Крім масла, привозили бісквіти, оселедці, драже, — що вдасться вирвати. На жовтневі свята і на перше травня "пайок" був просто багатий: крупа, цукор, масло і навіть кав'яр (кетова ікра).
Ці "дари" (за дуже дешеву оплату) діставали всі члени. Але Ле і ще дехто (таємниця. Може Качура?) діставав ще й "академічні пайки", легендарно багаті, по півтора пуди вагою, а в цих півторах пудах були балики, кав'ярі, шоколяда, шинка, масло та такі делікатеси, що нам і не снились. Воно, звичайно, не все поїдалося, частина його йшла на чорний ринок. Всі це робили. Що "давали" — брали, а з того частину несли на Басарабку, щоб було за що викупити "пайок".
Крім того, члени партії (Ле, Щупак, Шабльовський, ще хтось) були прикріплені до їдальні Обкому партії на Думській, де за дуже дешеву ціну діставали ситі обіди із "свінимі отбів-нимі". Це в той час, коли з селянських горищ вимітали під мітелку не тільки хліб, а й послід, щоб село вмирало, в той час, коли з села розбігалися хто куди міг, а хто не міг, то пухнув во славу соціялізму і падав у могилу.
Все це пригадати дуже важливо, бож ці подачки від влади були причиною і приводом вчащання членів до МК, — щоб не проґавити, може що дають. Так виглядало життя в київській письменницькій організації в ті роки (1932-34). Навколо шлунку крутилися всі інші справи. До цього упривілейованого корита вже збігалась звідусюди всяка шашель і шушваль.
17
Ото в цій маленькій кімнатці прожила я з сестрою Оленою 9 років, починаючи з 1932-го. Добре, що було куди вернутися мені. Але яка тіснота! Щоб узяти одну річ, треба всі інші по-.-ховати. Щоночі вносилася з сіней розкладачка, а рано виносилася. Постіль складалася у розкладну кушетку. Льона працювала в Київторзі, то вставала раніше, тому спала на розкладачці, а я чекала, поки вона піде, тоді вставала і ховала постіль у кушетку. Інакше неможливо, коли розкладачка в кімнаті, вона займає все вільне місце і нема як пройти.
Єдина річ, що Льона вивезла з дому, був килим з сюжетом "Руслан і Людмила". Він лежав на кушетці. Диктова скриня з речами стояла під столом і треба було її висувати, як щось хочеш знайти. Постійна мука. Як "совторгслужащая", Льона діставала 300 грам хліба на день, а я — 500. Крім того, вона діставала 150 карбованців заробітної платні на місяць, а я — нізвідки, нічого.
Але я вважала це тимчасовим. Я ж пайовик мешкання, там уже буде де розміститися. З усім запалом і властивим мені азартом узялася я до праці над книжкою про Туркменістан. Депресія і нудьга не мали місця тоді, бо це вже така моя вдача: мушу чогось досягати, тоді я горю. А як нема перед очима мети, я — жертва депресії.
Отже, треба з найбільшим напруженням прихопитися до книжки про Туркменістан, щоб мати з чим прийти до видавництва, а як приймуть до друку, то буде й гонорар, і я зрівняюся з Льоною в витратах на нашу спільну "економіку". Я вірила, що ця книжка мене вивезе.
Мама й тато вже давно були у Гані в Гумані. Батько працював нічним сторожем, мама все робила у хаті, бо Ганя працювала на двох службах, Вітя ще малий, а на Дмитра мала надія. Він уже остаточно спився і вже виносив крадькома з хати речі, щоб мати на горілку. В Гумані ще порожніше —було з харчами, ніж у Києві, за хлібом пайковим треба було звечора стояти в черзі, то ми часом висилали з наших "пайків" який кілограм цукру та крупи.
Отака приблизно була хатня обстановка, як я приїхала додому.
Коли раніш не було виразного поділу між членами колективу письменників, то тепер уже можна ясно бачити, з кого цей колектив складається.
Із секцій.
Найбільша секція — українські письменники. Крім тих, що я вже попереду згадувала (і лінь мені наново перечислювати), ще крутилися на овиді Євген Кротевич, Юрій Мокріїв, Петро Колесник, з'явилися Віктор Гудим, Кость Герасименко, Семен Скляренко...
Секція жидівських письменників (кого згадаю): Давид Гоф-штейн, Іцек Кіпніс, Іцек Фефер, Копштейн, Зісман, Забара, Рєз-нік, Табачніков... Було більше, але не входили в мою свідомість.
З секції російських письменників добре пам'ятаю Ніколая Ушакова. Тому, що питав мене якось — скільки я маю виданих книжок? — Жадної. (Тоді й не було). — А я вже маю 9 виданих книжок. Поезії... — В секції російській був і Вадим Охрименко, хоч і шулявський киянин, син візника і з прекрасною українською мовою. Але писав російською, був спеціяльним кореспондентом газети Правда. Ще був Пьотр Сєвєров, москаль і безпросвітній п'яниця.
Була ще секція перекладачів, досить численна. Зінаїда Тулуб, Антін Харченко, Наталія Горова, Ганна Касяненко, Новосе-лецький, Марія Лисиченко, Ґордон, і ще якась плекана Ліфшіц, яку Касяненко називала "дурна та хитра". Вона ледве ворушила язиком, щоб сказати українське слова, але перекладала з французької на українську. Певно, якась родичка того Ліфшіца, що очолював київський "Гарт" і був головою київської філії ДВУ.
І ось ще одна секція!
Саме тоді почали з'являтися "призовники в літературу". Це були часи не "неділь", а "вихідних днів". Задумали десь там на верхах ліквідувати неділю, як сьомий день тижня — відпочинок. Доки будемо терпіти цей "релігійний забобон"? Отож у боротьбі з релігією запровадили "вихідні дні". Тому не стало свята-відпочинку взагалі, а коли в родині троє йдуть на працю, кожне має інший "день відпочинку" вихідний, то вселяються в хату безпросвітні сірі будні. Не тільки в хату, а й на вулицю, в колектив, у громаду...
Таке щось подібне настало й у літературі — безпросвітня сіризна. Замість яскравих індивідуальностей з каскадом дотепів, зарябіло в колективі письменників якимись амебами-протоплазмами, що вибулькували на поверхю й часто знов десь потопали в глибинах океану. Ось сидить у кулуарах Дому літератури якийсь бородатий сивий дід — це теж член колективу, а що і де він написав? І чи не пізно йому "призиватись" у літературу? В ролі "призовника до літератури" хизується й Аркадій Добро-вольський, дуже чепурний панич із метеликом під шиєю. Він хвалиться, що йому кінофабрика наймає кімнату в готелі, де він пише сценарій. Десь зникли обидва безвісти. Ось молодий "призовник" у напіввійськовому, з виправкою ляйтенанта, Го-ренко, що повернувся з відрядження на село. Пошепки казав, що на селі діється жах, люди пухнуть і вмирають з голоду, а написав і надрукував у газеті про щасливе й заможне життя на селі, що стіл колгоспника вгинається під пампушками, ковбасами й варениками в сметані. Соцреалізм у дії. На село в той час нікого не пускали, крім із спеціяльними відрядженнями, то сільсько-колгоспна тематика на таких нарисах і кінчалася.
Зате масово наводнили колектив письменників "призовники" із заводських і фабричних робкорів та дописувачів до стінних газет. Ось Сьома Ґордєєв, робкор заводу "Ленінська кузня" чи "Арсенал", переданий партійним комітетом заводу із заводської великотиражки в літературу: прізвище московське, національність жидівська, тупе сите обличчя містечкового продавця оселедців, гострокінцева, як кавун, голова дегенерата. Разом із "призовниками" присунули до колективу письменників й Юхим Мартич (Фінкельштейн) та Євген Адельгейм, а Натан Рибак до них прилип, як найбільше спорідненй. Всі вони, розуміється, "рабочіє от станка".
Тоді була в моді "історія фабрик та заводів", тематика, продиктована із столу агітпропу. Письменників прикріпляли до фабрик і заводів, щоб вони там "збирали матеріял". Знаю, що й Агата Турчинська десь там товклася... Але щось не пам'ятаю жадного, навіть не епохального, твору з такою тематикою. Так, як скрахували "вихідні дні" і життя знов вернулось до традиційних неділь, так само провалилась і "історія фабрик та заводів".
19
Я вже завод у своїй життьовій практиці мала і мене зовсім не тягнуло на "заводську романтику", — мітинги з ухвалами "добровільних позик державі", матюки. Після повернення з Туркменістану я була переповнена своєю власною тематикою, що її мені ніхто не замовляв і що нею я жила. Це ж цікаво написати про Туркменістан округло все, розбито на окремі нариси, щоб вийшов цілий образ країни: бавовна, скотарство, звичаї і їх пережитки, розкріпачення жінки, пустеля, оази... Такого в українській літературі наче й нема. От тоді ж у процесі писання, самі собою випливли й "Кайтарма", "Чари", "Ніяз і Ґюллер".
Передо мною стояла мета і дай, Боже, тільки сил, а завзяття вистачало. Мріяла про той день, коли скажу: кінець.
Єдино, куди я тоді ходила, це до МК письменників. Ні, чому ж... Заходила я й до Василини, але вже не було колишньої дружби між нами. Не з мого боку виросла стіна.
Василина вже вернулась із своєї виробничої практики і тепер працювала в Науково-дослідному інституті мовознавства, у комісії укладання словника. Аспірантка академіка Євгена Тим-ченка. Жила тепер вона не в колишній Мотриній вузюсінькій кімнатці, а на Обсерваторній, у кімнаті, куди треба було переходити через їдальню господарів. Але що було просто бомбою для мене, це... в неї майже жив отой нав'язливий червонощокий юнак, що іменував себе Сілою Мьортвим. Анатоль! Василина називала його "бтрок", але взємини між ними були недвозначні. Навіть скаржилась мені Василина, що цей "отрок", мамин синок, не знає сам себе обслужити, навіть скарпетки собі не випере... Як вона може? Це ж просто блюзнірство! Так себе опаскудити, знизити!
(Продовження на наступній сторінці)