Борис Микитчук також чогось не спав. Він рідко бував сам і під монотонний сонний ритм поїзду передумував свій шлях до сьогоднішніх вершин.
Власне, якби не Тамара Сагайдачна, то він може й не був би тим, що є. Він на неї так узлився за відкинуті залицяння його, що пішов тоді до Танцюри й розказав йому, — Тамара попівна й учитися в пролетарському вузі не має права.
Щоб не так було страшно йти до того зизоокого вершителя студентських доль, Борис, хоч і не думав пробувати своїх сил у літературі, пішов до нього, ніби до літературного метра. Танцюра його похвалив, про Тамару вислухав.
Ну, тепер уже Борис віддячився їм обом. Тамарі дав ордена, Танцюру відтягнув від загрози заслання, ще й зробив його оце секретарем журналу.
Сумління Борисове чисте.
Пам'ять його давно викинула, як непотрібний мотлох, образи із життя архієрейської залі в Золотоверхому мана-стирі. Знайомий тепер лише з людьми рівної собі верстви,
— героями Радянського Союзу, орденоносцями, п'ятисотни-цями, наркомами, — він навіть не пам'ятав прізвищ тих комашок і черв'ячків, що жили разом колись із ним та вчились. Часом він навіть натикався на якесь знайоме обличчя, але їйбогу, не завдавав собі труду пригадати, коли це й де було. Всі вони десь унизу, — він на вершках суспільства плаває. То все сіра маса, чернь. І так чисто по-партійному міркуючи,
— а це єдино правильний спосіб думання, — то він і тільки він мусів бути автором п'єси "Комуна в степу", бо для світу однаково, чи Микитчук, чи якийсь там Сарґола. Аби ім'я було! Для партії важливо створити авторитет, а для нього... Хто ж, як не він, вихований у червонопрапорному комсомолі, зміг би провести генеральну лінію партії в художньому творові?
Може отой мовчазний, нерішучий завжди, песиміст і пасеїст Сарґола, з підмоченим соцпоходженням, який балястом, для меблів, висів у письменницькому колективі, аж поки його не викинули?
Партія й уряд потребують твердокам'яного, монолітного більшовицького світогляду, а не таких кваш і слинтяїв...
Ні, на ковану золотом і встелену 'прапорами доріжку до вершин слави не падає жодна тінь...
Він уже засинав...
Раптом його струснуло. Він відчув, що все кругом перемішалося і сам він летить стрімголов у якусь прірву. Страшний свист, чи то від падіння власного тіла, чи то від катастрофи, наповнив його душу стрясаючим жахом. І може він уже божевільний, — йому здається, що якісь потвори, сторукі й стоногі, зловтішно регочуться, підставляють йому хвости, а він падає, падає... Борис зробив зусилля і розкрив очі. Чи ще живий він?
Цокотіли колеса, незгашена лямпка затишно освітлювала купе, поїзд мчав.
Це тільки сон, кошмар якийсь. Борис 'перевтомився. "Як добре, все ж таки, що це тільки сон", — думав він, витираючи піт із чола і засинаючи знов.
А Тарас усе стояв біля вікна, він так хотів би прорідити темряву.
Бо потяг мав дорогу через рідну Дрижипільщину й боявся Тарас, що не за дня, а за ночі це буде.
Колія проходила так, що самого Дрижиполя він не побачить, але Осташенківський хутір стоїть при самій дорозі, за які гони. Він ті осокори, що при дорозі, відразу впізнає, аби тільки хоч сіріло... Дорогу з тополь...
Стільки спогадів було зв'язано із цими місцями! Там виросла мама, там він зазнав найкращих часів. Індики з розпущеним пір'ям і червоним намистом на шиї ходили там по подвір'ю, завжди там усе було повно життя, кури й гуси, товар і коні приходили до жолоба коло криниці з великою цямриною.
Він ті черепичні дахи ще здалеку впізнає, той хутірець у саду, мов у кужушку. А перед тим має бути залізнична будка.
Сіріло. Станція за станцією, Тарас напружував увагу, щоб не проґавити. Впізнавав уже знайомі місця, станції, перес-танки. Ось ця будка, де Федько лежав замордований.
Тарас спинив дух. Федько може ще жив, хотів до маминого хутора доповзти, може кричав, на поміч кликав...
Напружена увага ловила обриси будки, гострі ножі спогадів полоснули, але мусить глянути на хутір.
Ні сокорів, ні тополь... А де ж садок?
В сірій імлі вирізняються якісь купи розвалених руїн і самотня деревина, либонь, вишня...
Що ж це таке? Де хутір? Невже оці сумні руїни і е той затишний, радісний мамин хутір? Що це таке? Може помилився він? Або вже проминули, або ще десь попереду.
Тарас сам собі не вірить. Він розбитий.
"Ну, так"! — у другу хвилину каже сам собі. — Ну, так! Дядько Никодим помер з голоду в Розумниці, слідом за тіткою Харитою, а їх всіх порозганяли. А Сергій зник невідомо куди"...
А за вікном бігли й бігли неосяжні простори... Вже була восьма година.
Знаменитий драматург дивився у вікно, де перебігали безмежні масиви, не поділені на вузенькі смужечки, споглядав довгі будови якогось колгоспу. Все це наводило на нього нудоту.
Він бачив ці колгоспи отак з вікна вагону, — оті довгі стайні, вряд побудовані, мов солдати, будинки. Уявляв життя в колгоспах з виступів знатних доярок, свинарок і п'яти-сотниць, трактористів і комбайнерів на всіляких з'їздах, нарадах, урочистих засіданнях, де він завжди сидів у президії.
Він жив у великих містах-столицях, де централізоване постачання людности було ще так-сяк, хоч із чергами, наладнане. До провінцій це централізоване постачання не заглядало, хто мав родичів у великому місті, — чекав пакунка від них: два кіло гречаної крупи, два кіло цукру, муки трохи, — таке, сяке.
Доярки й свинарки не розказували на з'їздах, що зникла вже з села славнозвісна гостинність. Минулися ті часи, коли молодиця виходила аж на шлях шукати подорожнього й кликала, щоб він у неї попоїв пирогів із сметаною. Тепер приїжджа людина, може три дні ходити голодна, просити продати їй хліба, — й ніхто не продасть, бо кожне має лише обмежений пайок. Відряджені представники з міста могли дістати прохарчування лише з комори колгоспу.
Майбутній всесоюзний депутат не знав про черги, спекуляцію і дивовижну економіку країни, де постійно, як під час війни, зростає спекуляція дефіцитним крамом. Приватна торгівля стала підпільною, оплуталася пишними ліянами навколо хиріючого деревця соціялістичного постачання — й почувалася дуже добре. Суть зосталася та сама, — змінилася форма.
Він не знав цього й не хотів знати. А ті показники, цифри, норми й наднорми, змагання й відсотки здалека здавалися романтичними, але зблизька, — ой, як нудно!
Втім, знаменитий драматург подавив позіх і подумав:
"Але ацо треба, то треба! Нема таких фортець, яких би не здобули ми, більшовики. Цека вимагає знов колгоспної п'єси, — п'єса буде. Трохи із Шекспіра треба буде скубнути, трохи із "Баби Палажки..." Нечуй-Левицького, трохи із боротьби з петлюрівськими бандами... Ну, там трактористка якась із орденом... заможність колгоспних мас... якогось відсталого "індуса" ввести... От, уже й є! Назву я її... "На масивах України", може?"
Зрештою, хто посміє спробувати п'єсу провалити, коли її замовляє цека?
А в сни він не вірить. То забобони. Що може йому трапитися? Ось вони доїжджають без жодних катастроф і напевно все зійде якнайкраще. То просто перевтома. Нову п'єсу писатиме в Сочі. Вирішено!
п.
Тарас із страхом підходив до невеличкого провінційного будиночка на передмісті. Чи встигне він?
Операція, як видно було з листа, мала наступити негайно. Ноги під Тарасом дерев'яніли, не слухали, з кожним кроком він підходив до невблаганної ясности, зараз знатиме, — як є. Бо досі він себе потішав невідомістю, надіями на перебільшену Оксанину їіаніку. Досі він наче снив кошмаром, а в підсвідомості жевріло, — це все лише сон, а не дійсність.
Оксана ще не була на роботі, вона якраз виносила двоє відер води із сусіднього подвір'я. Як побачила брата, розплакалася. Така енергійна завжди, Оксана здалася.
Марні надії, кошмар — не сон. Серце Тарасове падало в безодню.
— Де мама?
— В лікарні.
— Операція... була?
— Ні... Я сама не знаю, що робити. А як... помруть? Найстрашнішого ще нема. А може й не буде? Що каже
лікар? Може й не треба операції?
Тарас із надією дивився Оксані ввічі, ловив, що уста ії кажуть, ловив надію...
— Я вже здуріла. Сама не знаю, що робити. Добре, що ти приїхав, кажи тепер ти...
— А тато що кажуть?
— Татові нічого не треба й казати, вони тільки плачуть нишком, думають, що ніхто не бачить. Як почули, що лікар сказав — уже запізно...
— Запізно?
— Так... Один сказав запізно, а другий береться робити, бо без неї будуть довго мучитися й однаково... але... вони не певні в кінці. Виходу нема. І без неї... А може після операції ще поживуть...
І того, і того серце прийняти не може.
Вже Оксана дивилася з надією, — що вирішить Тарас?
Тарас стояв такий самий безпорадний і безсилий. Дати під ніж, — зарізати. Не дати, — на довгі ракові муки приректи.
— Що кажуть мама? Хотять вони операції?
— Вони тепер, як дитина. Що скажеш їм, — покірно слухають. Господи, Господи... — ковтала сльози, підіймаючи відро, Оксана.
Того суму в хаті повно було в усіх кутках. Тато підняв голову, побачив Тараса, сів на тапчані й тільки сказав, блідо всміхаючись:
— О-о!
Небіж Юрко потрусив руку Тарасові й розпитував про щось незначне.
— Чого так виріс? — незначно й Тарас питався. Він думкою був у лікарні.
(Продовження на наступній сторінці)