В ніч місячну, як у мішурне убрання повія, нарядилася Земля. Серпанком з туканів обличчя негарне й підмальоване закрила. І роблено всміхалася, затаївши стогін у холодом сповитій душі... Пахло духами вабних далей і пахло ж брудними й пітними ногами в драних панчішках...
Журба й смуток заклякли в твоїй, повіє Земле, робленій усмішці.
Тоскно мені.
Ішов межами поміж хлібів.
У вибалку — село. Важкою сірою ковдрою туман укрив його. Убоге й стомлене.
— Спи.
А вранці, коли прокинеться шлунок і боляче заскигле: їсти — розкриє його.
— Ану, вставай.
І підведуться люди, брудні й потомлені роботою. Заспано кинуть очима, поведуть носами в повітрі, нюхаючи, де воно хоч черствим ячником запахне...
Ой, тоскно мені!
...На обрії — могили. І лінія їх хвиляста, як на діаграмі "серцебиття" минулого. Перед очима ж — Рєпін4, Пимо-иенко5... розкидали свої полотна.
...Тирса шелестить... (про що?)
...Хати біленькі в садках. На воротях мати стара розкуйовджене сиве волосся рве... Очима — в куряву по дорозі... Пісня козацька. Далі-далі... Тихо. Спадає пил...
...Сурми — бій. Ой, не дві то хмари зійшлися... (Не одна мати затужить, не одна дівчина тополею стане!..6)
...Ревуть-стогнуть гори-хвилі В синесенькім морі... Плачуть-тужать козаченьки В турецькій неволі...
...Байраки-яри кишать голотою. Серед темної ночі палали заграви. У крові купалися ножі...
Ах, скільки крові-крові! І все ж — на обрії,— лише німі могили, а у вибалку в злиднях село...
Ой, як тоскно мені!..
Ішов похнюплений.
Обіч — хутірець. Тополі за хатою, вишневий садок. На калині біля ставу щебетав соловейко. Тиша. Лише біля рубленої комори бряжчав цепом Сірко та в загоні ремиґали воли.
В садку біліли дві постаті. Чутно тиху розмову закоханих.
— Любо моя? Та коли б ти знала, як я кохаю тебе. Працюю на полі — стомлений, спітнілий, у пилу, а згадаю тебе — забуду і біль у всьому тілі, не чую, що пересохло в горлі. Перерватись ладен, моя хороша! Ну, коли ж?!
(Ага! Я зупинивсь — прислухався. Чув голос твій. Так, то був ти).
— Батько не віддасть. Чутно — зітхнув ти.
— Бідний я, немає за що зачепитися... Ось піду на заробітки... Очі з лоба вилазитимуть — робитиму... А тоді поберемося
Пригорнув дівчину. Мрійно:
— Хороше буде. Хутірець у нас, десятинок з десять землі. Працюємо. Сами собі. Хороше ж?
— Тоді видко буде. А тепер я піду,— промовила й підвелася.
— Та посидь-бо ще хоч хвилиночку!
— Ні, тоді хай!
Я вийшов із-за кущів і засміявся тобі просто в лице:
— Тоді, як зігне тебе в три погибелі, як труситимуться твої руки, вона прийде до тебе, щоб кинути реготом тобі в обличчя. Ходімо звідціля, і стежка хай заростає за ними; Нам іти великим шляхом, не повз цей хутір.
Ти не слухав, не чув мене: Тихо слідкував ти за нею аж до хати.-Рипнули двері. Не стало її, а ти все стояв, прихилившись до одвірка. Обличчя-твоє заклякло в скорботі.
Минали дні, пітні й одноманітні...
Спустів степ. Скінчився концерт житніх струн та сталевих смичків. Хіба де по шляху, важко повзучи з снопами, рипів віз. Де-не-де чорніє мереження ріль. Виприсне вигук: "Гей, сірі!"
Та жадні простори зразу ж і ковтали його. І знову тихо стане. Тихо, жовто й сумно...
А за обрієм глухо клекотів чорний шум. Ближче-ближче. І раптом бурею пронісся над селами, над ланами...
"...Божієй милостію, ми, Ніколай II... в ружйо!.. Смерть пруссакам!.. Долой Германію!.."
Пам'ятаєш?
...На воротях, виряджаючи нас, тужила мати. Сива, стара й безпорадна.
— А годі, стара, слізьми лихові не запобіжиш,— тішив батько, а в самого червоні повіки, і з очей сльози котилися по зораному зморшками обличчю.
На селі — зойки, тужіння... По дорозі, здіймаючи куряву, майнула підвода, друга (з мобілізованими).
— Сідай! — гукнув хтось.
Мати метнулася. Сиве волосся вибилося пасмами з-під хустки.
— Сину!
І в торохтінні коліс онімів її крик.
...Позаду село. Навкруги степ. Десь здалеку бовкнув дзвін, пронісся степом, і простори смоктали його, і він танув, танув у їхнім роті...
Тиша. Тільки колеса торохтіли під нами, з боків нас. Позаду на підводах співали пісні:
Поливайте ой та доріженьку, щоб не курилася! . Розважайте дівчиноньку, щоб не журилася!..
І стогін рвався з молодих грудей із словами пісні. Пам'ятаєш далі?
...Натоптаний нами ешелон скажено нісся на захід. З боків — хати, луки, стерні... сива далечінь... у вагоні пілікала гармошка. Ти мовчазний сидів у кутку, з тугою дивився закляклим поглядом у далечінь. А я з болем дивився на тебе.
Вночі — освітлений вокзал. На пероні метушня, шум. Розкішно вбрані фігури... квіти, блискучі очі... Грав оркестр. У паузах чутно — рявкали автомобілі ген за вокзалом по шумних і освітлених вулицях, і десь лунко гасало: "Боже, царя храні!.."10
Твої очі, я бачив, заіскрились. Ти хапно затягався папі-росою, що тільки-но дала біла в золоті рука. А коли оркестр заграв "гімн", витягся, взяв "під козирьок" і з безліччю інших кричав: "Ура!"
Уночі од'їхали. Темрява. У вагонах сотні тіл попереплутувалися на підлозі. Голова до ніг, зад до обличчя, хропли. Дехто уві сні зітхав. Внизу клацали колеса. Мла. А в душі — немов хто перебузея.
Потім... Та ти знаєш. Все. 1914—1917. Перші постріли по синіх фігурах у касках. Перші плями крові на наших багнетах... В землі, як черва, принишкли, а злий хтось із реготом шматує, рве шалено землю, калічачи нас, перемелюючи на котлети... З жахом в очах — сотні верстов... хмари диму над палаючими селами. А під ногами по шосе — мішанина із возів, людей — біженців з дітьми, із збіжжям... Осінь у лісі. Іде дощ. Сиро в окопах. Уночі — тривожно.
Так було довго. Дуже довго. Вже, як уві сні, згубився один край, а другий без кінця тягнувся сірою смужкою в майбутнє. Вже посіріли наші обличчя, на нас сірі шинелі скривавлені й пошматовані, і в душі також сіро й пошматовано...
...Напровесні. Де-не-де проривалося снігове убрання, і нічим було латати його. Удень із-за хмар виглядало сонце, всміхалося. І усмішка його, як після сну, була ясна й ніжка. Пахло талою землею.
Цілими годинами темними ночами дивився ти в темряву землянки. Угледіти хотів, що робиться десь там... Марно. Тоді ти підповзав до мене й прихилявся обличчям.
— Не спиш?
— Ні.
Помовчав. А потім прихилився ще ближче й пошепки:
— Я збожеволію, як і надалі отак...
Не вірити тобі не можна було. Ти казав:
— Ой, як хочу туди! Сонце над золотим степом... У садку хутірець... Дівчина моя хороша... Удвох сиділи й марили... А може, то лише снилося?
Змовк. У твоїм мовчанні чув, як ворушивсь відчай. Потім ти одвернувся в куток. У повітрі, насиченім "махрою", брудними тілами, чулося придушене твоє зітхання. А потім тихий і журливий спів...
Я чув його, як уві сні, дивився розпанаханими очима в ніч і бачив, як у тумані — село убоге... смутні обличчя... казки зоряної ночі. Десь на леваді співали дівчата тихо й журно. (Втекти!) Туман заколихавсь—.зникло все, а натомість — ліс. Під сосною в шинелі хтось... Навколо сірі фігури... "За побєг!"— клац-клац затвори... Заплющив очі...
А там... в Петрограді, бунт голодних. На червоних прапорах грізні крики: "Долой! Долой! Долой!"; "Царь отрьокся от престола"; "Временное правітельство"... В блискучому автомобілі, оточеному сірими окопниками, хтось у френчі "з іголочки" пишався своїм баритоном:
— Граждане свободной Росії! Мощним взмахом разорвани цепі векового рабства! Но чу—слишітє? (бабахкало по лінії), то куют новиє цепі врагі свободной Росії. Крепче ж вінтовкі в руках! Смерть Германії! Да здравствует пабєда!..
Бліде, неструнке "ура!". А з юрби хтось кинув:
— Довольно крові! Хотя оні і в касках, а разве у ніх не такіє же мозолістиє рукі?!
Лайкова рукавичка майнула в повітрі:
— Граждане! Нє слушайте ізмєнніков родіни! Впєрьод, к пабєдє!
Помчав автомобіль. Юрба клекотіла. Обличчя розчервонілися, і в очах заграли то грізні, то радісні вогники.
— Миру!
— Додому!
— Землі!
— Товариші, всю земну кулю ми заюшили братньою кров'ю. Годі!
Ти мовчки і якось хапаючись застромив гвинтівку багнетом у землю й почав скидати патронташ.
— Що ти робиш?— гукнув я.
— Вона огидна мені!
— Але ж вона потрібна ще буде нам. Потрібна буде "там"!
Ти тільки махнув рукою.
Юрба кипіла... А потім ходили в ворожі окопи в гості. Палили по нас із гармат "наші". А ми кидали туди залпами.
Місто на півночі. Жили десь на Сінній площі в червоних, наче обідраних казармах з побитими шибками. Цілими дням*и валялись "по нарах". Хто різався "в очко", хто латав білизну, хто мовчки дивився в стелю і смоктав цигарку. Деколи, вечорами найчастіше, співали стиха й журно.
Іноді до нас приходив земляк наш, прапорщик Петленко. В каскетці з жовто-блакитним околом. Сідав у наш "хахлацький" куток і говорив цілими годинами.
(Продовження на наступній сторінці)