«Битва за ім’я» Докія Гуменна

Читати онлайн оповідання Докії Гуменної «Битва за ім’я»

A- A+ A A1 A2 A3

— Приїхав я на Шандри (назва фермерської околиці за прізвищем великої піонерської родини Шандрів, що, до речі, довго вважали себе "руськими")…Приїхав я на Шандри промовляти на вічу. А мені кажуть, що большевики поприносили дві скрині яєць, мене обкидати. "Нічого, — відповідаю, — я умиюся, а костюма вберу другого". Головував тоді Андрій Шандро. Почав я такими словами:

"Пане предсіднику, перше, ніж говорити промову, я скажу кілька слів про вашу біографію, що й ви самі не знаєте. Ось у мене є лист із краю. Я вам прочитаю його. Пишуть мені таке: "Дійшла до нас через Аргентину канадійська газета, а в ній ми прочитали, що вперше вибрали українця послом до канадійського парляменту, і що вибрали послом нашого краянина, Андрія Шандра. Це ми читали на зборах наших, тоді голова сказав, щоб усі ми встали на три хвилини мовчанки в честь канадійського посла, Андрія Шандра".

— В залі! — тихо. Андрій Шандро плаче. А в цю хвилину якийсь большевик пустив слово напроти мене. Тут одна баба до нього: "А ти, дурню, мовчи! Забирайся звідси!" Ця сама баба, що збирала яйця, щоб мене обкидати. Замість обкидати мене, виштовхала того "дурня" із залі, і я вже до кінця довів свою промову. Слухали й мовчали. Відтоді Андрій Шандро називає мене своєю родиною, а як зустріне, то заводить до ресторану й годує куркою.

Отакий атомічний процес відбувався у кожному місті, містечку, на кожному вічі, на зборах, мітингах. Як і у всій Канаді, червоні використовують зріст національного самоусвідомлення, щоб тим зміцнити свої впливи. У всіх тих містечках не тільки вміли обкидати яйцями, але відбувалися й справжні бійки, з участю поліції, з судами. Петро Пауш розповідає, що таким способом відбито залю Народнього Дому від комуністів, які опанували були його й не допускали нікого.

— Прийшов я до Смокі Лейку за дяка, вчителя й диригента. Застав там хор і оркестру, що складалися з самих комуністів, шістдесят осіб. Заля Народнього Дому в їх руках. Приготував я виставу і мусів винаймати в них залю. Заплатив 30 долярів, а вистава всього дала 35 долярів.

"Одного разу приїхав Володимир Купченко з промовою. Напхалися на ті збори комуністи, почали кричати, галасувати, ногами бити, стільцями грюкати. Було це над вечір, якраз заходило сонце. У вікні видно небо; вгорі хмари, внизу хмари, а посередині тонесенька смужка сонця, от-от сховається. І в залі так: по один бік сидять комуністи, по другий бік — наші, а посередині порожні лавки. Купченко побачив ту втікаючу смужку сонця й почав до нього промову: "Дороге сонце! Засвіти ж ти хоч на хвилиночку, просвіти цих дурнів, най вони побачать себе!" То було темнаво вже в залі, а як тільки він сказав, у цю мить сонце вийшло з хмари й ясно-червоно освітило ту половину, де комуністи скупчилися. А комуністи тоді от не кинуться бити Купченка.

"Але встав один поміркований чоловік і каже: "Хто зачепить Купченка,— матиме справу зо мною!" Вони тоді — на того чоловіка… І почалась бійка. Хтось вискочив і покликав поліцая. Від одного поліцая всі хвабрі комуністи врозтіч, нікого з них у залі не зосталося. Стихли, набрали в рот води!

"Той чоловік, який оступився за Купченком, прийшов додому й показав синові, що йому мало руки не викрутили. А син каже: "То ви, тату, так і промовчите? До суду треба подати". Був суд, на суді комуністи взяли собі оборонця, такого ж червоного адвоката. Він і програв справу словами до поліцая: "Ти тільки тому так говориш, що ти в уніформі!" Суддя зразу припинив розправу, відкликав на два місяці, на адвоката наклав грошеву кару, п’ятдесят долярів, за образу урядової особи. Дістали тії верховоди-комуністи по місяцеві ув’язнення, з правом заплатити кару грішми. На тій підставі, що карані, вже вони не могли бути вибрані до управи Народнього Дому. Ми вибрали нашу управу, а вони відтоді притихли.

Чим пояснити, що в хліборобській Алберті, якою донедавна була вона, так добре ведеться комуністам, так легко підчіплюють вони на гачок довірливих своїх симпатиків? Вони, кажуть, тепер сидять тихо, але все ж у Едмонтоні, вони мають свій величавий будинок, що зветься неясно й замотано "Юкрейніен Сентер" ("Український Культурний Центр"). Там вони, підкріплені українською культурою, експортованою для закордону, провадять своє окреме життя, явно-славно, ніхто їм не забороняє. Цікаво, чим живиться цей рух? Раніш він живився тим, що Канада перебувала в стані депресії, фармерський продукт не мав збуту, роботи не було, цілі зграї безробітних перекочовували з одного кінця Канади в другий. Сам Петро Пауш не міг утриматися в ті часи при культурницькій роботі і пішов працювати до фабрики виробу вікон та дверей за дев’ять долярів у тиждень, при шостидесяти годинах праці. Мешкання ж (із трьох малих кімнат) коштувало двадцять долярів у місяць, отже ж на харчі й одежу для родини із чотирьох осіб малощо лишалося. Із вибухом війни пощастило йому стати чорноробом при будові летовища, де праця була виснажлива й тяжка, хоч платна вже краще. Не можна було розігнути спини, щоб закурити, а хто не подобався наглядачеві, того відразу відправляли. За ворітьми стояли сотні безробітних цілими днями і тільки чекали, щоб наглядач звільнив кого, — вже десять бігло на його місце.

Але тепер…

— Я дивлюся, як тепер молодим усе легко приходить, — додав слідом за цим спогадом пан Пауш. — Я не мав за двадцять років того всього, що має мій син за один рік праці.

Тепер місцеві канадійські комуністи шукають тонших засобів, щоб тримати в сфері свого впливу наївних і довірливих симпатиків. І здається, що це імпорт українських мистецьких цінностей — гарно видані в Києві книжки, нові опери, записані на платівки народні пісні, ювілеї українських клясиків… Раніш робилося простіше. Ось про один такий інспірований епізод розповіла мені за сніданком раз пані Пауш. Відбувся він десь в тридцятих роках.

— Тут у нас в Едмонтоні був фермерський бунт, зорганізований комуністами. Був він призначений на певний день і мав назву "Голодовий марш". Мали з’їхатися фармері із цілої північної Алберти і зорганізованою масою, походом піїти до будинку парляменту та домагатись вищої ціни на збіжжя й фермерські продукти; а якщо б їх домагання не узгляднено, то повалити той уряд і поставити свій. (В той час у Алберті був "фармерський уряд"). Понавозили повний Робітничий Дім курей, гусей, по півсвині, масла, яєць, хліба — щоб гідно відсвяткувати перемогу після захоплення парляменту! Впорядкувавши цілий похід на "маркет сквері", із транспарантами "Наші діти хочуть молока", "Вимагаємо, щоб уряд підвищив ціну на збіжжя", пішли вони здобувати владу.

"А їх уже чекала кінна поліція. Коли підійшли лавою, поліція почала бити їх палицями. Той, що ніс транспаранта "Наші діти хочуть молока", був найнятий наш едмонтонець, і як дістав палицею по голові, кинув транспаранта й вигукнув: "А я по якого біса тут?"

"Був суд над організаторами того бунту. Декому присуджено грошові кари, або легкий арешт, а декого депортовано до Европи. Декотрі із депортованих виявили бажання їхати до Совєтського Союзу і як виїхали, то й слід про них загинув.

Що ж, там вони й дістали заплату за свою прислугу, — за творення заколоту в країні, яка прийняла їх для мирного будівництва. В Канаді за баламутства наївних їм був тільки суд, а у вибраній країні — каторга, може й смерть.

Таких історій про бійки й суди немало є в аналах албертійської минувшини. Отаке воно, це українське життя тут, далекі луни гомону в Україні. В Україні відбувся могутній процес відродження, вона прокинулась до свого життя, спалахнула яскравим вогнем, а по всьому світі, де є її пагінці, заграли рефлекси того полум’я. Отака сила української ідеї. І як би воно там не було, не є, а вже ці праві й ліві течії української свідомости знають, що вони не русини, не "пур ґалішен", а українці. Видатну ролю в цьому процесі відіграв часопис "Український Голос", що його заснував свідомий гурток одиниць 1910-го року і мав відвагу назвати українським. І коли б не було державницького процесу в Україні, з усіма зльотами, болісними зривами, покрученими шляхами розвитку — так би може й потонула вся ця маса прибулих на нові землі "людей у овечих кожухах" без сліду.

(Продовження на наступній сторінці)