— Оце якраз компанія для мене, — казав батько.
Бо те, про що вони могли говорити, було щось ніби частина їх землі, їх родин, їх полів і хуторів, — а не оце безголов'я. Аж наче поздоровшаєш, як наговоришся...
Тарасові й це додавало охоти. Все гарно складається. Якщо наполяже, то закінчить свою повість отак за місяць-два і з гордістю понесе її до видавництва. Хтось складає договори на ще ненаписану річ, а він принесе вже готове. Нате, дивіться! От, що може зробити людина, коли про неї суспільство подбає, оточить довір'ям, створить гарну атмосферу...
За Тамару він уже забував, з Килиною відтоді, як у лісі, не бачився.
Власне, цей стан недошкульности до еротичних тривог, непроникливість перед самумом кохання, звільнення від данини статі, цей стан інтелектуальної, чистої, як озон, атмосфери праці, — лереконував його ще й ще раз, що тільки кваші можуть робити з тривог серця трагедію. Нема тієї єдиної, що для нього вродилася? Але може вона ще не вродилася? А може взагалі не вродиться?
То через цю причину не зробити того, для чого народився на світ ти?
Тарас відчуває, — на ньому лежить якесь покликання. Він живе для того, щоб виконати якусь важливу велику місію. Так розумів він свою кортячку до пера.
Виконає ту місію — не даремно жив. Але як? В чім? Вже йому перевалило за чверть віку, а що зробив він? Як прозвучало його ім'я?
А тому, — геть розмагнічуючі думки! До праці, до праці!
III.
Ще в вистибюлі спілки він відчув, — щось змінилося. Чи в атмосфері спілки, чи в його становищі?
Там, як звичайно, зустрів його доглядач Дому літератури, Варфоломій Іванович. Але незвичайно для Тараса, він радісно, доброзичливо й широко аж по вуха всміхнувся, мов до родича, заглядівши Тараса.
— А, добридень, товаришу Сарґоло!
Старий був, либонь, найстаріший основоположник письменницького клюбу, бо письменники приходили й відходили, зникали в безвість, моди на письменників мінялися, — а він, із першого дня й до сьогодні, усе був один. Він день-у-день спостерігав ці джунґлі, він найперший і найдосконаліше знав усі найтонші і найсекретніші спілчанські справи. По його ставленню до того чи іншого індивіда, що зайшов до клюбу, можна було визначити все: до якого ранґу належав, як до нього ставляться "вгорі".
Відповідно до розгалуженої шкали письменницьких рангів, у нього виробилися й відтінки звертання та привітання. І ще не сказати б певно, що його опінія сходиться з опінією верхівки... В його шанобливих уклонах доглядача до найви-датніших світил було стільки багатозначності*. Гм, він має свої погляди на сучасну літературу, недаром позалаш-тункове життя проходить в усіх подробицях перед його недрімливим оком. Це був справжній доглядач королівських скарбів чи пак письменницьких позалаштунків.
Тарасові видався цей вигук Варфоломія Івановича хорошим знаком. Раніш Варфоломій Іванович ледве кивав йому величною головою, як безвісному початківцеві.
Правда, в день смерти Кузьми Волинця доглядач сам зачепив його на вулиці, але вони обоє були тоді такі розхвильовані й вибиті з колії, що годі було й говорити про якісь значення та відтінки.
Може то відтоді тягнеться ниточка приязні старого?
Але ще більше вразила його глумлива зустріч у рештках великої залі, — довгих вузьких коридорах біля скляних стін та дверей, канцелярій і бухігальтерій. Тут, звичайно, висиджувала письменницька дробина, граючи в шахи, чекаючи на когось або на щось.
Там було чимале товариство. Гострий на язик Пустовійт, нерозлучний із своїм незмінним другом, майже двійником, Росинським, молодий початківець, поет Доброволя, та інші.
— А, наш курортник! — скричав перший Росинський.
— Привіт іменинникові! — весело поглибив свою єхидну бганку біля уст побратим його, Пустовійт.
Обоє вони були колись основоположниками "Молодняка", разом із Микитчуком та Кошелем, його найвірнішими стовпами. Росинський уже вийшов із комсомолу, хоч у партію не йшов. Краще не піти самому, ніж бути з неї вигнаним, — казав він. Пустовійт ходив і досі бородатим комсомольцем, хоч звичайно був завжди дбайливо поголений. Він був нерішучіший за побратима, бо, виходячи з комсомолу, треба було або стати партійним, або навік опинитися серед безпартійної маси.
Втім, обоє вони тепер були в опозиції до сильних світу цього.
Всі цікаво оглядали Тараса.
— Який же я іменинник? Чого це ви? — невторопно запитав Тарас, все ширше розкриваючи очі.
— Та тобі заздрить сьогодні увесь світ! — скричав Пустовійт. — Так несподівано вигулькнути з невідомости й наробити шелесту на весь Союз...
— Увійти в історію літератури!
— Що, що?
— Перестаньте, хлопці, —в докірливо промовив Доброво-ля. — Але чи це правда, Тарасе, що ти — автор "Комуни в степу"?
— Ну, так, звичайно, правда! — ще нічого не розумів Тарас.
Він уже забув за ту історію, вона його й не цікавила. П'єсу свою й те, що бачив на сцені, вважав, якщо не фальшем, то у всякім разі, відсталістю від швидкобіжучого життя. Колись справді був ентузіязм, знаходилися люди, які не тільки мріяли про комунізм, а й палали бажанням на своїх плечах принести його в життя. Дійсність пішла вже далеко вперед, зродила багато нових завдань і суперечностей, багато чого стало вже архаїзмом. І той омріяний комунізм виглядає вже якось інакше... Якби він розробляв цей матеріял тепер, то не в патетичних, а швидше в Гротескових тонах.
Нічого не підозрюючи, Тарас ствердливо притакував головою. Але приятелі майже силоміць потягли його аж у найдальший куток і, обліпивши, почали розпитувати, як це воно вийшло, як було.
В очах у них пробігали вогники цікавости й зловтіхи.
— Та нічого особливого не було, — відговорювався Тарас. — Надіслав я йому колись свою п'єсу, а потім у театрі побачив. Правда, вона трохи змінена, а проте, я...
— Що це тобі здумалося? Через рік порушити цю справу...
— Я? Яку?
— Ну, нащо ти вивіз на лопаті заяву про цей пляґіят?
— А звідки ви знаєте?
Тарас мов блудив у лісі. Вони більше знають за нього.
— То мені ніхто нічого ж не відповів на того листа, що я згарячу написав до газети. Вони ж листа тоді не видрукували. Заява та давно вже десь загинула, відчепіться від мене. Скажіть, краще, що чути в спілці, що тут діється. Ось мене чогось кликали, а я не знаю, чого. Може це приймають так у спілку?
Він вийняв листа.
Приятелі перебігли очима по рядках і переглянулися. Наївний, з місяця впав. Чи ж справді така наївність може здобутися на твір? А втім, не знати, де посіється іскра божа.
— То ти нічого досі не знаєш?
У цю хвилину увійшов Юхим Загайгора, у вишиваній українській сорочці, широким жестом, мов у себе в хаті, розхиливши двері. Він пройшов повз них, удаючи, що не бачить, а приятелі вдали, що вони зовсім із Тарасом і не говорили. Розсипалися.
Зніяковілий, здивований, Тарас вийшов у вестибюль. Варфоломій Іванович зловив хвилину й таємничо йому прошепотів:
— Шкода, що івас тут не було, як розглядали вашу заяву...
Та що це таке? Що це за натяки кругом нього? Знов заява!
— Яку заяву?
— Ту, що ви написали.
— Про вступ до спілки? Чи може про позику грошей на дорогу? Більш я ніякої заяви не писав.
— Я ж сам чув, як читали... Як же це ви так сміливо?.. І він відвернувся, бо хтось відчиняв двері.
Та це правда, — він сьогодні іменинник, сам не знаючи, чого. Всяке — знайоме й незнайоме — значущо на нього подивлялося. Одні із співчуттям, другі з холодною цікавістю. І він ще, власне, не знає, що там вирішувалося, що говорили, не має в кого запитати. Кожне, з ким заводив розмову — відповідало:
— Я не був, мені розказували. Ну, й штуку ж ви впороли!
— Ну, й молодець! — казали другі. — Не побоявся! ДосТ він не мав ні друзів, ні ворогів через свою малопо-
мітність. Що ж, така вдача, — він стояв осторонь від усіх груп і групочок. Сьогодні, — Тарас це відчув, — стояв він у центрі, був фокусом, у якому схрещувалися всі вістря письменницького колективу. Одні ніжно брали його під руку, другі зразу на "ти" переходили, треті співчували, заздрили, дивувались, четверті оглядали з отою холодною цікавістю, п'яті стали підкреслено ввічливі, сьомі ж — окидали вовчим поглядом. Це було дивно, бо не знав Тарас, чим провинився він перед отаким Льовою Смульсоновим, новоявленим іме-ном із "Літературної газети".
IV.
— А, здоров, наклепнику!
Так вигукнув Сміянець, коли Тарас, зніяковілий, ошелешений, невеселий, вийшов із спілки і брів шумливою вулицею. Надвечір'я переходило в вечір непомітно, вже сяяла на вулицях і в вітринах електрика, пишнорозбуялі дереза під нею різьбилися своїм кучерявим листом.
— Скажи хоч ти, чому це я — іменинник, наклепник і тому подібне. Ви всі щось знаєте, а мені не кажете.
— Ти не був у партійному комітеті?
— Я був, але не застав нікого, а Чумаченко сьогодні не приймає. Зрештою, в чім річ? Ти не знаєш, чого мене викликали на засідання комфракції?
— Я там був. Ти ж напевно знаєш, що було утворено дві комісії для розгляду твоєї заяви й вивчення справи. Одна тут, друга в Москві.
— Ні, нічого не знаю, — закипав уже Тарас. — Мені рік тому нічого не відповіли, а тепер на галай, на балай вирішують справу, скориставшись, що мене нема.
(Продовження на наступній сторінці)