Була я в шиночку, Пила горілочку, З родом ізійшлася, Меду напилася...
думає Тарасик.
Він щойно тепер оглядівся, що з дітей лише він один за столом. Олекса запріг коні, посадив усю дітвору у широкі сані й повіз їх колядувати по хуторах, — з вереском і вивертанням у пахучий, м'який, радісний сніг...
8. КОЛОДКА
І.
Обдерта Нечіпаева хата на підмурках стояла серед містечка зовсім відокремлено на самій кінській торговиці, сеЬто, якраз навскоси від хати, де жив Меркурій Сарґола. Треба б/ло тільки перебігти через площу. Але вона надзвичайно вигідно виділялася серед таких самих обдертих, туго докупи збитих жидівських хат, — своїм густим, тінистим садом.
Колись давно, ще за молодости Автонома Кіндратовича, ця хата бовваніла серед містечка навіть необгороджена. То була, власне, воловня багатого Нечіпаевого дядька. Сміливо можна сказати, що сад цей виник, як нагорода за святенне життя Автонома Кіндратовича.
Дивлючись на його шляхетну голову Саваофа, обрамлену срібною, пишною бородою, ніхто не сказав би, що він бурхливо прогайнував свою молодість серед циган, кокоток, ресторанів, рисаків і карт. Був син багатого землевласника, дуже скоро прогуляв усю спадщину. Після того, взявся до дядькового майна. Дядька того, — каже народня поголоска, — він убив. А як того багатства, що на нього сподівався Автоном Кіндратович, не виявилося, то він цьому не повірив і почав шукати скарбу, десь тут під хатою закопаного.
І довго шукав він того скарбу, кілька років підряд, копав землю навколо хати. Вже так скопав, що цілого місця не залишилося, а скарбу не знайшов...
З того й повстав цей сад. За розшуками скарбу забув Автоном Кіндратович про кокоток і ресторани. На добре скопаному, угноєному століттями ґрунті кінської торговиці за кілька років розрісся цей чудесний, пишний сад. Починаючись від кількох щеп, ненароком уткнутих у землю, тепер це був прекрасний, тінистий парк із алеями, квітниками й навіть городом.
Але в тім саду стояла стара-старезна, столітня обдерта дядькова хата, а в ТІЙ хаті вгніздилися страшні голота і злидні. Автоном Кіндратович Ьув великий аристократ і зневажав усяку роботу. Діти ж у нього родилися щороку й вш їх називав не інакше, як іменами царської фамілії. Як і чим же їх прогодувати, — повинна була думати жінка.
Вона також була висока, огрядна, гарна. Була з якогось бідного шляхетського роду й стоічно, мовчки підтримувала чоловікову аристократичність. З свого приданого вона купила варстат до виробу ковбаси і цим промислом якось годувала своїх дев'ятеро дітей.
Ковбасницька професія ані трохи не ущерблювала імпозантність і пиху Нечшаєвого роду. У неділю цікаво було спостерегати, як Нечіпаевський виводок гордо й чванно прямує по головній дрижипільській вулиці до церкви. Поважні й горді, йдуть попереду Автоном Кіндратович із дружиною, а за ними: Констянтин, Олександра, Анастасія, Ольга, Марія, Володимир, Олексій... царських імен не вистачило, тому менші звуться — Віра, Надія. Є ще вакансія для Любови.
Найстарший, Костик, був старший за Оксанку Сарґо-лову на один рік. Задерикувата й розбишакувата Оксанка з ним водила компанію,, себто, билися, задиралися, бігали із зграєю інших хлопчаків на якісь таємничі експедиції, звідкілясь верталися із подряпаними ногами й подертою одежиною. Разом вони воювали проти містечкових хлопчаків.
Походюща Оксанка, як її називали вдома, була верховодою. В школі вона всіх хлопців, старших за себе, лупила й до неї ніхто не смів підступитись. А вдома вже її лупив тато за те, що вона вічно "походеньки справляє".
їй треба було вродитися хлопцем, а Тарасикові дівчиною.
Часто вона захищала не тільки полохливого Тарасика, але й Костика і вони з вуличних побоєвищ виходили переможцями. Оксанка нічого в світі не боялася, тільки темряви, мишей і тата. Як дуже треба було увечорі йти на двір, то Тарасик ішов попереду. Він людей боявся, а мишей і пітьми — ні.
Тарасикові було п'ять років, як послали його до школи. Ко чи випав сніг, його й не видко було від землі. Оксанка й Костик мали його охороняти від нападів містечкових жиденят. Під цією високою охороною Тарасик нічого не боявся: як тільки десь з'явилися войовничі ватаги жиденят, чи сільські хлопчаки з готовими вже цеглинами й камхню-ками у руках, — Оксанка стае в бойову позицію й викликає:
— Ану, вдар! Ану, зачепи тільки!
І вся ватага розбігалася, мов горобина зграя. Літом, коли вони верталися з города, — мама, Оксанка, Тарасик, — жиденята починають кричати:
— Пані йде боса! Пані йде боса!
"Пані" — це мама. Звичайно, вона ходила на город через містечкові вигони й вулички боса, а це був великий сором у Дрижиполі.
— Пані йде боса!
— Нате клумака, я цим шмаркачам зараз покажу!
Ех, як не зірветься Оксанка, клумака з городиною мамі, а сама за тими "паршивими жиденятами"! Звідкілясь на допомогу виринає Костйк. Напасників, як вітром змітає.
Тарас має також приятельку, Олесю, сестру Костикову. Вони разом з Фімою Цудечкісом, сином місцевого туза, ходять до школи в одну клясу. А Настасі, меншої Олесиної сестри, не любить, бо вона закопилить губу й каже:
— Моя мама — двойранка!
Костик, коли почув, що Меркурій Сарґола відвіз Оксанку до гімназії, три дні плакав перед батьком, щоб той і його йослав учитися. Але Автоном Кіндратович Мав-свої переконання щодо науки. Наука — диявольські хитрощі, щоб людей безбожниками поробити й наблизити пришестя антихриста.
Так і ріс Костик, допомагав матері ковбасу робити.
II.
Годині о сьомій ранку, ще Автоном Кіндратович Нечіпай міцно спав, до хати нагло вскочив, страшенно схвильований, збентежений і переляканий, найменший брат Меркурія Сарґоли, Андрій... Він, не зважаючи на ранню годину, несамовито скричав на всю хату:
— Чи ваші вже встали?
— Чш-ш-ш... зашипіла на нього дружина Автонома Кіндратовича. — Вони ще сплять...
"Вони" означала сама персона Автонома Кіндратовича, обмотана рожевою ковдрою. Всі дев'ятеро дітей уже були на ногах, навіть найменша пацала в колисці. Мов тіні, навшпиньки ходили всі по хаті.
— Що ж робити? — розпачливо зойкнув Андрій, мов не чув застереження. — Нещастя! Біда! Ой, що ж я маю робити?
"Вони", Автоном Кіндратович, із присвистом хропли, а дружина питала; вже трохи схвилювавшись:
— Яке нещастя? З 1 ким? Де?
— Та поїхав Муркур цієї ночі до млина молоти й зламав ногу! — трагічним голосом заволав Андрій.
— Як, ногу зламав? — Що ти мелеш? — підскочив з ліжка Автоном Кіндратович, зовсім, ажніяк не сонний. — Що ти верзеш?
— Еге, верзеш! Кажу ж лежить, бідолашний, і не рухається, кров з нього так і дзюрчить... Вже не знаю, чи що поможе... Ґвалті Радьте, що робити? — ламав руки Андрій.
— Зараз треба до лікаря! — почав хапливо одягатися Автоном Кіндратович.
А Андрій тимчасом розповідав, як він ішов, побачив сполохані коні, як ледве вдалося йому їх пійняти, як здибав скривавленого Меркурія, з якими труднощами вдалося висадити його на воза й привезти додому...
— А оце вже далі сам не дам ради. Дарка руки ламає й бігає, мов здуріла. Що з баби за поміч? Тут треба чоловіка...
Автоном Кіндратович схвильовано одягався, не потрапляючи руками й ногами в одежу. Уже натягнув на голову шапку, як жінка сказала йому, що він у підштанцях. Його таки теж схвилювала ця вістка про сусідове нещастя.
— І як це він так? А, Господи, Icy се!.. — раз-у-раз приказував він, поспішаючи за Андрієм до Меркурієвої хати.
Задихані, увіскочили вони в середину/
III.
В хаті у Меркурія Сарґоли посеред столу стояла величезна сковорода з яєшнею, а кругом неї стояли пляшки й чарки. За столом сиділи: Антін Рогізняк, Семен Медовий і сам Меркурій — цілий і здоровий, як бик. Біля печі стояла Дарка й била яйця в другу, ще більшу, сковороду.
Всі вони зустріли Автонома Кіндратовича несамовитим
реготом. Андрій уже не вдавав трагічної, переляканої постати, а рею ґався разом зо всіма несусвітнім голосам.
— л ж казав, що зніму їх з постели — переможно хвалився він.
— Е, шкода, що не заклалися! Був би виграв!
— Але коли б ми не піддурили, Автоном Кіндратович нізащо не обізвалися б! Авгоном Кіндратович сплять по-панському, до одинадцятої години...
— Як, щоб ми покликали й для нас полінувалися б устати?
З усіх уст летіли вигуки, веселий гомін здіймавсй аж до стелі, за столом ходила чарка, в печі шкварчала друга сковорода з яешнею, — як тут розсердитися?
З усією оцією мужикотою Автоном Кіндратович тримався трохи звисока, милостиво. Білобородий, подібний на Саваофа, чи на котрого патріярха, з величними жестами й поважною мовою, пересипаною цитатами із святого письма, —— він був справжній дрижипільський аристократ. Мабуть таки правда, що він замолював гріхи молодости: Вже котрий рік він не оминав жодної служби Божої в церкві, мав славу найбогомільнішої людини у всьому Дрижи-полі. Це давало йому право гостро осуджувати всякий гріх.
Та й удома, з жінкою та дітьми, він поводився аж занадто аристократично. Спав до полудня, йому варилася окрема добірна їжа, сам він нічого не робив, а дозвілля своє присвячував читанню святого письма та монархічної газетки "Южная копейка". Звідтіля він і почерпував свої премудрості.
Тільки велике бажання пожартувати спонукало Мерку-рієву компанію витягнути з ліжка о сьомій годині для піятики богомільника.
(Продовження на наступній сторінці)