— Звісно, як той вовк із ягням… — не корився Василь.
Але Явтух наче не почув.
— Ти зараз у моїх руках. Признавайся, твоя дитина? — Явтух перегнувся до Василя через стіл і кричав, наче з переляку.
— Не бризкайтесь слиною, — спокійно сказав Василь. — Я не маю звичаю ображати людину й тому з людиною, яка щойно облила мене брудом, не маю ніякої охоти говорити.
— Майте на увазі, товаришу, — кричав далі розлютований Явтух, — що ви живете сьогодні останній день, а тому я радив би вам перед смертю признатися в свойому ганебному вчинкові…
— Я не сумніваюся, що живу останній день. Це може статися, адже ж ви озброєний. Крім цього, ви й фізично сильніший за мене. Правда, за мене сильніша фізично і коняка, і корова, і зубр, і бізон… Ви здатні знищити людину. Вам це навіть пасує. Але дивно, чому ви допитуєтесь, чи моя дитина, коли ви в цьому переконані?
— Мерзотнику, замовчи, бо ти зараз будеш прощатися з життям… я хочу, крім того, що мені здається… щоб іще й ти сказав… щоб я почув на власні вуха з твого власного бридкого рота, що дитина твоя… Кажи, падло, кажи, гадюко… — З цим він перехилився через стіл до Василя, впершись у нього жахливими очима, а рукою навмання шукав на столі браунінга. Та в цю мить Василь витяг з-під подушки нагана, наставив на Явтуха й міцно сказав:
— Тільки ти, тюхтій мізерний, торкнешся до браунінга, то зараз тобі амінь.
Він пильнував за Явтуховою рукою.
— За двері! — крикнув Василь, встаючи з ліжка. Явтух посунув задом до дверей і вийшов. Василь одхилив двері й гукнув услід Явтухові:
— Дякую за зброю! А дитина, кажете, подібна до мене? Дуже радий, що подібна до батька.
Відповіді не було.
До Василя прийшов Анатоль. Обнялись, поцілувались, посідали й, дивлячись один на одного, усміхнулися.
— На тобі оце. — Василь подав Анатолеві браунінга. Той радісно, здивовано подивився на нього. Чорні рівні брови полізли вгору, й чоло стало все в рівчаках.
— Чого це враз?
— Зайвий. У мене є. Це я тільки що одвоював. Явтух мене стрілять приходив.
— Та що ти? За що?
— Каже, що на мене дитина схожа.
— Ось як… та чорт би тебе взяв, вона таки на тебе й схожа. Ну, а ти йому що сказав?
— Ну, а я його послав к чортовій матері. Мало чого буває. Пхі! Схожа. Буває ж таке, що приїздить до нас якийсь німець, що родивсь і жив у Німеччині, а схожий на українця, що родивсь і виріс у Мерефі. Буває ж так, Толю?
— Та буває. Але коли вони були так далеко одне од одного, то це ще нічого, а коли ти так близько живеш із Галею, та ще й дружиш, як мені відомо, трохи ще й кохаєтесь, — то чорт вас знає… Тут, брат, Німеччиною не викрутишся.
— Але ж це дурниця, Толю… — Василеві хотілось перейти на другу тему.
— Та, звісно, дурниця, — ніби жартуючи сказав Анатоль. — Кинути в обійми чужому чоловікові дитину й сказати, що він цієї дитини батько, — це ж єрунда. Нехай, мов, тішиться досхочу та полюбується зі своєї жіночки.
— Та йди ти к чорту, Толю, ти краще розкажи про себе… Як живеш? Бачу, що справи твої покращали.
— В ДПУ служу, двісті п'ятдесят карбованців одержую. Крім цього, скрізь користуюся кредитом… Прийдеш, побачиш, як влаштувався. Одружився. Жіночка з голубою душею, — Василь аж очі розплющив і раптом похмарнів.
— Так-так із голубою, кажеш? І служиш в ДПУ? От чорт. Ну, нічого. Колись мене п'яного заберуть за дебош, ти, звичайно, визволиш. Ну, а я був в Одесі, в рідні. Мало не одружився. Любив-любив одну, та й покинув. На тобі й костюмчик нічого. Я, правда, теж нового маю. Ось зараз покажу.
І він одяг рудого костюма.
— Чудовий костюм, — сказав Анатоль, — ти вже його й не скидай.
— Чого?
— Поїдемо до моїх батьків. Давно хочуть тебе бачити. Цікаво, кажуть, побачити того, що не пошкодував такого ще гарного костюма подарувати та "бутилочки".
І вони поїхали.
Не переступив Анатоль і порога, як батько гнівно спитав:
— Ти одружився?
— Ні, гадаю.
— Правда, що лише гадаєш?
— Правда.
— Гляди. Не осором мене. Без церкви й без батьківського слова не годиться. Та ти розбагатів, як я бачу, а батька й не згадаєш. А нам оце коровку б іще прикупити.
— А це хто?
— А це, тату, той, що ото мені костюма подарував.
— А-а-а, очінь приятно, Карпо Григорович Хоменко. Очінь приятно вас видіть. — Карпо тиснув обома руками Василеву руку. — Мотре, Мотре! — гукав Карпо. — У нас гості! Де Хвеся, хай побіжить до Максимихи!
— Ми вина принесли, тату, — сказав Анатоль, ставлячи на стіл пляшки в ликовій сіточці. — А корову вам, тату, куплю.
— Спасибі, сину, спасибі. Мотре, та що ти там робиш, до нас люди прийшли!.. Хвесю!
Вбігла Хвеся, червона, жвава й весела.
— Драстуйте! — Соромлячись гостя, вона несміливо підійшла до Анатоля й подала йому руку.
— Ну, й гостеві руку дай, — сказав Карпо.
— Це моя сестра, — пояснив Анатоль Василеві.
— От що, дочко, — промовив Карпо, — біжи до Максимихи, та нехай нам дасть у борг три пляшки горілки.
— Та в нас є, тату, — сказав Анатоль.
— Це мене не візьме. Це солодке. Це на закуску.
— А потім у борг не треба, — обізвавсь Василь. — Ось нате. — Він дав Хвесі червінця. Хведося схопила гроші й побігла.
— Де тут… — Василь сказав Анатолеві над ухом. Той пояснив. Але, вийшовши з хати, Василь гукнув Хведосі, щоб вона почекала.
— Можна з вами піти?
— Ходімте! — радісно згодилась Хведося.
— Це недалеко?
— Ні, не далеко… що, ніг шкода?
— Та ні, навпаки… з вами я ладен на край світу йти.
— І на той світ? — жартівливо спитала Хведося.
— І на той світ.
— Брешете.
— Як ви сказали?
— Льжотє. — Вона зареготала.
— Ач яка. Скільки вам літ?
— А вам?
— Та я старий проти вас. Мені вже скоро двадцять три буде. (Василь збрехав. Йому насправді двадцять сім.)
— Ну, так скажіть же, скільки вам? — спитав Василь.
— А вгадайте!
— Певне, тринадцять.
Хведося зареготала на всю вулицю.
— Ну, а скільки ж? — допитувався Василь.
— Через два місяці шістнадцять буде.
— Прекрасний вік. Кого ж ви любите?
— Нікого, — весело сказала Хвеся.
— Полюбіть мене, — сказав Василь, і Хведося знову зареготала та зиркнула на Василя, мовляв, який же ти!
— Ну, так не хочете мене любити?
— Вас уже люблять, — сміючись, сказала Хвеся, соромлячись своїх слів.
— От хрест святий, ніхто мене не любить, і я нікого.
— Хіба ви не єврей?
— Борони боже, навіть хрест на шиї ношу. Та не хочеться показувати. Я самий настоящий християнин і женюсь тільки на християнці. От би на вас. Я ще ніде не бачив такої красуні. Дайте, я вас поцілую. Не хочете?
Хвеся весело зиркнула на Василя.
— Як оженитесь, тоді поцілуєте.
— Хіба ви за мене підете?
— Піду, — задихаючись від сміху, сказала Хведося. Василь замовк. Він був певен, що це дівча згодилося б стати його дружиною.
— Можна вас під руки взяти? — спитав Василь.
— Беріть.
Потім Василь, розкривши коробку з цигарками, запитав:
— Палите?
— Ще чого не було!
— А я палю.
— Та я бачу. Душу чорните. Гріх вам буде.
— Од кого?
— Од Бога.
— Хіба Бог є?
— А ви ж кажете, що ви християнин! — здивувалася Хведося.
— Вибачте, я й забув.
— І не соромно вам? Ба, ви, певно, комсомолець. Еге?
— Еге. Чи пак ні.
Входили до Максимихи, в низеньку, пройняту самогоном хату. Василь у сінях чмокнув Хведосю в скроню. Та прямо бігом влетіла в хату, але й виду не подала, що щось трапилось. Наче це так і треба. Стара Максимиха злізла з печі й злякано подивилася на Василя, але звернулась до Хведосі.
— Нема, голубко, нема. Я вже не торгую, нема, дитино, — хреститься, — сяк-так перебиваюсь. А не продаю, щоб гріха не було, бо в мене його й так слава богу…
— А може, є, бабо? — настирливо питала Хведося.
— Побий мене Господь, немає. Щоб мені з цього місця не встати. Хай мене мати Троєручиця покарає, якщо в мене є хоч наперсток.
— Та, може, є, бабо? Не бійтеся, це наш гість. З города з Анатолем приїхав. Гуляють у нас. Їй-бо.
— Правда, правда, бабо, — додав Василь. — Не бійтеся. Ми свої.
— А скільки ж вам?
— Та скільки… — Хведося глянула на Василя. — Тато казали, що три пляшки, але я гадаю, що це забагато… Там же ще вино. Як ви на це?
— Не багато. Давайте, бабо, три.
— Як три, то й три. Мені що, аби гроші. Пляшки з тобою є? — спитала стара Хведосю.
(Продовження на наступній сторінці)