— Але коли я попоходила по московських канцеляріях, надивилася, скільки там біди, скільки людей з усього Союзу добивається, та ще й не з таким горем, як моє, — пристрасно шепотіла дівчина. — Старі кадрові 'більшовики, члени партії місяцями ходять день-у-день і просять милості — доступу до божества. Я побачила, що правди не знайти. "Москва слєзам не вєріт!" Україні я непотрібна, скрізь я бачу дутий фальш, я — нікчемна, бо не можу зрозуміти патосу соціяліс-тичного будівництва. Коли інші можуть бути будівничими світлого майбутнього — я жалюгідна песимістка. Нащо так жити? На мене напав відчай, знеохота до життя. Я кинулася в Москву-рєку. З мосту кинулася. Не розумію дійсности — не хочу жити.
— Ви топилися?
— Топилася, та невдало. Мене витяг якийсь чоловік... І уявіть собі збіг обставин: якась шишка в вищих московських колах. Не минуло тижня, як він повідомив, що мене прийме Калінін.
— Радянський дід-мороз із борідкою...
— Так, точнісінько такий, як і в газетах: з гостренькою борідкою, в окулярах. Я приготувалася в дуже вигідному світлі себе показати: розповісти про заслуги батьків, про своє жовтенятсько-піонерсько-комсомольське обличчя, блиснути своєю політичною грамотністю, що я на зубок знаю Леніна й Сталіна. А ніде правди діти, хотілося трохи скривити душею. Боронь Боже, не проговоритися тільки про свої сумніви й контрреволюційні думи. В кабінеті у голови держави? Хотілося показатися розумною, стопроцентно витриманою комсомолкою.
Дівчина тут розреготалася, давлячись, щоб не наробити шуму.
— Але уявіть, — сталося щось незрозуміле. Коли я його побачила, я як не розплачусь, як не розревуся. На свій превеликий сором, реву й не можу себе спинити.
— Ну, і Калінін вас, розуміється, вигнав?..
— Уявіть собі, — ні! Він для мене мав дуже мало часу, але півгодини терпляче чекав, поки виплачуся та зможу говорити. Потішав мене, як дідуньо.
— Це стає цікаво! Що ж далі було? — підганяв Тарас, що вже, непомітно для себе, втягнувся в цю чудну нічну розмову.
— Було таке, чого я сама від себе не сподівалася. Я, замість того, щоб виставити себе в найвигіднішому світлі, випалила:
"Заарештуйте мене, бо я не вірю в соціялізм! Я вважаю, що радянська влада — антинародня. Я дійшла до думки, що всі ви давно вже згубили дорогу до народу, не розумієте його болів, не хочете знати кривд, що йому роблять ваші фев-дальні князьки на місцях, — секретарі райпаркомів. Нащо цей ненажерний соціялізм, як він обходиться народові дорожче, ніж цар з усім його двором?"
Калінін, що б ви думали, здивувався? Він мене тільки спостерігав своїми вузенькими очицями через окуляри.
"А скільки тобі, дитинко, років? Е, то ти мені-у внучки годишся", — так почав він.
І зачав мені говорити про труднощі, про те, що соціялізм не будується, як торт, а потребує жертв, що треба не забувати про ухили, перекручення на місцях, — от таке всяке, як у газетах щодня читаєш.
"Читай більше Леніна, в нього на все знайдеться відповідь і не будеш дивитися на світ так слабодухо", — казав він.
"Я Леніна знаю, знаю, що на якій сторінці написано, л вивчала його в університеті, — але Ленін не пояснює, чому в соціялістичній країні є маса, яка мусить приносити жертви чи, як кажуть, труднощі терпіти для невідомого майбутнього, і є партійно-бюрократично-воєнна каста, що живе з закритих розподільників, а жодних жертв приносити не бажає.. Хоч вона свято вірить у те прекрасне майбутнє, а маса може й не вірить. Чому так? Що вищий партійний вельможа, то індивідуалістичніше хоче влаштувати свій побут, а.та безпартійна сіра маса хай тулиться в комунальних мешканнях з диктовими перегородками, загальним коридором, хором примусів на кухні... Я не розумію, чому це зветься соціяліз-мом, як долі мас уникають всі ті, що його проводять? Чому вони звуться комуністами, як хотять собі ліпше, ніж масі? Невже ви не бачите суперечності між словом і дійсністю?"
"Ці думки в повітрі носяться, чи що?" — думає Тарас.
"Чому дефіцитного краму простий смертний ніколи не бачить у державних крамницях, а лише на руках у спекулянта за потрійну ціну? Чому ті, що продукують хліб, не мають права вдосталь його спожити, хіба вкрадуть? Чому людність не 'бачить риби, крім іржавої тюльки, а на каспійських промислах гниють кілометри штабелів риби найкращих гатунків? Чому під час голоду на Україні воєнна каста не мала тільки пташиного молока? Чому в той самий час у Московщину українські селяни їздили по хліб?..
Дівчина говорила все те одним духом, Тарас не встигав сприймати каскаду її "чому". Втім, дівчина спинилася.
— Я вже не пам'ятаю, що я тоді сипала, бо, кажу ж вам, я сама не сподівалася, що воно все з мене вирине, й так навально. Воєнне й партійно-бюрократичне чиновництво, коло них завмаги з підпільним апаратом своєї спекулятивної мережі, — ось хто все має. А справжня маса хай терпить для якогось "світлого майбутнього". Чи це майбутнє не той самий попівський "рай на тім світі"? А де ж те обіцяне безкля-сове соціялістичне суспільство, чи хоч покажіть мені дорогу до нього? Кастовість скасувала всі наші виробничі колективи. В кожному є вельможі, їх холуї, і чернь...
Дідусь із борідкою слухав, слухав і, нарешті, запитав:
"Так, по-твойому, в нас ніякого соціялізму й нема?"
"А нема! Є державний капіталізм і годі!" — уперлася я.
"Ну, а заводи, копальні, електростанції, земля? То ж не приватня власність, а народня".
"Тільки робітничі спілки могли влаштовувати проти ка-піталістів-власників страйки, жадати кращих умов життя і праці. А в нас? Профспілки ходять на задніх лапках перед партійним комітетом та директором, вони — тільки батіг у руках* адміністрації".
"Ну а та адміністрація хіба не з тих самих робітників і селян?"
"З тих та не ті! Справа не в назві, справа в експлуатації, суть якої не змінилася. Директорові ще краще, бо він господар не власного підприємства. Всі вигоди від становища має, а можливих збитків не терпить, лише держава, себто, знову ж та сама маса".
"Ти наївна ще, дитинко! Ну, а школи, освіта?"
Він, здається, не сприймав серйозно того, що я казала. А може вже не раз у тім самім кріслі цього наслухався? Він дедалі все 'більше всміхався.
"Школи? Там папуг продукують! Що Еища школа, то більші папуги. Всякий вияв індивідуальности партійний комітет розцінює, як контрреволюцію... По-вашому виходить, що людська думка закостеніла з Марксом і Леніним. Вже після них нічого людство не думає і мусить вкладатися в рям-ці того, що бачили очі цих мислителів..."
"Ну, а соціяльне забезпечення?"
"А капіталістичні країни хіба його не мають? Мабуть, краще, ніж у нас. То такий винахід нашого соціялізму? Гіт-лер також будує для своїх робітників і дитячі ясла, й санаторії, може ще й кращі за наші. А наш Сталін сидить собі у Кремлі, курить люльку, нюхає тиміям із кадильниць, а в житті з його гасел виходить щось зовсім не те, що він собі задумав, а нам обіцяв".
"Фашизм — наш найлютіший ворог! От бач, дитинко, до чого ти договорилася!" — докорив мені дідок.
"Та це — два рідних брати! Я знаю, що таке фашизм. У всіх підручниках написано, що фашизм хоче поневолити світ для панування однієї нації. Гітлер нічого нового не видумав, він позичив свою ідею в талмуді: "я — вибраний нарід". Ну, а що таке "Дайош міровую революцію?"
"Дитинко... Панування пролетаріяту, робітничої кляси..."
"..."під проводом старшого брата". Ті хоч відкрито про це говорять, а ви... А наш український ідеал, зроджений ще за часів Хмельниччини, коли Україна боролася проти польського поневолення, ясний: щоб не було панів на Україні, а тільки самі вільні козаки. От ми й тепер цього хочемо, а ви нас заганяєте в нове поневолення під маркою усяких псевдо-соціялізмів".
"їйбогу, дівчинко, хочу тебе зрозуміти й не можу!"
"Бо мені соціялізм пекуче потрібен, а в нас думають, що будують соціялізм, — вийшов же розсадник, де препишно почувають себе хижаки всякого роду, малі й великі. Революція зруйнувала капіталістичну систему, змішала всі верстви й кляси. А як почав Сталін усе ставити на місце, як почав підігрівати застиглий революційний жар то одними, то зовсім суперечливими попереднім, гаслами, — знов повиді-лювалися кляси, ба ні, замкнені касти. Як не латає він свого соціялізму, а капіталістична природа його твору лізе й лізе в життя. Я думаю, що він докотиться до того, що ім'ям соціялізму відновить погони й церкви. Зробили чисту карикатуру на соціялізм!"
"Ну, наприклад? Де ти їх бачиш, ті кляси?"
"А чому в країні тріюмфу праці є соромні професії? Скажіть ви якій студентці, що той гарний хлопець, із яким вона познайомилася в кіні, — перукар чи швець. Вона згорить із сорому!"
"То дрібне", — махнув рукою. — "Треба дивитися на основне. Земля — соціялістична власність. Цього ти вже не заперечиш."
Я тепер дивуюся, як він терпляче вислухав мої маячіння. Бо я тоді сама себе не пам'ятала. Все те, що зривалося з мого язика, родилося несподівано й миттьово. Я на ці слова його також не погодилась.
"Земля — соціялістична власність народу? Знаєте, як кол-госпник-селянин розуміє гімн "Інтернаціонал". Буквально: "Держава дбає не про нас!" — кажуть вони. Одне тільки оце місце й залишилося з "Інтернаціоналу"..."
"Маєш! А для кого ж держава створила колгоспи?"
"Якби ж то тими колгоспами розпоряжалися самі колгоспники, а не держава! І не так держава, як ті князьки-чинов-ники, секретарі партосередків. Здебільшого, це боягузливі і бездушні виконавці директиви з центру, і не знаю, чим вони свідоміші за селян. Тим, що хотять краще за них жити?"
V.
— Я не знаю, звідки в мене тоді красномовність бралася, чому воно так раптом поза моєю волею пливло широкою рікою. Я була, як одержима, те, що я переповідаю тепер, — бліде, каша. Мені нічого було втрачати, я хотіла, щоб менз знищили, я сама шукала доказів, чому я не маю жити. Вони повинні мені показати, для чого жити, а для такого "соція-лізму" жити — не хочу я!
Дівчина змовкла. Для неї не було важливо те, що сказав їй Калінін, вона й тепер переживала своє. Він не мав чого сказати їй?
— Він, взагалі, поводився зо мною, як із підлітком.
— І пустив вас після цього всього? — допитувався Тарас.
— Ще й чаєм із кремлівськими тістечками напоїв! Сказав їхати додому, вчитися, бо я ще дуже молода. От я й їду... Себто, за кілька день приїду до університету...
— Що то вас там чекає? — торкнуло Тараса співчуття до цієї очайдушної.
— Ах... Я все поставила на карту! Що буде!
Ні, вона не знесе своєї голови! — подумав Тарас. — Занадто б'є в ній жива думка, занадто пристрасно ставиться вона до суспільних явищ. Такі довго не протягнуть. А може...
Це якась нова порода нашої інтелігенції, вона не має нічого спільного з нашою флегматичною роздумливістю. Вона чіпка, вона почуває свої права, вона озброїлася всіма найновішими зброями...
Гаряча хвиля вдарила в душу, в серце Тарасові. Ось вона, повстає молода Україна з руїни й розгрому! Хоч стято голову тій інтелігенції, яку зродила куркульська верства, — не загинула Україна, вона на зміну посилає молоді покоління. Ця нова когорта бере на свої плечі ті завдання, яких не встигли здійснити їх попередники. І вона з новою силою пре їх вгору.
Чого не виконали вони, — підхоплюють ось ці, — бо чи ж не одні в них думи, й прагнення, і змагання?
Ця чужа, недавно ще незнана, дівчина зробилась йому безмірно дорогою.
Чи не один душевний лад, чи не один ланцюг безсмертя лучить маму, його й цю дівчину? Тепер вона бере на свої плечі долю України, як несвідомо несла на своїх мама. Не з народницького сентименту, не як фахові революціонери, а тому, що це її кровне життя, це її дійсність, право й обов'язок. Не загинула Україна, не загинула!
Нема марних жертв.
Тарас почував себе так, неначе він знайшов щось навік утрачене. Дивна річ, чи то від того, що він слухав безпорадні, очайдушні зойки зневіреної юнацької душі? Ні, щось інше підносило його, в цьому треба було розглянутися.
— Скажіть мені, товаришко, — я буду продовжувати ро-лю Калініна, — скажіть мені, хіба то вже все так чорно, як вам здається? Ось у Москві відбуваються всесоюзні олімпі-яди, процвітає національне мистецтво...
— Так, процвітає... — похмуро відповіла дівчина. — Хизуються національною, створеною до них, екзотикою, а в національній політиці витравляють усе національне. Подивіться, як виглядають наші селяни, де їх етнографічні вбрання, що ними пишається Сталін на олімпіядах? Спідниця вище колін, лейбик...
— А хіба клясова боротьба з куркульством не позитивне явище? Куркульство чинило шалений опір всім заходам радянської влади, воно ліквідоване, як кляса, — хіба це не велетенський крок до безклясового суспільства?
Дівчина аж скипіла.
— Мене на воніти бере, коли я чую оцей струхлявілий катехизис політграмоти! Та невже так і не судилося мені зустріти людину з живою своєю мовою? Може ж мене скоро розстріляють?
— З живою своєю мовою?.. — Тарас уже не стримує свого захоплення.
— Певно. І не своєю, а такою, якої вчить історія. Кожна велика нація ставала великою лише після того, як якась суспільна верства протягом двох-трьох поколінь нагромаджувала добра, а потім видала з себе інтелігенцію. Чи то буде фев-дально-поміщицька, чи духівницька, чи буржуазна, чи може буде робітнича... Україна століттями щедро роздавала свою інтелігенцію сусідам, аж у двадцятому столітті спромоглася. Кілька поколінь нагромаджувало добра і ця куркульська верства, — як ви презирливо кажете, — видала свою масову інтелігенцію. Як ви можете вважати тих, що день і ніч гарували тяжко, — аби діти вивчились на лікарів, інженерів, учителів, — за від'ємне явище нашої історії?
Дівчина ображено замовкла.
її духовний зір бачив світ по-своєму. Хоч розмовник її переважно мовчав, вона вгадувала в ньому щось більше за співчуття, — однодумність. Вже одне те, що її поривало говорити до цього мовчазного похмурого чоловіка з густими чорними бровами, які навіть у цій пітьмі вирізнялися на його обличчі, говорили за щось. Такий був у них колись учитель...
А він така папуга, як усі!
Тарас не почував у собі великих сил до словесного герцю, а від останніх її слів уста його склалися в терпку посмішку. На його шкурі виписана оця схоластика політграмоти.
— Бачите... і я так думаю, як ви, але спитав вас, щоб перевірити себе. Усю мою рідню, далеку й близьку, багатших і бідніших, розмело по всьому світі. Може це в мені невиправданий жаль говорить?..
Дівчина похопилася.
— Тільки ви не подумайте часом, що я — якась реакціонерка! Я хочу тільки знати, чого нас хтось нацьковує одних на одних, а водночас, під вивіскою соціялістичних формул, запроваджується жорстоке чуже панування. Але без соція-лізму не можу я жити, мені його треба, як води. Або хай як хоче зветься, аби тільки був новий лад життя... а не якась обмана... І щоб той новий лад був зроблений нашими, українськими руками.
Так, всі вони без нового ладу не можуть бути. І він, і Оксана, що згинається під тягарем двох служб, не має коли собі їсти зварити. І мама. Для маминої вдачі мусів бути новий лад. А так... Ця дійсність насправді фашистська — під бре-хливимц гаслами. Бо він, споконвічний володар цієї землі, гине, а господарює й висмоктує її — завойовник, колонізатор. Тарас стоїть жебраком, — під їдальнею АРА, під дверима редакцій, — а...
— ...я — син цієї землі, вона насичена потом і кров'ю моїх дідів та прадідів, — мов до себе кінчав він уголос думку, почату без слів. — А не мав куди взяти маму і ми допустили, щоб вона вмерла...
— Ваша мама? — вражено перепитала дівчина.—Давно?
— Учора поховав. Дівчина зашелестіла:
— То в вас таке горе, а я лізу до вас із своєю балаканиною? Простіть мене, простіть! Я'до вас тому так, що ви такий суворий, такий твердий стояли.
"Твердий"... Від цих невмілих щирих слів співчуття Тарасові покотилися сльози. Він ще не плакав досі, а в цю хвилину зробилося йому так шкода себе, маминого змарнованого віку свого... Всіх їх...
Сльози втрати, пекучого жалю, що вже не побачить більше матері, жалю до когось, — зринули, так довго закипаючі в ньому. Він стояв, ридав і приказував:
— Як маю бути парією, то краще ворогом!
Не звертав уваги на дівчину, яка не тямила, ідо сталося.
— Не плачте, не треба плакати, я вам щось скажу, gt;— жибоніла вона. — Ви не сердьтеся, що я вас папугою назвала, то я не вас... а тих, що присипляють Україну і хотять її, окраденую, збудити. Я знаю, Україна переживає великі зрушення, я розумію, що, як і у всіх економічно розвинених країнах світу, в ній мусять бути й революційні злами, і перебудови, й нові відносини, — але так брутально усе з коренем ламати?.. Та нічого, Україна все те перебуде...
Тарас майже не слухав, він сприймав усе через туман своєї туги. А дівчина жибоніла:
— Нічого, й за Володимира ми те саме пережили, коли нам силою накинули щось нове, чуже. А от ми пережили, перемололи, нове увібрали, а суть наша лишилася незмінною. Які були прегарні звичаї, такі й тепер. Володимирова віра мусіла до них пристосовуватися, а зелені свята, коляда, маковій, купайло, обжинки, гаївки все одно...
— Моя матір, — крізь туман своєї туги казав Тарас, — моя мама донесла до мене святість вогню...
Дівчина раділа, що Тарас уже вертався до життя. Вона не перестаючи, говорила, чи то від внутрішньої потреби, чи щоб відтягти Тарасові думки, його розрадити.
— Ми повсякденно відтворюємо релігію наших предків. Прадавня релігія вогню... А хіба весілля не такий самий релігійний обряд? А хто його в силі вивести? Я що літа на селі...
Тарас слухав її, заспокоювався, він із стратосфери вертався в людську земну атмосферу з теплом, із дружнім співчуттям, із хвилюванням. З цією дівчиною споріднювали його пристрасть і запал думки. Дівчина навіть почала розпитувати його про мамину релігію вогню. Вона це мусить знати, бо... Вона жадібно слухала й ширшали її зіниці. Вони любили одне, вони звучали.
І так безупинно впадали з одної теми в другу, охоплені радістю поділеної думки. Говорили про минуле, а вимальовувалися обриси майбутньої України. Сталін не знає ще сам, яку могутню зброю вклав він у руки селянина-колгоспника разом із індустріялізацією степу. Вона обернеться проти фа-шистів-загарбників — усяких, — відкритих і завуальованих під облудну систему. Гаразд, на руїнах старого зродиться нове, — але таки українське. Хочемо бути всі вільними козаками, а панів-загарбників не хочемо!
І тоді люди дивуватимуться, чому колись людині стільки речей було потрібно, чому людина стала рабом речей і для цього поневолювала собі подібних... Як тепер, розкопуючи інші епохи, не знаємо призначення деяких речей, так і колись будуть...
А може навпаки, — дійде до того, що майбутні люди дивуватимуться, як це можна вважати lt;за рівноправних інших людей, іншого стану. Адже ж дивно тепер було б вважати коня чи вола повноправними з нами створіннями, а колись же то були боги й побратими людські...
Несамовитий літ думок поривав їх обох, світанок застав їх у несказано блаженній екстазі, бо ще не зустрічав він і не зустрічала вона, щоб так хвилювало їх одне й те ж...
VI.
Сходило сонце.
Вони не помітили, як минула ніч. їх єднало вже те переговорене, а ще більше — недоговорене.
До кінця розтала Тарасова замкненість у блаженстві поділеної думки. Після того, як розповів він про материну смерть і свої провини перед нею, стало йому безмірно легше.
Світ став неозорний, несходимий від того, що така щира, велика душа розкрилася перед ним. Він був уже не самотній. Безсмертя України і мами, — у цьому об'єднуючому їх усіх світовідчуванні, гамі думок, стремлінь, почуттів, гону до майбутнього. Тарас і ця дівчина, — те, що й мама, цвіт цих полів і чорнозему.
Сходило сонце, вони говорили про Україну, про її невга-дані шляхи розвою. Перед ними бігли неозори степів і лісів, перелісків, в дівчини сяяли щасливо очі.
— Цієї ночі повік не забуду!
Степ займався рожевими спалахами. Дівчина вже замовкла і мрійливими розширеними очима дивилася просто себе у вікно. Вона не помічала й Тараса, що стояв і так само безцільно блукав очима по тих рожевих спалах сонця у степу, повитому сизими туманами. Вони не помічали, що вагон уже прокидався.
Перед ними пропливала мила Україна. Вони їхали по своєму степу. Скільки тут було вже життя, а скільки ще буде... І... тут Тарас стрепенувся. А він же мало не проґавив!* Ось іще одна станція й він востаннє побачить мамин хутір, святу руїну, попрощається навік із тим періодом життя, що в нього була матір.
Поїзд мчав, Тарас шукав очима те єдине деревце, либонь, вишню.
Руїна була, але деревця не було. Зникло, не було його! Стерся і цей останній слід колись квітучого, повного гомінким і повнокровним життям, Осташенківського хутора.
— Чи ми не переїхали, Мальвіно? — запитав заспаний голос десь у другому купе.
Ніхто не обізвався.
— А яка станція має бути? Дрижиполе! Ой, та нам же сходити, — зовсім інше скричав той самий жіночий голос у другому купе. — Мальвіно, ти спиш?
Обізвалася дівчина, що всю ніч говорила з Тарасом.
— Ні, не сплю, збирайся! Мальвіною її зовуть? Яке гарне ім'я!
— Я його ненавиджу! Чому мене не назвали ївгою або Маланкою?.. Ненавиджу ці штучні солоденькі міщанські імена... — буркнула дівчина, спускаючись додолу.
Вон дістала свою валізку й сіла на лаві, поруч Тараса. Мала сходити. Десь із другого купе вилізла та подруга, що проспала всю ніч.
— Ми також скоро приїдемо до міста... — сказала Маль-віна. — Я до родичів заїду, а за тиждень... певно, зустрінемося.
Після такої ночі, після тих жарких розмов, коли вона віддала себе в його руки своєю одчайдушною відвертістю, — незручним вважав Тарас запитати її, де й коли вони зустрінуться. Та й вона сказала "зустрінемося", а потім додала "може якось випадково"... Вони не хотіли тепер, по дню, розкривати своїх імен, — нащо? Вони й так знали, що така зустріч буває раз у житті. Вони з усієї сили вдарили по всіх струнах одне одному й зазвучали радісно.
У цю чарівну ніч вони були дужчі за прес дійсности, вони літали, скинувши пута й окови держави, що давила на кожну людину й на них.
Тепер настав день і протверезив їх.
Поїзд притримав ходу. Мальвіна прощалася. Тарас допомагав дівчатам сходити, подавав легенькі студентські валізочки й махав рукою.
— Не забувайте ж цієї гарної ночі! Я — не забуду ніколи! Вона була для мене великим святом! — подаючи з землі руку в вікно вагону, сказала вона. — Як захочете мене знайти, — шукайте в університеті на історичному факультеті Мальвіну Дуб'ягу...
Поїзд у цей час шарпнув, Мальвіна Дуб'яна! О, Господи!
Дівчина ще щось крикнула. Але поїзд уже пішов швидше, вітер свиснув повз вуха.
Тарас крикнув:
— То ви — ота Мальвінка, ота маленька дівчинка з ма-ріецької комуни? Дочка Якова Дуб'яги?
Але дівчина, мабуть, цих слів не почула.
І довго стояв Тарас, і вгадував, що сказала Мальвіна, а він не дочув. Може вона його впізнала також?
А блакитно-імлистий степ вже був повний ніжним, з перламутровими вібраціями рожевим сяйвом грядущого ранку.
1942-1946