Але тим більш вони вражали і збуджували Павла. Часто потім не владний уже над собою хлопець, як шалений, гасав по дачах, на луках, у бору, де тільки маячили жіночі постаті, жадно приглядаючись, ніби шукаючи серед них когось. І досить було будь-якій хоч глянути на нього кокетливо, щоб Павло вже геть утратив розум. Міг потім цілу годину ходити по слідах, не осмілюючись і познайомитися "нахабно", і не в силі відстати. Але іноді наважувався-таки і знайомився, і сходився, Хоч потім кожного разу каявся та зарікався. Були це пере-важно'загальновідомі на дачі своєю приступністю, не завжди навіть^повії, просто, як звали їх, "жертви власного темпераменту". І саме це й обумовлювало завжди сумний фінал Пав-лових із ними взаємин. Якою тільки ціною сорому та ганьби від нищівних епітетів — образ невдоволеної любовниці, діставалися ті короткі хвилини сумнівної насолоди. Завжди потім, повернувшись додому утомлений, забрьоханий по росі, в реп'яхах (бо через страх компрометації себе все це — десь по пустирях), Павло, не світячи світла, одягнений лягав на ліжко і годинами міг. лежати у важкому роздумі. Часом і другого дня чи й кілька днів зряду цей настрій зневіри в собі, образи за нездійснені надії не покидав його. Ото саме тоді, в отаких настроях і проривалися сумовиті нотки в листах його додому. А в листах до найближчого друга Корнія Чумака, де правда з вигадкою пер.епліталися якнайхимерніше, проривалися й щирі признання. Видно було Корнієві, що не мед-таки Павлові на дачі. Що щось є, то треба підтримати друга. І ніколи Чумак не барився з відповіддю. Уже за кілька днів Павло одержував від нього пухлого листа, де він з властивим йому епічним спокоєм, хоч і в досить-таки міцних висловах, товариша свого і "розпікав", і розважав трохи, а кінець кінцем, радив конче плюнути на все та приїздити додому.
Цього літа, особливо в останньому листі, був, як ніколи раніш, Корній щодо цього настирливий. "На чорта тобі ті уроки? Подумаєш — злидні! Та й дачниці, мовляв, як видко з листа, обридли вже тобі гірш за гірку редьку". (Іронія. За чимало років, що прожив з Павлом, знав виключну слабість до жінок і те, що не щастило "біднязі" в цій справі, хоч на язик — донжуан, та й годі.) Да, до речі, щоб не забути: бачив оце недавно "твою прежню" (натяк на Галаганівну). І розповідав, що якось їздив з наймитом на станцію за жаткою, а вони всією родиною чекали на поїзд — з чемоданами. Сам до них не підходив, бо не на повному був фасоні: у чоботях, у брилі і руки в колісній мазі — провіряв жатку. Але у Лесі Коломієць, що була серед провожатих, спитався-таки потім. У Крим з батьками на "теплі води". І тут же раду давав Павлові щодо Людмили — плюнути й ногою розітерти.
"Раз те, що не нашого польоту птиця, та й нарешті — не в цьому щастя". Нагадував приказку про сало без хліба і що з того буває. То бтак, мовляв, чисто і з коханням. "Треба потрошку та з "папкою". Корній певен був, звичайно, що Павло зрозуміє його алегорії, але на всяк випадок тут же й пояснив, що це за "папка" така: це цілий комплекс інших, істотніших інтересів людини, що, наповнюючи її життя, роблять його змістовним та повнокровним. І далі вже на-кількох сторінках розповідав про самого себе, ніби в приклад себе ставлячи. Про своє життя на хуторі. "Скучати ніколи, друже. Ні чорта й не роблю, і дня мало". З дальшого викладу це було й зрозуміло. Відстроювали Микиту, старшого жонатого брата. Ставок поширювали — робили грабарі зараз. І всюди треба ока. А відколи жнива почались, і до женців навідатись треба, до жатки. Це перша жатка на весь хутір. "От штука! І хто її видумав. Це ж справжній благрдій для хліборобства. Уяви собі: шість в'язальниць (шість!) ледве за нею вправляються. А то б шість косарів треба. Та хіба так і вшістьох надали б, що й носа в'язальницям ніколи висякати. Не робота, а красота! Еге ж, якби не чортів наймит Лука. Ніяк не пристосується. Оце і зараз, як пише листа, тільки-но повернувся з поля: знову порвав косу. Треба везти в кузню зварювати оце зараз (заразом думка і листа вкинути). Отак і крутюся, друже, з раінку до вечора".
Проте нарікання в тоні не почувалось. Навпаки, майже з кожного рядка било відчуття великого вдоволення та навіть захоплення своїм "повнокровним" життям на хуторі. Увечері іноді ходить на вулицю "ревнути пісні з хлопцями, дівчат полоскотати". Іноді й у комору до якоїсь зайде ("грішен, грішен, Павле, і я, як бачиш, на романтику!") Але дуже на це нібито не падає, для гігієни більш. А то по-стариковсько-му — зразу ж після вечері кожуха на плечі, рушницю в руки та й — або на баштан ночувати, або в садок на віз під отим, що й завжди, "білим наливом". Красота! Тиша. Тільки гупають стиглі яблука та груші на землю. На хуторі десь співають дівчата. За садком біля ставу в отаві помукують воли (Лука напасує). А вгорі — зірки в синьому небі і таке інше. І несамохіть пригадуються слова поетові:
Одна на світі Україна, Немає другого Дніпра... А ви претеся на чужину Шукати кращого добра, —
"то оце, Павле, не тільки Галагана та подібних, а тебе також торкається. Бо хоч ти і в межах України, а все ж — як би це сказати, психологічно, чи що,— на чужині!" Висловлював побоювання: "Десь, певно, вже забув там і розмовляти посвоєму — цвенькаєш". І, кінчаючи листа, знову кликав приїздити обов'язково. Хватить, мовляв, і на тебе добра оцього нашого рідного. Та й час, далебі, час щось і робити вже. Для загальної справи, для народу, так би мовити, для України. Розповідав, що дядюшка Архип Терентійович (старий Гмиря— брат Чумачихи), коли не побачиться, то все нарікає: надій, мовляв, не виправдовуєте. І як послухати, що він про село розповідає, то й правда виходить — роботи край непочатий. І, нарешті, не знати вже, чи в жарт для заохотки, чи серйозно, писав про якусь дівчину, що вже аж обридла йому: коли не побачить, то й перепитує за Павла. "А дівчина на ять. І я б не витримав, мабуть. Та жаль, що родичка. Приїзди, не жалкуватимеш!"
Аж двічі Павло прочитав листа зряду. І, як це й завжди бувало з ним після Корнієвих листів, трохи полегшало ніби. Захотілося дуже побачитись з ним. Та й саме життя у Вітровій Балці /не таким уже нудним видалось. Хіба сидів би там увесь час! На хуторі в Корнюші гостював би по кілька днів, як це й бувало іноді раніш. На гулі разом ходили б. Цікавило дуже, що то за дівчину нагадував Корній у листі,— родичка. Та'вд півхутора були все Корнієві родичі, вгадати не міг. Але уява вже намалювала вродливу дівчину-хуторяночку. Аж жалкував уже, що тоді, як був, не залишився дома на все літо. А тепер і ніяк уже через урок. І певно, так би й вийшло, як і торік: пожалкував, пожалкував та й облишив гадку, коли б не самі обставини. Чисто, як в приказці — "не було б щастя, та нещастя допомогло".
Невдовзі після Чумакового листа прийшов Павло вранці на заняття, а господиня і заявила, як грім на голову, що уроку не буде сьогодні. І взагалі буде вже інший давати Колі уроки. "Він з вами забув і те, що знав. Учора поцікавились, так це ж жах один!" Дістала з шухляди зарані наготовлені гроші, плату за останні півмісяця. Павло досить невимушено взяв гроші й стримано розкланявся. А другого дня уже й виїздив із Сос-нівки назад додому. Щоправда, не без жалю в останню хвилину. Але без того почуття безперспективності, що напевне було б у нього, коли б не друг Корнюша. І зараз розважливі і захоплюючі слова його з листа звучали в пам'яті Павловій, як музика, і мальовничі образи хуторянської "ідилії", так соковито намальовані ним, уже Павла і вабили, і хвилювали. Проїжджаючи потім від станції Князівки додому повз Чумаків хутір, Павло не втримався, щоб не заїхати до товариша. Думалось, на часинку, бо вже вечоріло, заявитися другові, умовитись про зустріч завтрашню. Але Корній і слухати не захотів. З властивою йому рішучістю зразу відпустив візника з тим, що додому Павла завтра сам одвезе.
— Де це видано, остільки часу не бачились та й щоб при зустрічі не набалакатися досхочу!
І дійсно, весь вечір потім не розлучалися ні на-хвилину.-Щоб не заважав ніхто, сиділи в садку. Потім ходили, обнявшися, по толоці, в нескінченних розмовах: кожен про себе за цей минулий місяць розлуки. Уже проїхала й жатка до двору. Пройшли женці до хати вечеряти. Кілька разів гукали і їх уже з двору,-— ніяк не могли наговоритися. Та вже мусила Дарина, менша Корнієва сестра, вийти до них. Мовляв, уже тато й сердяться — вечеряти. Бо дяді Архипові їхати треба. І дівчата вже вернулись од кравчихи.
— Та бодай тобі! — лише тепер Корній згадав. (Дівчата, це — старша сестра Оляна та двоюрідна сестра Мар'яна Гмирівна.) Так от про Мар'яну. Похвалився Павлові, що то ж якраз про неї й писав наздогад у листі. Павло досить бай-дуженько прийняв те. Пам'ятав Мар'яну ще по школі, потім і коли вже в єпархіальному стала вчитися. Зрідка зустрічав під час канікул, бо вчилась в іншому місті. Нічого особливого в дівчині. Останні роки, правда, мало бував дома, якось і не довелося бачити.
— Отож-то й воно. Не впізнаєш, Павле!
(Продовження на наступній сторінці)