— Товариші! Я… на мою думку, не треба тут таких палких і гострих промов. Дівчина малописьменна, наймичка, товариші, це ж усім відомо! Вона ще тільки починає розвиватися, вона ще не звикла до нашої дисципліни. Де там у неї візьметься та свідомість до праці для держави, як вона за чужою кухнею, за горшками та понукуванням "бариньки" світу не бачила? Я ручусь, що Кароліна навчиться, вона навчиться, товариші, бути нашою, бути комсомолкою. Давайте тільки візьмемося дружніше за її виховання. Не одганяймо її од себе. Це їй тільки зашкодить. Ви подивіться, товариші, вона он плаче. Тут говорили щось про бруд, а ні один не згадав про той бруд, у якому жила, виховувалась Кароліна. Вона он плаче. Це зайвий раз говорить за те, що вона ще далеко стоїть од нас, що вона ще далеко не загартувалася, не вміє ще бути комсомолкою, але коли ми будемо одганяти од себе несвідому бідняцьку молодь, наймичок, то хто ж нас похвалить, товариші! Я пропоную поки що почекати з виключенням.
— Правильно!
— Правильно-о-о!
— Нічого подібного!
— Прошу слова!
На столі задзеленчав дзвоник. Підводиться червонощоке лице голови.
— Товариші! Справа досить ясна. Я гадаю, що дамо слово Кароліні й потім проголосуємо. Згода?
— Згода!
До столу підходить Кароліна. Вона соромиться. Вона не знає, з чого почати. Похнюпила голову так, як перед Лізою Василівною, й колупає під нігтями. Потім іще раз втерла рукавом сльози й підвела голову до авдиторії. Хотіла щось сказати, захлинулася в своїх словах, і знов голова впала на груди. Нарешті заговорила, не підводячи голови.
— Я вже буду робити все так, як усі. Пробачте мені.
Хтось гукнув:
— Голосніше.
Але Кароліна більше нічого не має сказати. Підводиться голова.
— Ясно. Я голосую.
Більшість голосів за те, щоб Кароліну лишити кандидаткою в комсомолі. Кароліна й сама собі дала слово бути глибоко дисциплінованою людиною. Ах, як чудово бути впертою, непохитною і завжди однаковою людиною.
XII
Беля сидить у сквері зла, зажурена. Вона неодмінно помститься Галанові. В її уяві Галан — величезна постать з довгими вусами, з-під яких вона, Беля, чула противні, злі слова. Ще пригадався й Джонатан. Жовто-зелені жаб'ячі очі, поколупане лице… З отого паршивого рота, що якось судомно сіпається, вона, Беля, чула: "Не раджу розливати сльози, бо вони ще згодяться". А вона не слухає його і плаче, й плаче. Сидить у сквері в біленькому капелюшку, соромлячись ховається, щоб ніхто її не побачив, виймає з чорної лакової сумочки голубу хустку і втирає похапцем заплакані голубі очі. Їй згадалась Фатіма. О, Фатімо. Якби вона, Фатіма, знала, як боляче їй, Белі, було чути те, що вона сказала. О, ні, сестро, Беля ніколи так грошей не зароблятиме. Знов сльози. Як їм не литись? Джонатан. Знову жаб'ячі очі. Галан чорт! Беля міцно тисне руками бильце лавочки й так, як Джонатан, колупає носком туфля землю. Поруч Белі сидів парубчак із книжками на колінах. Він нічого навколо себе не помічав і нічим не цікавився. Беля це помітила. Він то розгортав книжку й читав, то заглядав у неї й швидко, вперто занотовував у зошит, то брав олівця до губів і, дивлячись у землю, щось мимрив. А ось він глянув на Белю. Знов почав писати. Навіть іще швидше став писати. Беля помітила, що він хотів заговорити. Він глянув Белі на руки. А тепер вона подивиться на нього. В нього рівний гоголівський ніс, тонкі, міцні губи, правильні риси обличчя й сталевого кольору очі. Беля швидко одірвала од нього свій погляд, бо він іще раз глянув їй на руки. Вона обдивилася свої руки з усіх кінців і знову закинула їх за спинку лавки, виставивши до сонця груди. Парубчак байдуже, сміливо, без ніякого напруження, запитав:
— У вас, бува, нема годинника? Або не знаєте, котра година зараз?
— На превеликий жаль, нема й не знаю.
Парубчак знов нагнувся, пише. Беля побачила ще раз і на цей раз відчула його сталеві очі. Ось вони знову глянули на Белю.
— Вас, здається, Белею звати?
У Белі від несподіванки похололо в грудях, вона трохи аж наче злякалась.
— Так. Звідки ви знаєте?
— Я догадався. Мені вас описував Джонатан Свіфт, — парубчак усміхнувся, — з одягу, обличчя й постаті я догадався, що це ви. Так ото ви з Галана незадоволені?
Беля нахмурила брови й, дивлячись кудись перед себе, промовила:
— Він не варт того, щоб ним пишатися. Від нього, крім зла, нічого не можна чекати.
— Серйозно? — сталеві очі запитали так серйозно, сталеві очі під густими бровами сказали так серйозно, що Беля відчула серйозність цієї людини.
— Знаєте, — сказала Беля, повернувшись усім корпусом до парубчака, — багато говорити…
— А це цікаво. Раз щось є, мовчати не слід. Треба вживати заходів…
Та як його вживати. Вона, Беля, собі ради не дасть. А що це за людина, що з Белею балакає? Звідки ця людина знає Джонатана, та що то за людина цей Джонатан?
Ця людина, що з нею балакає, зветься Борисом Новоселем. Він секретар осередку комсомолу при ІНО, де вчиться цей Джонатан. Власне, вчився, його виключено з ІНО. Там же вчиться й Ната, дочка Галана. Він, Борис Новосель, кінчає ІНО й одночасно працює в Комгоспі[43] як відповідальний робітник. А як Белі живеться? Ах, їй живеться, їй живеться отак і отак. Хоч би де-будь хоч яка-небудь знайшлася робота. А чи Беля член профспілки? Аякже! Вона кілька місяців ходить на біржу праці. Нема роботи. Кажуть, як найдеться, то пошлють.
Борис Новосель пише на бланку записочку до Комгоспу. Беля з цією записочкою й довідкою від біржі праці мусить іти до Комгоспу, запитати отакого-то.
Ось вона в Комгоспі.
Чубатий, чорнобородий, у круглих великих окулярах з чорними обручами, уважно прочитав записочку, ніяково усміхнувся, поклав ту записочку перед себе і, не одриваючи од неї очей, широко розвів руками.
— На превеликий жаль… Нічого не можу придумати… В нас є, — він трохи подумав, — є одно місце… вбиральниці, але це ж не для вас. Я вас розумію, вам треба посаду більш-менш чистішу?
— Я згодна взяти роботу й цю, яка є. Я довго без роботи й вибилася з сил.
— Ну, то… добре, — ліниво й так само дивлячись у записку промовив чубатий. — Туди ген-ген, може, найдеться щось краще, а поки що попрацюйте на цій роботі…
І так само ліниво червоним олівцем на записочці поклав якусь резолюцію.
XIII
У кравецькій майстерні шумує, кипить праця. Пахне свіжою матерією й солдатськими шинелями. І курява од шуму праці, як пасма золота, непорушно стоїть у сонячному сяйві, що ллється у вікно. Машини, як чорні коні, стоять, рухаються перед кожною. Такий самий чорний кінь стоїть і перед Кароліною, але він стоїть і не рухається. Вона задумливо вертить у руці шматок жовто-зеленої матерії й поглядає на вітрину. Вова пройшовся, мелькнув своїми сірими випрасуваними штанами й жовтими гостроносими туфлями.
Вова махнув Кароліні пальцем, і їй уже нудно сидіти біля свого чорного коня. Вона крутить у руці шматок матерії, блимає на вітрину, в якій промелькнула постать Вови. Постать Вови й комсомольські шумні, завзяті збори. Постать Вови й комсомол. Кароліна навіть перестала крутити в руках шматок матерії. Поклала на цей шматок матерії обидві руки і захоплено, вперто задивилась в одну точку. На плече Кароліні лягла рука й примусила її здригнутися. Біля Кароліни стояла Діна. Вона сперлася ліктем на машину, взяла однією рукою Кароліну за плече, торкалася м'яко своїми грудьми Кароліниної руки й дивилась мідними очима нижче Кароліниного лиця, щоб не засоромити її. Потім узяла за ґудзика Кароліниної кофточки і, граючись ним, говорила:
— Карочко… дивись, ми всі працюємо… Візьми себе до рук… Не вигадуй ніяких дурниць. Дивись, ти перестала працювати, і тебе вже всі бачать, уже на тебе всі й дивляться… Ти ж знаєш, що в нас не можна під час роботи склавши руки сидіти.
Діна енергійно встала.
— Працюй, Карочко. Працюй і не вигадуй!
Пішла. Чорний кінь Карочки раптом зашумів, задирчав, зарухався, а як Діна зникла за скиртою тюків матерії, кінь став. Кароліна встала й пустилась до дверей.
— Куди ми йдемо? — спитала Надя, що шкутильгає тут же поміж машинами.
— Я зараз, — сказала Кароліна й вийшла з майстерні. Вова, заклавши довгі руки за спину, ходить на розі взад і вперед.
Стиснув обома руками Каролінину руку, не дивлячись їй у лице, десь блукав своїм довгим, гострим, собачим обличчям по головах вуличного натовпу й тихо казав Кароліні:
— Поїдемо в парк, Каро?
(Продовження на наступній сторінці)