми признаннями...
Він ще щось хотів сказати, але тільки додав:
— Місячні дрижипільські ночі... Срібна дорога в чудесну далечінь, зелена тиша, мрійність до болю...
А Тараса борола якась гнітюча, жахлива думка. Він судорожно стискав скроні долонями:
— Боже мій! То це якась кругова брехня, вже не моя власна. Не можна допускати молоді куркульського походження до науки, — але обходами, хитрощами, підробленими документами — можна... давати деяким дорогу. В що
вірити? І бути певним, що то — абсолютна істина. Все, все має два обличчя. Одне показне, а друге...
— А ти думаєш, — засміявся Кость, — а ти думаєш, що всі члени КНС навколо нас — не з підробленими документами? Де це їх стільки, незаможників, зразу набралося?
— Але це — вопіюща суперечність...
— Життя мусить складатися з суперечностей, інакше воно застоїться й загниє.
— Яке мені діло? — сердився Тарас. — Нащо я маю нівечити душу, весь час почувати себе злодієм, щодня, щохвилини чекати викриття? Раз куркулям не можна вчитися, то треба нас зробити вантажниками, шахтарями, чорноробами... Нащо я маю стояти жебраком під їдальнею АРА? Якщо я не маю права бути господарем землі, що посідали здавна мої найдавніші предки...
— Це ти з погляду державного, чи партійного виходиш? Чи свого власного? — здивовано запитав Кость.
— З погляду суспільної справедливости. Якщо партія покликана проводити справедливий суспільний лад і має куркулів за найбільших ворогів цієї справедливости, то й я повинен так думати. Я ж не ворог своєму народові і мушу хоч би й собою пожертвувати на гній, аби нарід мій був великий... Якщо моя суспільна порода для держави зло, то я хочу вийти з неї, а як це неможливо, то хочу прийняти свою гірку долю від справедливости народньої...
Тарас так вірив у справедливість партії, що не відрізняв державної справедливости від партійної. Кость сказав на це зовсім глумливо:
— Який ти смішний! "Народ, народ!" Не "народ", а ^пролетарі усіх країн єднайтесь!* Диктатура пролетаріяту — основа основ. А ці твої ^справедливости*, *народ", "аб-солютна істина* — давно вже пішли в архів... Тобі ще треба політичної азбуки навчитися, я бачу... Хазяїн народ, але робітник, батрак, бідняк. Зрозумів?
Тарас розгубився.
— Ні! Як народ, то народ, а як кляса, то кляса...
— Та певно, що кляса! А то — " народ*!
— То може Дмитро — нечесний комуніст, що постачає мене фальшивими документами?
Кость узяв Тараса під руку й повів по доріжці.
— Ех, не понюхав ти ще пороху й диму... Ходімо додому! І я б ото роз'їдав себе оцим інтеліґентським самокопирсан-ням? Вчишся сьогодні, — ну, й чудесно! А хто фальшивий, — ти, чи держава, чи суспільство, чи партія, чи твій Дмитро, — розберемо в міліції...
4. ЩЕДРОТИ ВЕЛИКОГО МІСТА
І.
При всьому цьому "самокопирсанні", не зважаючи на голодуванння, Тарас якнайширше користувався щедротами великого міста.
Він ревно старався ніде нічого не пропустити. Його все обходило: філософія Сковороди — на засіданні філософського товариства. — чергове засідання математичного товариства, виставка археологічної комісії, демонстрація етнографічних музичних матеріялів, — о, Господи... Старий Демницький з довгими козацькими вусами, такий з дитинства знаний! О, Господи, їх дрижипільські лірницькі заспіви й вуличні пісні, та домашні прабабині Лукіїні, — за великі дорогоцінності тут видаються! Сама Академія Наук над ними розпадається й науковими виданнями випускає.
"Анонс! Ювілей сороклітньої діяльности Марії Занько-вецької. Виступає сама ювілянтка..." — рябіють всі вулиці афішами. І Тарас ламає голову, як потрапити йоцу на "анонс". Хочеться йому до сказіу побачити славетну артистку, може вона вже востаннє виступає, а грошей у нього нема.
(Продовження на наступній сторінці)