Тарасик нерішучо взяв записку в руки й не наважувався її прочитати.
Вони також усі притихли і дивилися з якоюсь надією на Тарасика.
— Може... Може б ти, Тарасику, заніс цю записку їм?.. Бо ми боїмося... Ми ще опівдні її знайшли, але...
Тарасик, нарешті, зважився і прочитав: "Папа! — писав Костик, — Не вважайте мене більше своїм сином, бо я від вас іду назавжди. Костик." Як же це нести таку записку?
Але всі вони так просили, так просили! Вони бояться папиного гніву, бо папа в гніві страшні і стають, мов божевільні, все ламають, б'ють, ганяються по хаті і по дворі за всіма, головою об стіну б'ються...
Тарасикові навіть стало цікаво, як це Автоном Кіндратович здуріє. Він уже за ковбасу й не згадував, а стрілою помчав додому.
— Дядю Автономе Кіндратовичу, тьотя ваші казали, щоб я віддав вам оце-о! — одним духом випалив він.
Автоном Кіндратович зацікавлено взяв у руки записку. Через хвилину руки ці затряслися, очі налилися кров'ю, він змів рукою чарки й тарілки перед собою на столі.
— У-у-у! — поранено завив він. — Змій! Люцифер! Ісча-діє геєни огненої! Будь ти проклят!..
І не встигли всі второпати, що сталося, він уже вискочив надвір і, як вихор, мчав через усю площу додому.
Якось страшно було наближатися до Нечіпаєвої оселі. Звідти лунали страшні крики, благання. Там було якесь пекло.
Ставало страшно. То ж уже було з ним, як перша жін-ка-вихрестка померла, що він сказився і потовк образи, а потім тікав у самій білизні полями до Розумниці...
— Чи він казиться? Чи вже сказився? — питали одне в одного у Меркурієвій хаті.
— А може ходімо та розборонимо?
— Борони Боже! Тільки піділлємо масла у вогонь... Вів скоро переказиться...
— Господи, що ж вони винні, як хлопець утік?!
Так скисло раптом свято масляної, хоч весело і радісно починалося. Посилали Тарасика ще по вино у льох, але воно вже нікого не тішило. Ще не смеркло, як уже всі розійшлися.
Мама зітхала чогось і прибирала сліди забави, тато ліг на топчані горілиць, і насунувши шапку на голові, почмихував:
— Чогось холодно в голову! Подивись, чи там щілько причинені двері...
— На, Тарасику, винеси в льох, — загадала мама. — Та гляди, не розбий!
Тарасик усе помагав мамі. Оксанки не було, а Галя й Федько були ще малі.
У льоху було чогось мокро. Не тільки мокро, а Тарасик хлюпав по воді.
Побіг сказати.
— Що це там таке, може де прорвалася вод^?.. Але не може бути... — занепокоїлась мама. — Ану, піди-но, подивись! — до тата.
— А-а... — знеохочено підвівся тато. — Морочиш голову...
Але взяв свічку й пішов.
— Це ти ходила в льох по вино? — грізно й тихо запитав він, за хвилину повернувшись назад.
— А що?
— Та там же витекла ціла бочка вина, відер із сорокf В хаті настала напружена тиша.
Тарасик затрясся. Ой, Господи, що ж він наробив! Тато вб'ють! Як учора за краплину розсипаного цукру мало вух не відкрутили...
— Якого вина? — не розуміла ще мама.
— Мальованого!.. Хто ходив у льох? — підняв він грізно голос.
В повітрі запахло недобрим.
— Я... я ходив...
— Ти точив вино з тої бочки, що при стіні стоїть? — так само металево підвищеним голосом допитував тато.
— Я... — запинаючись, відповів Тарасик.
— І не закрутив крана?
Вже все одно! Вже все одно! Тато зараз поясом його на кров зіб'ють... Ні, виженуть з дому! Як він оце перелив у лямпу гасу і з лійки потекло на землю, то й то що було...
Але він не вмів, не мав відваги, чи сили якоїсь, чи якоїсь хитрости, щоб вибрехатися, зректися. Йому язик не повертався на це. В цьому він такий подібний був до мами!
Вже все одно!
— А-а-а-й! — спустив голос тато майже до добродуш-ности, проте з домішкою досади й докору. — І як же це ти так?..
Тарасик усе ще ждав тяжкої кари і трусився всім своїм тілом. Він так перелякався, що зубами дзвонив. Дивився на батька, як жертва на удава.
Але тато більше й слова не сказав. Гнів його якось дивно пересівся. Він навіть перестав чмихати, навіть не сказав: "Незціпа! Лаверенда!" Він тільки сказав лагідно:
— Пора вже спати лягати, нема чого гасу випалювати! Нічого не сказав він ні на другий день, ні на третій, ні
за тиждень. Навіть не дорікав цим ніколи, як ото він любив за кожну дрібницю випоминяти.
"Химерна якась душа!" — думає часто Дарка про це. — "3а дрібницю дитину товче, а тут стільки вина пропало, — й не шкода." Це ж і не раз так. Тарасик топив грубу соломою, зачитався, а солома вибухнула, зайнялося все в хаті, ледве згасили. А він тільки сказав:
— А книжечка ж у руках! Хіба він за нею щось бачить?
Аж через рік, як уляглися жалі за бочкою доброго рожевого вина, тато смішками розповідав часом про Тараси-ків "подвиг*.
9. ЩОБ НАША ДОЛЯ НАС НЕ ЦУРАЛАСЬ
І.
Тихо-тихо у мовчазних пахучих полях, залитих місячним сріблом. Дрімають степи, лани й облоги дрімотою мирною і плідною, спить лоно землі.
Великий мир стоїть над землею, — "мір в человецех і благоволєніє". Мир, спокій і добробут розлиті в повітрі, пронизаному місячним молочним сяйвом. Цокотять по білому вкатаному шляху кінські підкови, лунає розмріяна пісня, котиться лунами по стернях/
Спить розкішна Україна, обважніла плодами масного чорнозему і праці невсипущих мужицьких рук. І сняться їй сни щастя, прийдешнього могутнього розквіту всіх велетенських сил і невичерпних талантів.
Спить Дрижипільщина, ярки й переярки, ліски й переліски, улоговини і степки, хутори й села, — арена минулих побоєвищ за ці плодючі землі, арена тяжкої праці багатьох поколінь. В могучім сні грядуть нові покоління, що розцві-туться буйним цвітом на нагромаджених добрах і розкошах. Спить колишнє Дике поле, а тепер заорані, засіяні і зжаті неозорні степи. Чудесні мармурові храми, скляні палаци й казкові сади з водограями та повітряними містками ввижаються спраглим очам Покликаного до життя покоління. Не воно, так грядущі покоління це вибудують.
Все спить. Тихо-тихо у мовчазних полях...
II.
Хібащо не сплять ці подорожани у возах і бричках по дорозі від Розумниці до хуторів на Троянах. Торохтять колеса по утоптаній степовій дорозі й заколисують їх розмріяний спів.
Це вертається все весілля з концерту від розумнянського лікаря, Хрисанфа Демницького, до господи Яринея Сар-ґоли. Сгарии Яриней справляє останнє весілля, женить найменшого сина, Андрія.
Ідуть на возах і бричках,— тарантасах і бідках, сини й дочки, онуки, свати, молодий з молодою. І навіть син Федір, піп, приїхав із Трипілля на родинну учту. Разом зо всіма підтягує старойинної козацької пісні, "Гей, нуте, хлопці...*
Починалося весілля тиждень тому, у неділю, але ще не мав охоти рід розбігатися по своїх домівках. Старий Яриней тягнув би це весілля з місяць, аби тільки бути в центрі того веселого життєрадісного гомону, де він був первопричиною.
А певно! Не було б його, — не було б і цього великого роду. Прості мужики, пани й підпанки, — а все його сім'я. В кожному — якась скалка, одробина його самого.
Якщо не зіпсував Микита, то буде добра пам'ятка від цього весілля. Під ліском, де починає рости бузина, недалеко від^довгого ожереда, вони усі зфотографувалися. Посередині сам задоволений життям старий Яриней, склавши на обох колінах по два своїх незігнутих пальці, а поруч нього, — син Федір, священник. Позаду всі сини з невістками й дочки з зятями, по боках — свати із свахами, а внизу — жевжики-онуки.
III.
А в неділю зажадалося весільним зробити прогулянку до Розумниці. Незвична для Дрижипільщини оказія відбувалася там, хоч уже й не раз бувала.
Невгамовному Хрисанфу Петровичу мало того, що він уже зробив: збудував велику школу, як на Розумницю, аж на два поверхи, — світлу й веселу прогімназію, — збудував лікарню, де грошей з хворих не брали. Йому цього було мало. Він уже от кілька років підряд втілював свою мрію.
Десь влітку, як минуться жнива, він уряджає в Розумниці концерти. Два тижні підряд співає його хор у парку над ставком на дворі, просто для всіх, хто захоче прийти, чи приїхати. І в ці два тижні зїжджаються, — коли хто захоче, на скільки захоче, — люди з усіх сіл близьких і да-лених, з містечок і міст. Великі пани, полупанки, священики, хуторяни, багаті й бідні селяни з дітьми. Інші, як на прощу, йдуть пішки.
Хто хоче, отаборюється возом десь близько в самому парку й слухає усі два тижні, а хто на день-два приїжджає. Беруть із собою харчів, та й не без того, щоб випити, — і слухають, скільки влізе.
Хор Демницького складався із розумнянських хлопців та дівчат, але не тільки. Були в ньому й літні чоловіки та жінки, що ще замолоду в нього співали. Він уже за цей час не одну пісню, записану з уст, гармонізував і все добивався, щоб та пісня його дорога не втратила своєї первісної свіжо-сти та запашности і щоб позбулася несправедливо їй даної назви " примітиве.
(Продовження на наступній сторінці)