А в другому поверсі того дома живе, чи, пак, умирає, слабий, слабий батько, а коло його ліжка, з котрого він уже давно не встає, коло маленького столика, заставленого тяжко пахущими ліками, де стоїть зелений каганець, кружляє навспинячках тонка постать — його дочка. І любить вона батька, і жалко їй його, та вже дуже давно він слабує, і, помимо її волі, вона почуває тягар своєї жертви, вона почуває (хоч і лякається того найбільш на світі), що це жертва велика, тая, що вона несе задля батька, і вдень, і вночі, гублячи свою красу, свою молодість; і він це почуває, і хочеться йому вмерти, аби вже визволити її швидше; і хочеться йому жити, не дивлячись ні на що,— так потребує сила життя!.. І лютує він, і мучить її, примушуючи сидіти коло свого ліжка, то знов жалує більш, ніж себе, жене геть од себе до радощів життя, примушує її до них тоді, коли він саме тут умирає...
Годі, годі! не займай дитини своєї, старий! Я буду з тобою гут слабувати... І вір мені,— кожна частина тіла, що в тебе болить, болітиме теж і в мене, бо я хочу боліти з тобою, бо я можу боліти з тобою, бо вже ж у мене,— я чую ясно,— так само наливаються ноги водою, і не стає повітря для дихання, і крутиться голова, бо... я тобою хворий...
І в третьому поверсі, ближче до неба, молодий поет у не-топленій хатині, у пітьмі, мріє, дивлячись на зорі крізь вікно, і мукам його немає міри, бо не може він подолати ритми й не вкладаються його думки у віршову міру, і, здається йому, що нема тих слів гостро золотих, щоб висловити теє, що твориться у його в душі, і хочеться йому сотворити щось надзвичайне, велике, щоб світ здригнувся, почувши; і розкрива він крила, і збирається він підлетіти широким махом до сонця, широким махом орловим, а в'ється долі, як гадюка, що їй наступлено на голову... І бачить він зорі, і кожна з них своїм світлом увіходить йому в душу, і навчає його слів незнаних і підійма його вгору... І знов сумніви й одчай беруть гору, і ламає він руки до болю, і стогне...
— А що,— зненацька лунає грубо-добродушний голос приятеля з ліжка.— Усе мрієш? "творишь"? "мечтаешь"?.. "О, бедный труженик искусства!" Лягав би краще спати, ха-ха-ха-ха!..
Ні, "не падай, мій друже, не падай душею!" . О, як я добре розумію тебе, бо ти — то я... Ще трохи, ще одно силкування, ще один помах крил — і ти... на недосяжній високості!.. І тоді нехай кленуть там унизу, нехай сміються чи нехай заздрять, нехай поклоняються,— тобі байдуже те, як богові!
Я стежу кожний твій крок, я живу твоєю музикою, твоїм щастям, мій брате, мій друже любий, бо ми обидва отруєні однією отрутою. Приходь же до мене, у мій "чертог" чарівний, що я збудував для тебе з проміння та з натхнення.
І приходьте ви всі до мене, ви, що плакали, що боліли, що страждали, бо ви єсте діти мої, бо я вас усіх сам сотвори, бо не було вас у тім будинку напроти: ні тебе, мила сестро з розбитим серденьком, ні тебе, старий, перед лицем смерті; ні тебе, убогий поете; я спородив вас із свого духу, бо я нічоґо не можу, як тільки творити, подібно до природи, бо я не живу, тільки творю... творю... і коли б тут лежала моя мертва коханка,— то однією половиною серця я б плакав-ридав, рвався-стогнав, а в другій — той жаль та надмірне страждання зростали б у твір... І в цьому наше прокляття, наше щастя, наша отрута й наше покликання!..