Маруся усміхнулась, глянула на Петра, потім упала йому в груди, як злякана птичка—засоромилась, тоді жалібно подивилася йому в вічі:
— Та... краще завтра.
— Ні, я хочу сьогодні,—це по меншовицькому, ти чула про меншовиків? Треба по більшовицькому—сказано—зроблено.
— Ну то добре...
В полісадник упав камінчик і покотився до Марусіних ніг. Потім голос:
— Товариші, прошу слова!
Маруся пізнала Олексин голос і крикнула.
— Собраніє одкрито, просимо! Олекса підійшов:
— Сьогодні Загальні комсомольські Збори. Ходімте?
— Обов'язково!—Петро швидко встав. Пішли. На вулиці до них пристали ще комсомольці.
— Ти нам зробиш доклад про роботу Харківської організації. Петро згоден. Зібралось багато комсомольців і направились до Комсомольського клубу.
Затягли пісню.
Місяць лив на село слабеньке проміння, обливав юрбу Комсомольців, голови хат, а Комсомольська пісня виривалася з молодих грудей і тонула в синьому вечорі.
IX
Петро сидів за столом і писав вірші. Відчинилися двері й тихенько, щоб не заважати Петрові працювати, увійшла Марусина мати.
Жовте зморщене обличчя, з-під подертої хустки недбайливо виглядало волосся, на носі низько висіли окуляри, в бровах та очах щось подібне до Марусі.
Вона підійшла до столу й лагідно:
— Я хотіла з тобою говорити. Я чула, що ти хочеш одружитися з Марусею...
Ти-ж бачиш сам, вона ще дуже молода і нема-ж у неї нічого, одна спідничка і все!
Невже ти собі багатшої не найдеш?
У Петра виступив гарячий рум'янець. Йому чогось стало ніяково... Він узяв у руки олівець, бігав ним механічно по папері, щось непотрібне малював, не дивився матері в лице й мовчав. Мати розуміла його й не вимагала говорити. Нарешті Петро одважився.
— Це старі вигадки. Що мені потрібні рядна, скрині? Чи воли та коні?
Не буду-ж я з оцим усім возитися? Ми з Марусею поїдемо звідси... а то що в неї спідниці нема, то придбаємо.
— В неї є руки, а в мене голова.
Петро замовк. Його серце швидко стукало, тіпалось, він нервово черкав олівцем.
Мати помовчала, далі додала:
— Ну то гаразд, робіть, як вам краще, аби добре було. Колись Артем казав, щоб я давала волю своїм дітям і не перечила їм ні в чому. Мати вийшла.
Вбігла Маруся й сіла Петрові на коліна.
— Ну що, питав?
— Сама питала.
— Ну що?
— Каже добре.
— Ну ось і добре, а це тобі... Маруся швидко завертіла у Петра перед носом гілку винограду, що одною рукою тримала в себе за спиною.
— Д чого це ти такий худий? Може ти чим хворий, ти пішов-би до лікаря.
— Ні, Маню, це я стомлений. Пишу багато, читаю. Та засідання, збори...
Завтра Єлисаветський ОкрКом КСМУ дає командировку в будинок спочинку. Знаєш де Соколовські хуторі?—туди.
Соколовські хуторі од Балашівки недалечко.
Он за великим Грузчанським шляхом Перемонтова дача, долина з великою криницею, що колись поставив пан, а за могилою Турецька могила, а там видно верхів'я дерев, панських дачних будинків—ось це й є Соколовські хуторі.
Зараз там спочивають робітники та радянські службовці.
По-під сонячниками, що як військо стоять, вітер котив курай, а горобці обсіли соячники й цвірінькають на ввесь степ. Петро й Маруся йшли по-під сонячниками, що били своїми головешками Петра й Марусю в груди, в плечі.
— Ну, Маню, ти вже мабуть вертайся, я вже тут піду сам. Через два тижні буду в тебе, а там поїдемо до Харкова, будеш там учитись, зроблю з тебе письменную, запишу тебе до спілки пролетарських мистецтв.
— Не барися-ж, поете мій бравий!..
Маруся, як кізочка, збігла в долину, вибігла, стала на горі й замахала Петрові руками, щось говорила. До Петра долітали якісь незрозумілі слова, а він махав їй хусткою. Маруся побігла й її червона хусточка зникла в сонячному сяйві.
XI
Вечір. З оцієї гори видно все. По небі посунулись хмари і попливли кудись над вокзалом, за Єлисавет.
Маруся задивилась у хмари, а вони наче пливуть до Харкова. Ось вона в Харкові: сидить у прозорій кімнаті. На столі стоїть електрична лампа з червоним абажуром і книжок повно. Сидить Маруся, читає Петрові вірші, а скоро й Петро прийде, він десь на літературному вечорі, вона його чекає-чекає.
— Ти, Маню, знов чогось задумана? Маруся здригнулася:
— Ой, я так замріялась...
Петро повернув Марійчину голову в бік і любувався профілем її лиця.
Скоро Петро поїде до Харкова й Марусі доведеться його чекати й чекати може довго-довго.
Волохаті хмари, як медведі, плавали в вечірньому небі, зникли, й небо заблищало зорями.
— Он там, де зірок багацько—в той бік я буду їхати. Я зорі ростуть-ростуть.
Маруся задивилася на них і її очі стали повні зірок.
XII
Ніколи для Марусі не була така сумна Єлисаветська станція. До перону під'їхав почтовий.
Маруся глянула на Петра очима повними сліз, білки в неї були великі-великі.
— Ти-ж не барись, чуєш, Петрусю, гляди-ж не барись!..
Дзвінок. Кондуктор засюрчав, загув паровик і почтовий покотився по рейках аж до Харкова. Ще раз глянув Петро у вікно на Єлисавет. Серце застукало... А заводи кидають димарями дим, димарі обмотуються димом, вітер подихне й дим вклоняється до потягу.
Над заводами по-між димарів загубився червоний прапор. Я в заводах Петрові брати... Заводи меншають і меншають, за валами зникають труби, перед очима у Петра виросла заплакана Маруся. Змалювалося йому його минуле, у вікні крутився степ, стовпи, хатки, потяг летів, а Петро думав. Потяг летів...