А сірого ранку зо всіх боків несподівано обгорнули білі. І, здіймаючи жахливу тріскотняву чи гіллям, чи пострілами, зашморгували все тугіш, тугіш із себе петлю.
Бій. Прорвались. Гублячи забитих і поранених, кинулися з лісу. Грязькими шляхами гасали з села в друге намагаючись замести за собою сліди — марно: всюди трупи й хворих губили.
Тоді кинулися до фронту (прорватися й злитися з червоними) .
Брали місто. Червоні хвилі сунулися просто з загорнутої у мряку долини. А місто ревло гарматами, клацало кулеметами. А в тил з холодним тремтінням шпурляло евакоешелони.
Ти пам'ятаєш, як хряскіт рельси дряпнув тебе в грудях — і гаряча хвиля затопила тебе... Паровоз ріс. Раптом — трісь! Як зачарований, дивився вниз, де під насипом, немов з обірваної жили,— кров...
А в долині громові крики:
— А-а-а!..
Хтось кинув:
— На ура пішли! Братці, а ми ж?
— Біжімо!
— Ура-а!..
Біг і ти з гвинтівкою "на руку". Кричав нестямно з іншими "ура!". Ось наткнулися на танки, що, як черепахи, під насипом лежали вкупі з потрощеними вагонами (слов'янськими літерами стояло на одному: "Витязь")... на труп розчавлений, у погонах...
На розі вулиць, де бруківка залита кров'ю й заляпана мозком, ми стрілися. Схрестилися поглядами й мовчки стисли руки, скривавлені й тверді.
"От і я!" — сказав очима, що вмить такими гострими стали. А в куточках їх, у сутінях повік я бачив, як тінями принишкли і тремтіли жах і розпач. І чомусь пригадалися мені села убогії. Ніч чорна... А навкруги в грозовім шумі — брязкіт заліза. Глухий гул. (Падали й розбивалися хмари...)
Радість, як вихор, налетіла й кинула нас уперед по бруку, де в хмарах диму серця кресали криваві іскри, щоб день сірий запалити в сонячну казку...
Ти пам'ятаєш — серця наші загострилися в багнети. Падали трупом під ноги нам. На шинелю мені, а тобі на сірячину бризнула кров і грала-мінилася червоними рубінами.
Пам'ятаєш?
Нас — мільйони. Масою грізною, як лавина огненна, лились-сунулись степами. У ногу — безліччю сердець. І здавалося, що то б'ється одно серце величне, і немає — тебе, мене, їх, а є лише один Чоловік (і в ньому я, ти, вони..."). Титан, головою над хмарами, що кроками-верствами йде по земній кулі з мітлою багнетів. Під ногами, як іграшки,— хати, хтось порозсипав тут-там то купами, то поодинці... Пошматовані, латка на латці, лани... Сірі, чорні... Мовчазні... Іде гігант-чоловік, а ззаду по слідах — кущами пишними квітнули маки червоні...
Перекоп вив день-ніч. А Гнилим морем — на конях... Прорвалися в тил. Обійшли. Збили... і вже до самого моря в шумі копит, брязкоті криці об маслаки тіл неслися. Де-не-де з повіток, з ожередів соломи стирчали голі помулені ноги. Юрбами обірвані до нас підіймали руки тремтячі й благали: не рубай! А на обрії в шпарочку між небом і землею морем пролізли, втекли пароходи білих. Не стало й диму, і зробилося тихо, синьо і так просторо...
Коли ти дивився на море, твої очі робилися такими ж синіми, і блискала радість, як у птиці в блакитних просторах, а потім темнішали. Ти хмурив брови й схилявся головою. Що думав ти тоді?
Пам'ятаю ранок — вартували. На кручі куняли гармати з позатиканими горлянками. Унизу плескалися об берег хвилі!.. Ти мрійно дивився в морську далечінь. Раптом нервово витяг кисета й скрутив цигарку. Затягся жадно й кинув, не дивлячися на мене:
— Шахтарі їдуть сьогодні. На шахти в Донбас...
— Це добре. Загупають знову під землею кайла, загуркотять вагонетки з вугіллям — поллються жилами до всіх органів хворого тіла. Задихають легені глибоко й легко, моторно забринить мозок, і під шум заводів, у таємній тиші росту збіжжя на ланах розквітне радісна й ясна усмішка в людини...
Глянув на тебе — похнюплений ти.
— Чому? — запитав.
— Так... згадався степ І шелестіння колосків на ньому. Очі кинув у море (непотрібні). Та й без них так виразно бачив. Тихий степ... Хутірець у вишневім садку... і її — цілує шрам твій на обличчі, що ледве загоївсь, і вся лине до тебе:
— Твоя! Засилай старостів. —
Твої очі були сині, як море. І в них, як хвилі, хлюпалося щось...
На другий день тебе не стало. У піраміді покинута стояла гвинтівка. А куди подівся ти? І раптом виразно так я пригадав твої журні пісні учора на кручі і гру хвиль у твоїх синіх очах...
Чорна ніч низала перед тобою (сидів на буфері) разки з залізничних будок, освітлених станцій, телеграфних стовпів. Дихали в лице тобі степовим простором, молодою землею.
Удень блукав по путях — поміж вагонів, ховаючись од патрулів. Жадно прислухався до крику кожного паровоза і все питав у кого не попало:
— Це куди?
Вночі тільки виїхав. Притулився на криші між обірваних людей, між клунків і з завмерлим серцем летів у темряву. На станціях жадібно впивався в чорні слова на білій стіні й читав по літерах. А потім вираховував, скільки прольотів лишилося ще. Недалеко вже.
Уночі й приїхав. Біля семафора зліз, на землю сплигнув і через ріллю подався степом.
Хутір спав. Голий садок журно шумів. У загонів ремиґали воли. З темряви, в далечі десь на селі — чутно — перекликалися собаки й гасало шмаття пісень.
Постукав у вікно. Було тихо. Потім крізь шибку глянуло її обличчя й довго пляміло на склі.
— Та це ж я,— казав ти,— не впізнала? Одчинила дівчина вікно й хмурна виглянула.
— Бачу, що ти. Чого?
Схрестила на лутці руки й важко поклала на них розпатлану голову.
— Що скажеш?
Холодом обдало тебе. Дивився в її гострі очі і скривлені уста і скаржно казав:
— Он яка ти! Думав... Що думав!— Сама ти була думою моєю! На фронті під громи й крики смертні — я бачив тебе. В шумі моря, там, в Криму,— я чув дихання... Усюди, завжди — сама ти!
— Ото!— І всміхнулася криво.— Любиш так? Не минеться, мабуть, нам і подружитися? Буду за тобою патронташі носити, рани перев'язувати...— І засміялася.
— Ні, я кинув уже гвинтівку.
— Хіба вже кінець?— замислилася і раптом кинулась. Казала, як уві сні:— Тоді в радгосп у чорнороби підемо. Будемо гнути спину, а нас за це годуватимуть кукурудзою, а може, і нагаями. Чув же ти? У економії радгосп тепер? Добився — та не того, чого хотілося.
Змовкла. А ти кинувся.
— Як не того, чого хотілося?
— А так. Хіба хотів ти бути кріпаком? Хіба бився за те, щоб на жидів робити? Земля ж тепер не наша, то дурили! А тепер — у комунію запишись, роби, як воляка, то й живи. На ячниках та на сирівці. А хтось і маслечко, і яєчка споживати буде. Та тільки посміхуватиметься: "От дурні!"
Ти скрегнув зубами і стис кулака:
— А це що?
Вона мовчала, замислена. А потім тихо спитала:
— Так ти не за комунію?
— Ні.
— Любий мій!
Притягла руками до себе й гарячими губами впилася в твоє обличчя. Потім виплигнула у вікно і, взявши за руку, повела за собою до клуні.
Рипнули двері.
— Хто?
По кутках почулося шарудіння.
— Свої. Привела ось вам.
Руки не пускала. Стиснула дуже й прошепотіла:
— Як любиш мене, роби, як вони. Геть чужаків! Не хочу я бути попихачкою у жидів та кацапів!
З темряви виринуло кілька фігур з обрізами. Ось знайома (полегшало).
— Петленко?
Він відійшов і обличчям прихилився до твого.
— Так наш тепер?
Ти мовчки хитнув головою. І зразу, знесилений, одійшов у куток і впав на кучу соломи. Поруч тебе — сонні, гарячі тіла. Несло від них перегорілим самогоном. З темряви од дверей чулися соковиті поцілунки.
Хотів ти підвести голову й глянути, і не було сили ворухнутися. Така втома! Повіки важко аж хряпнули. І не стало нічого.
Не чув ти в кутку на соломі шарудіння двох тіл, важкого дихання їх, придушених скриків чи з болю, чи з радощів... А потім вона горнулася до нього й тихо казала:
— Це ж у нас буде дитина. Швидше роби своє, щоб не довелося підкидати його "совєтам", а самій у попихачки йти!..
Петленків голос глухо гудів:
— Ні-ні. Це ще нас прибавилося. Тепер швидко. А тільки й ти не забувай свого. Підморгуй йому, бреши... Як треба, хай і лапне який раз...
І довго ще чулося шарудіння й тихий гомін в сутінях у кутку.
На світанні з ватагою бандитів нісся шляхом в колишню економію, тепер радгосп. Глухо гупали сотні копит, збиваючи куряву, що жалібним серпанком стелилася над зеленим хлібом. З долини од річки, як гурт сірих волів, сунувся туман. Тихо.
В розчинені ворота в'їхали в знайомий двір. Руїни. Самотньо сірів у саду флігель. Посеред двору — купи дерева, свіжих дощок. Тута ж понівечений інвентар.
— Іч, рай на руїнах будують!— прошипів хтось і матюкнувся.
— Зліза-ай!— стиха почулася команда.
Обхватили флігель. Брязнули шибки. Вибухнув постріл, ще... З кімнат почулися крики й біганина. А потім у темряві заблискали сухі вогники пострілів, і над головами засвистіли кулі... Вибили двері — прорвалися. В темряві кімнат заплутано пручнувся шум. І чулося в ньому — брязкіт заліза, глухе гупання тіл і хрипіння.
Ти вартував з причілку надворі. Пильно дивився навколо. А перед очима хтось сотнею пензлів малював картини.
(Продовження на наступній сторінці)